Ключ від Королівства - Дяченко Марина и Сергей - Страница 34

Важко заснути, коли під вухом раз по раз хтось кричить: «Сме-ерть!». Здається, смертоношам подобалося з нас знущатися. Вони навмисно чекали, поки людина засне, і тоді кричали їй у вухо. Доводилося, лаючись, підхоплюватися, хапати посох, стріляти в темінь — а чорної пташки на той час уже й сліду нема і місце холодне, вона кепкує над нами в гілках найближчої ялинки. Скінчилося тим, що ми з Гарольдом під керівництвом Ланса накрили табір звуконепроникною сіткою.

Сітка трималася до ранку. Дивно було бачити блискавки, що перетинали все небо, і не чути при цьому жодного звуку.

— Та-а-ак, — задумливо протягнув Гарольд. — Сьогодні ми далеко не зайдемо.

Оберон, як і минулого разу, закутав табір веселковою захисною плівкою. Дощ молотив по наших наметах, по нашвидкуруч збудованих ялинових куренях. Сумували мокрі коні. Ворушилася опала хвоя — це лізли, розпушуючи ґрунт, шпичакуваті білі гриби на тонких ніжках. Кожен гриб дивився на нас витріщеним, білястим, мертвим оком. Їх топтали, збивали, спалювали посохом, а вони все одно лізли й дивилися.

Усе Королівство провело цей день біля багать. Я сиділа, наїжачившись, між Ельвірою і Гарольдом, слухала розмови й намагалася не дивитися вгору.

Бо вранці я бачила смирка — величезну багатопалу долоню, котра потягнулася з неба до мене, саме до мене. Долоня розчепірилася, маючи намір схопити мене в жменю, однак наткнулася на веселкову плівку Оберона й зникла в грозовому небі.

Одна вигода від зливи й грози — смертоноші більше не кричали.

Замучили вони зовсім. Їй-Богу.

— Ліно? Ліно, ви спите?

Мені якраз снилася мама. Як вона ласкаво будить мене, гладить по щоці, і долоня її пахне знайомими духами. Ніби вона одягнена, як на свято, усміхається, кличе: «Ліночко, донечко, вставай…»

— Ліно!

Я сіла, перехопивши зручніше посох, готова збити на льоту все, що рухається.

— Ліно… Це я! Олександр!

Я протерла очі. Глянула нічним баченням: дійсно, запона куреня була відхилена, у «дверях» рачки стояв принц. Верхня половина його була в курені, нижня — зовні.

— Ліно, — шепотів він, прагнучи не розбудити Гарольда та його матір, котрі спали тут же. — Будь ласка… Треба поговорити.

— Уночі? — запитала я неввічливо. Мені було прикро й сумно, що мій сон виявився тільки сном. Так, цієї ночі я хотіла до мами, як остання малючка у дитсадку. І мене взяла досада, що принц розбудив мене.

— Іншої можливості не буде… Виходьте, дощ припинився.

Сопучи, як Гарольд, я вибралася. Роззирнулася…

З мене вмить злетів сон.

Нічне небо сяяло. На фоні зоряних скупчень тягнулися один до одного руки-гілки. Було тихо, урочисто-тихо, і від цієї надзвичайної краси світу у мене на очах виступили сльози.

На дні яру лежав туман. Він був дуже щільний, його верхні шари видавалися поверхнею молока, налитого в блюдце. А над туманом, на іншому боці яру, світилася башточка. Їй-Богу, світилася — як зорі.

— Ліно… Зараз Ланс на варті, але він стежить за лісом, а не за табором… Я вас прошу, збережіть в таємниці нашу розмову. Що б там не сталося, що б ви не вирішили — нікому не кажіть. Присягніться.

— Присягаюся, — сказала я і тоді тільки пригадала, про що застерігав мене король щодо клятв. — А… що трапилося?

Із-за стовбура великої ялинки вийшла Ельвіра. У світлі зірок вона була блідою і особливо прекрасною, ніколи раніше я такою її не бачила. У її волоссі блищали перлинні краплі. Вінок? Діадема? Чи просто краплі дощу з ялинових гілок?

— Сталося ось що. Ми з Олександром хочемо… точніше, ми твердо вирішили… Заснувати своє Королівство. Нове. Молоде. Ви чули, що сказав учора Оберон?

— Що?

Ельвіра простягнула руку до білої башточки на схилі яру.

— Це місце для нас, Ліно. Це наш єдиний шанс. Маленьке Королівство в дрімучому лісі.

— Але ж там ніхто не живе!

