Зло не має влади - Дяченко Марина и Сергей - Страница 17

— Короля? Мого татуся, Охру Кісткогриза?

— Оберона. Згадай: ти служив йому. Це він зробив тебе правителем островів. Він навчив твій народ не їсти людей…

— Я нікому не служу, — глухо пророкотів Уйма. — Я сам зробив себе правителем… коли татусь Костогриз на смерть вдавився вареною ріпою. Що ж до людського…

Він насупився й довго мовчав. Його обличчям блукали тіні, він силкувався пригадати й не міг. Це був Уйма, якого я знала й любила, — але це була зовсім інша людина. Людожер. І не «колишній», як я завжди вважала.

— Ти будеш битися, магу дороги? — запитав він нарешті.

— Неодмінно, — сказала я стомлено. — А тепер вибач — я піду.

Сонце заливало вулиці покинутого, порожнього міста. Навіть мародери пішли геть. Навколо замку горіли багаття, майоріли намети; я здаля впізнала табір принца-деспота. Нерухомо височіли вартові, стирчали до неба піки зі штандартами, й навіть дим від польових кухонь корився, здавалося, наказам командувача.

Поруч стояли ополченці — і в тих усе було інакше. Вчорашні городяни розташувалися вільно, мов на пікніку, в центрі кожної компанії стояло барильце. Не знаю, де вони взяли стільки вина.

Ополченці пили, співали та надсадно реготали. Від цих веселощів морозом обсипало спину; люди сподівалися залити вином свій острах, але виходило кепсько.

Я згадала Сарану в пустелі, звернені до мене пласкі обличчя. Схотілося підійти й сказати п’яним ополченцям: розбігайтеся, вас усіх уб’ють, Королівство приречене…

Замість цього я запитала голосно:

— Ви пам’ятаєте Оберона?

Хтось не розчув. Хтось повернув голову:

— Ого, маг дороги…

— Привіт, дівчиську!

— Ви пам’ятаєте Оберона?!

— Кого?

— Був у нас такий рибалка, рудий… Тільки кликали його Оребоном…

— Випий із нами, магу!

Я на мить завагалася. Може, й справді випити? Вино не настільки бридке, як пиво, але від нього макітриться голова й хилить на сон…

— Іншим разом. До зустрічі в бою, друзі.

Трава навколо замку була витоптана до голої землі. Кумедні крилаті істоти, що жили тут від дня заснування Королівства, розлетілися або поховались. Тінь від мого посоха подовшала. Полудень минув.

Розділ сьомий

Алхімік

Максиміліан сидів на підвіконні в Обероновому кабінеті. По його долоні колами бігав павук. Павук був давно здохлий, висхлий, він втратив три лапки, але залишався прудким і бадьорим.

— Тьху! — я не втрималася.

Некромант мовчки викинув павука за вікно.

— Поки нічого нового, — почала я. — Людожери готові бунтувати, мені це не подобається, і…

— Навіщо ти брехала Гарольду, що захищатимеш замок?

— Брехала?!

Він гіпнотизував мене своїм пильним, чорним поглядом.

— Звідки ти знаєш, врешті-решт? — пробурмотіла я. — Підслуховував?

— Ліно, ти хоча б розумієш, що таке справжній бій? Із Сараною?

— Послухай…

— Тобі справді начхати на твій світ? На твою маму? Вона тебе обожнює, почувається винною, не вміє як слід виказати свою любов…

— Звідки ти знаєш? — я сторопіла.

— Я з нею говорив! Поки ти спала… Якщо тебе вб’ють, час у твоєму світі постоїть трішки… а потім піде, як раніше. Тільки без тебе.

Він добряче нервував. Його біле обличчя зробилося зовсім восковим.

— Мене не вб’ють, — сказала я примирливо. — Ми знайдемо Оберона.

— На, — він простяг мені книгу, — шукай.

— Максиміліане, — я повагалася перш ніж сісти поруч, — ти ж сам казав, що виворіт…

— Я не знав, що так усе переплутано! Такі вузли… Петлі… Ну от знайшли ми цю книгу — і що? Спробуй відстежити одну нитку в такій плутанині!

