Зло не має влади - Дяченко Марина и Сергей - Страница 10

Я застигла, він же глянув на мене — й раптом засміявся:

— Авжеж, так буде… І бідолашному некромантові залишиться тільки втікати назад за Відьмину печатку. А там погано, Лінко, ти знаєш. Там тепер царює принц-чума.

Із темного отвору дверей вибіг павук. Я насилу втрималася, щоб не закричати на все горло: нерви в мене були як надто туго натягнуті струни іграшкової балалайки.

— Тому будь-що-будь слід викручуватися, — бадьоро завершив Максиміліан. — Перш ніж ми сядемо за стіл, я тобі хочу показати дещо.

Він підійшов до клумб. Тверді стебла завмерли, мов неживі. Максиміліан узяв дозрілий плід, схожий на волохатий кулак, і той охоче відділився від куща.

— Що це таке, по-твоєму?

Я знизала плечима. Максиміліан труснув плід, почувся глухуватий стукіт насінинок.

— Це насінинки правди, — сказав Максиміліан із торжеством. — Я знайшов у себе одне й виростив, зібрав урожай, знову посадив… Ти пам’ятаєш, як вони діють?

І розломила суху оболонку плоду й побачила десяток круглячків, схожих на горошинки — жовтих, зелених і сірих.

Трапеза чекала на нас у великій чорній залі. Вогненні кулі висіли в повітрі, начебто величезні ялинкові іграшки, й полум’я перетікало в них, як вода — тільки не згори вниз, а навпаки. Пелюстки вогню зривалися й мчали вгору з димом — під стелю, прикрашену тонким різьбленням.

Перш ніж сісти, я ніби ненароком провела посохом. Небезпеки не було.

— Боїшся, що отрую? — від Максиміліана нічого не сховаєш.

— Звичка, — відповіла я коротко.

Йому не було резону труїти мене. Але некроманти полюбляють чинити капості без будь-якої користі для себе — просто так.

Млинчики мали чудовий вигляд — тонкі, мов мереживо, маслянисто-ніжні, вони категорично не в’язалися з похмурим виглядом замку. Максиміліан відразу взявся до їжі — з таким апетитом, начебто не було Сарани й Оберон, ніби нічого не сталось, як і раніше, правив у своєму замку.

Нам ніхто не прислуговував, ми самі брали з великої тарілки млинці, а з вазочок — варення, і це було чудово: по-перше, тому, що я взагалі не люблю, коли мені хтось подає. По-друге, здоровенний павук, який розливає компот, здатен зіпсувати будь-який апетит — навіть той вовчий, що розгорівся в мені цієї хвилини. А млинчики танули на язиці, їхній смак заливав і ніс, і гортань, і навіть, здається, вуха. Варення було ледь кислувате, я такого зроду не їла.

— Дякую, — сказала я, переводячи подих.

— На здоров’я, — Максиміліан іще жував, підборіддя в нього було вимащене маслом і варенням. Я подумала: як дивно, я щойно довідалася про страшні речі. Такі неможливі, що я їх і зрозуміти до кінця не можу. А от сиджу та їм собі млинчики, і здається дуже важливим: варення більше схоже на порічкове чи все-таки на кизилове?

— Годі балачок, — сказала я похмуро, — розповідай, що знаєш.

І він розповів.

Коли він пробрався до Королівства крізь Відьмину Печатку, то забрався в гори й сидів тихо, як мурашка. Оберон, зрозуміло, знав, що поблизу міста розгулює некромант, але оскільки Максиміліан поводився пристойно, Оберон не квапився його відловлювати.

Максиміліан потроху посміливішав і взявся, за його висловом, до господарства. Певна річ, не збирався з самого початку зводити замок — це йому було над силу. Теплий будинок замість вогкої печери — ось чого він хотів, але й будинку не можна було звести без серйозних магічних зусиль.

Максиміліан «узявся до себе», й по тривалих вправах у його руках виявилася влада над мертвими комахами. У горах, особливо влітку, повнісінько метеликів, бджіл, жуків, мурах, і всі вони по завершенні своїх коротких життів здихали й надходили під командування некроманта. Щоправда, довго служити йому не могли, та й користі від них було не дуже багато.

Некромант, якому тоді виповнилося чотирнадцять, жив у печері біля підніжжя гір. Якось гуляючи берегом озера, він зустрів дракона. Раніше некромант нічого подібного не бачив і перелякався не на жарт, але дракон був молодий, допитливий і — як потім зрозумів Максиміліан — безнадійний дурень.