— Там оселяться. Варто нам з Олександром зайняти це місце, варто увінчати голови коронами, хай вони будуть хоч би й з шишок, і посісти на трони, хоч би й з пеньків, — і наступного дня тут оселяться нові люди. А Оберон зі своїми людьми піде далі, знайде придатне місце. І рано чи пізно визнає, що Олександр нічим не поступається йому. Коли з нового могутнього Королівства до нього прийдуть посли… Він зрозуміє! Він зрозуміє, що його син гідний його слави! Так буде, Ліно, ну хіба це не справедливо?

-А… ви вже розмовляли з Оберо… з його величністю?

Ельвіра й принц перезирнулися.

— Ліно, — глухо вимовив принц, — він нас не відпустить. Він не вірить у мене.

Здається, я трохи зблідла. Принаймні щоки стали холодними.

— Але ж… ви не можете… без його дозволу? Його потрібно якось умовити?

— Його не вмовиш, — твердо заперечила Ельвіра. — Зрозумійте, Ліно, Оберон визнає тільки одного короля — себе. Сама думка про те, що хтось ще може претендувати на це звання…

— Я ж не хочу його скидати! — принц зплів пальці. — Мені не потрібен його трон! Мені потрібен мій власний…

— Ми йдемо без дозволу, — прошепотіла Ельвіра. — От, ми це сказали. Якщо ви зараз підете й донесете королю, цілком можливо, нам відрубають голови.

— Ні, — я навіть засміялася. — Він же ніяк не покарав тих принцес, Алісію й Ортензію!

— Цього разу не йдеться про вередування. Йдеться про справжній розкол, справжній бунт… як їх розуміє король. Це серйозно, Ліно, — заперечила принцеса.

Вона так це сказала, що я раптом збагнула: так, серйозно.

І щоки мої заніміли зовсім.

— Я ж присягнулася мовчати… І взагалі, до чого тут я? Навіщо ви мене покликали?

Принц і Ельвіра взялися за руки. Поглянули одне на одного. Потім разом — на мене.

— Нам потрібен маг, — сказала Ельвіра. — Нам, тобто нашому Королівству. Верховний маг. Найголовніший. Магістр.

— Я?!

— А чому б ні? Ти на ділі довела, що твоя могутність не поступається могутності Ланса. Чи навіть самого Оберона.

— Ну що ви…

— Так. А брак досвіду — річ наживна. Ти б погодилася?

Я проковтнула слину.

— Ні. Вибачте, я не можу. Я не зраджу Оберона.

— Ми так і думали, — сказав принц після паузи. — Ти не просто могутній маг, ти шляхетна людина. Та у нас є ще одна пропозиція. Коли там, у башті, виникне нове Королівство, ти зможеш потрапити додому. Одним кроком.

Я пригадала сон, до того, як з’явився принц. Додому, повернутися додому… До мами… Вона ось-ось повернеться з роботи. Подасть вечерю Петрикові й Дмитрикові, а я обніму її за шию й пообіцяю обов’язково виправити алгебру. Бо життя судить нас по іспитах, правильно кажуть вчителі…

— Стривайте, — сказала я розгублено. — Що ж це… Адже все одно — зрада. Виходить, я кидаю Королівство в дорозі. А що там попереду, ми ж не знаємо? Може, всі вони загинуть, тому що не буде поряд ще одного бойового посоха?

Принц і Ельвіра перезирнулися втретє.

— Ми знали, що ти відмовишся, — дуже сумно сказав принц. — Що волітимеш, можливо, померти в дорозі, але не кинеш Королівство Оберона… Тоді у нас до тебе остання пропозиція, точніше прохання. Якщо ти нам відмовиш, ми не образимося. Просто… ми тоді загинемо, напевно.

— Від чого?!

— Ми підемо туди через яр, — заговорила Ельвіра, і сяяння зірок матово відбилося на її білому обличчі. — Крізь туман… Будь ласка. Проведи нас трохи. Поглянь, чи відкритий шлях, чи нема небезпеки…

Я мимоволі глянула на башточку. Зараз, під зірками, вона здавалася майже поряд. Й палицею докинеш.

— Але ж король завтра однаково дізнається…

— …Що ти нам допомагала? А як він дізнається? Ніяк. Якщо ти сама йому не скажеш.

— Ні, він дізнається, що ви пішли…

— Тоді буде пізно нас повертати, — сказала Ельвіра з прихованим торжеством. — Ми будемо суверенним Королівством.

Я розгублено мовчала.

— Спершу король гніватиметься, — сказав принц. — А згодом, згодом усе вляжеться. Він сам зрозуміє власну неправоту. І коли через багато років він дізнається, що ти не допустила нашої загибелі в цьому яру, буде вдячний тобі.