Напис на корінці — «Горище Світу 9861» — блищав золотом на сонці. Погода залишалася чудовою; погойдувалась трава і тихо текла річка Лане та біліли вітрила на обрії. Далеко на дорозі порошив караван, віддаляючись; не вірилося, що це люди, які назавжди полишили рідний дім, прекрасне місто, якому за два дні призначено перетворитися на купу головешок…

— У тебе є відповідальність і перед своїм світом, — сказав Максиміліан, який начебто прочитав мої думки. — Перш за все — перед своїм. Потім уже перед чужим.

Я хотіла сказати, що Королівство не чуже мені, але так і завмерла з розтуленим ротом, бо цієї миті спогад, який давно вже вислизав, раптом накрив мене, як сачок накриває метелика.

— «Горище Світу»!

— Що? — стурбовано перепитав Максиміліан.

Я згадала, де раніше бачила цю назву.

У склі вітрини відбивався великий світлофор. Максиміліан стояв зі схрещеними на грудях руками: він був у чорному вбранні мага, на цій вулиці воно здавалося маскарадним костюмом. Сонце грало відблисками на дзеркалах авто, перехожі йшли, не помічаючи дивного одягу некроманта.

Книги на вітрині не було; я з жахом подумала, що помилилася. Я іноді зупиняюся біля вітрини книгарні — просто подивитися, що новенького. На особливі покупки грошей нема, читаю здебільшого бібліотечне, та біля вітрини — чому б і не постояти? Із місяць тому на очі трапилося «Горище Світу», я навіть заходила всередину й читала анотацію на обкладинці…

Ось вона!

Ми вдерлися до крамниці, мабуть, надто метушливо. Людей усередині було небагато, можна було спокійно підійти і взяти книгу з полиці — але я не могла стриматися. Схопила її, блискучу, яскраву, із золотими літерами на корінці…

«Горище Світу. 9861 рік». Для молодшого й середнього шкільного віку. Автор — Царьков О. В.

— Ану дай мені, — тихо сказав некромант.

Продавщиця за касою дивилася на нас підозріливо.

Максиміліан понюхав книгу.

— Друкарнею пахне. Новенька. Стерильно.

— Збіг?

— Не думаю, — Максиміліан увіткнувся в книгу й швидко замиготів сторінками, ніздрі його при цьому роздувалися. — Царьков О. В. Скажи мені, Ліно, а телефонні довідники в цьому магазині продаються?

Біля каси зібралася невеличка черга, але дівчина-продавець ні на що не звертала уваги — вона слухала Максиміліана. Некромант умів незбагненним чином здогадатися, що людина хоче почути, й сказати їй — багато разів — саме це. Дівчині здавалося, напевно, що цей цікавий хлопець у чорному — її добрий і давній друг. За п’ять хвилин Максиміліан уже знав, що Царьков О. В. — досить відомий автор, а за десять дівчина видобула (зі столу в начальниці!) довідник Спілки письменників. За п’ятнадцять хвилин ми вийшли з книгарні, причому я встигла заплатити за книгу в останній момент — Максиміліан це вважав не обов’язковим.

— Більше так не роби!

— Що я знову накоїв? Чому страждає твоє вразливе сумління? Може, тому, що ми в шаленому темпі отримали вкрай важливі відомості?

І, не чекаючи на відповідь, Максиміліан підняв руку. Зупинилося перше-ліпше авто — BMW. Чоловік за кермом найменше нагадував таксиста чи «грака»: це був бізнесмен, котрий собі їхав куди-небудь на засідання правління, — у костюмі з краваткою, огорнутий запахом дорогого одеколону, з грубенькою барсеткою на задньому сидінні.

— Максе! — я вчепилась некроманту в плече. — Що ти робиш?!

— Сідай.

Ми вдвох сіли в чоловіка за спиною. Цілу дорогу Максиміліан, схиляючись уперед, плів щось про відсотки, про поточний квартал, про частку ринку, конкуренцію, — якусь несосвітенну дурню, від котрої в мене вуха свербіли. Чоловік кивав, дуже задоволений; мені було страшнувато. Влада, яку Максиміліан мав над людьми в нашому світі, подобалася мені дедалі менше. Крім того, я ж не щодня сідаю в BMW до незнайомих бізнесменів.

Мобільник у водія дзвонив, не вмовкаючи, але той наче не чув. Так, під мелодію «Прєкрасноє дальоко», ми приїхали за адресою, вибралися з машини, попрощалися з водієм і пірнули в під’їзд. Я перевела подих.