Він довго забивав хлопчиськові голову всілякими загадками, ребусами й іншими каверзними запитаннями, але Максиміліан — так, у всякому разі, він мені розповідав — виявився кмітливим хлопцем і відповідав правильно. Тоді дракон розохотився та запропонував якусь гру, Максиміліан погодився й виграв у дракона бажання.

І отоді він побажав справжній некромантський замок. Дракон довго обурювався, кип’ятив воду в озері та плювався окропом, але не мав куди подітися. Максиміліан накреслив план — як умів, похапцем, із безліччю ніш, таємних підземних хідників і приміщень для нежиті, яку він збирався коли-небудь там оселити. Дракон побудував усе дуже приблизно, пояснюючи це тим, що проект Максиміліана не узгоджується з фізичними законами.

— Він мені буде втирати про закони фізики! — обурювався Максиміліан, копилячи губи й добряче нагадуючи мені білявого хлопчиська, яким був колись. — Ось ти вмієш поглядом камені перевертати?

— Поки що ні. Потім навчуся.

— А він перевертав так, що пилюга стояла стовпом! Мої здохлі мухи так і розліталися… А потім він виплавив ключа та вручив мені. Щоправда, забув охолодити, — Максиміліан потер долоні. — Ондечки він, цей ключ, на стіні висить.

Я повернула голову. Ключ був завбільшки як ракетка для бадмінтону, з вигляду важкенький.

— Розповідай далі, — зажадала я.

І він розповів.

Коли Максиміліан став господарем замку, то ще дужче осмілів. Дракон його не турбував — уся драконяча родина, що жила в скелях, кудись перебралася, некромант не знав, куди. Максиміліан відчув себе господарем цих земель і становища загалом. Одного чудового дня він обернувся чорним птахом і полетів у місто — розвідати, як справи.

На той час минуло вже майже три роки після нашого тріумфального повернення з-за Відьминої печатки й чотирьох весіль, справлених одночасно. Принцеси вийшли заміж: Розина за принца-деспота, Ортензія за принца-бранця, Алісія за принца-саламандру й Філумена за Уйму, колишнього людожера. Ортензія з чоловіком виїхали майже відразу: тривале ув’язнення в замку брата, принца-деспота, підірвало бранцеве здоров’я. Вони оселилися в якомусь віддаленому селі й там, «на лоні природи», були цілком щасливі.

Алісія народила двійню, і дітки вдалися в батька, принца-саламандру. Подивитись, як вони бавляться серед розжареного каміння, збігалося ледь не все Королівство. Вразливі дами мліли. А діти все одно часто застуджувалися, сам принц-саламандра мерз і чхав. Зрештою ця родина теж виїхала — на далекі острови, у такі теплі краї, де опівдні на розігрітому камінні можна смажити яєчню.

Уйма чудово налагодив стосунки зі злющою стервозою Філуменою. Вона в нього ходила в дикунському національному вбранні, співала людожерські пісні, танцювала біля багаття й корилася не просто слову чоловіка, але кожному порухові його брови. Дивно, але й ці жили в любові та злагоді.

І оскільки Уйма із Філуменою оселилися в себе на островах, у місті залишилися тільки принц-деспот зі своєю дружиною Розіною. Принц-деспот жив у зручній, гарно вмебльованій в’язниці, й Оберон звелів начальникові варти не спускати з нього очей. Я добре розуміла короля: принц-деспот мене ледь не вбив. Не кажучи вже про те, скільки років він мучив у темниці рідного брата!

Про все це Максиміліан довідався, вештаючись містом, надовго «зависаючи» на базарі, гуляючи в порту. Місто в ті дні кипіло — великі кораблі приходили і відходили щодня, порошили дорогами обози й каравани, з околишніх сіл хмарою сунув люд, і щомісяця виникав новий міський квартал.

І ще: в ті дні король видав указ про перетворення колишнього Храму Обіцянки в Музей Того, Що Варто Пам’ятати. Раніше величезна будівля стояла порожня — тільки час від часу там влаштовували свята для городян. А тепер Максиміліан став свідком того, як із палацу переносили гобелени, як теслі й склярі майстрували вітрини й полиці, а скульптори — модель королівського замку. Кожен мешканець міста міг принести в музей Важливу Річ — зрозуміло, слід було довести, що вона справді важлива…