Ключ від Королівства - Дяченко Марина и Сергей - Страница 2

Ми йшли все повільніше й повільніше і, нарешті, зупинилися перед вітриною гастроному. Ліворуч, у двір, другий під’їзд, восьмий поверх; тільки я нізащо не пішла б туди з дивним дядьком назирці. Нема дурних.

— Ти б хотіла потрапити в Королівство?

— До Англії, чи що?

— Чому до Англії?

— Бо Великобританія — Сполучене Королівство.

— Ні. Не до Англії. У Королівство.

— Ні, дякую. Краще ви самі.

— Гаразд, — він не образився. — Я дам тобі одну річ. Коли зважишся — кинеш її на землю. Я чекатиму.

І вклав мені в долоню теплу кульку.

— Ну, до побачення…

Він ішов вулицею, усе далі й далі, а я дивилася йому вслід. Треба ж було переконатися, що він дійсно пішов. Озирнулася — чи не стежить хтось іще? Пірнула у двір. Злетіла сходами в парадне. Бігом проскочила в ліфт.

І вже там розтиснула долоню.

Наступного дня у мене вже зранечку був особливий настрій. Хоч і не виспалася, хоч і тарарам влаштували ні світ ні зоря: за столом Петрик кидався кашею в Дмитрика, а Дмитрик бив ложкою Петрика по голові. Я вліпила запотиличники обом, щоб не кричали. Прийшла мама й вліпила ляпанця й мені — бо я, бачте, доросла й мушу підтримувати порядок, а не битися. Я схопила зі столу бутерброд і так, із бутербродом в одній руці і рюкзаком у другій, вискочила на сходи. Поставила рюкзак на поручні, всунула руку в кишеню куртки…

Він був скляний і трішечки світився ізсередини. Усередині кульки скло колихалося, мов холодець, і в цьому холодці плавав ключ — мідний на вигляд, із зеленими плямочками на борідці, він завмирав, коли я відводила погляд. А коли я знову нишком на нього дивилася — він починав поволі повертатися й мерехтіти, як далека зірочка.

Ключ від Королівства.

Я ніби роздвоїлася: одна моя половина чудово розуміла, що ця кулька — просто гарний сувенір, а вчорашній дядечко — у кращому разі сумирний божевільний.

Однак із самісінького ранку у мене був особливий настрій. Бо друга половина вже щосили гралася в Королівство. Де шпичасті скелі, замок на горі й ліс навколо. Бо неможливо всерйоз сприймати цей листопад, цей дощ і вічну темряву. Можна ж вірити у щось гарне…

Я мріяла три уроки поспіль. На перерві між третім і четвертим заявилася в їдальню — і натрапила там на трьох ідіоток із десятого «Б».

— А хто це така? — голосно запитала Зайцева у Лозової. — Чому ця дрібнота прийшла в їдальню на перерві для дорослих? Час малюків — між другим і третім уроком. Правильно?

Лозова заіржала. Хворостенко захіхікала. Ця Хворостенко живе в нашому під’їзді і, коли зустрічає мене в ліфті, дивиться повз мене — просто не помічає. А коли поряд Зайцева — проходу не дає, все шукає, до чого присікатися. Це перевірено.

— Дівчинко, дівчинко, в якому ти класі?

Зайцева чудово це знає. Її просто дуже веселить мій маленький зріст. Веселить настільки, що вона завжди придумує новенький жарт — на ту ж вічну тему.

А я росту. Я майже щодня відмічаю свій зріст на одвірку. Я насправді стаю вищою, просто мої однокласники теж ростуть, і у них виходить швидше…

— Дівчинко, дівчинко, а може, ти — карлик?

У мене в руці була склянка з яблучним соком. Р-раз — і Зайцева мокра з голови до ніг: і обличчя, і піджак, і волосся.

— Ах ти суко!

Я не встигла відскочити. Мокра Зайцева заїхала мені кулаком по фізіономії так, що в очах на секунду стало ясно-ясно. Лозова вчепилася у волосся — добре, що воно в мене коротке, ой як не просто втримати…

Я пожбурила в Зайцеву склянкою. Склянка відлетіла від її живота і розбилася об підлогу — тільки осколки бризнули врізнобіч.

Хворостенко заверещала.

Хтось налетів і вхопив мене ззаду. Я не оглядаючись хвицнула каблуком.

Виявилося, що це була біологічка.

— Якщо тебе образили словесно, то й відповідай словесно! Що це за дикість — рідиною в обличчя?! Що за хамство — битися? Ти поглянь на себе! Заввишки з горщечок, а агресивна, як карний злочинець!

Завучка височіла наді мною, ніби айсберг — менша частина над столом, велика, невидима — під столом на стільці. Їй легко й просто казати, що я — заввишки з горщечок. А якщо я скажу їй, що вона — жирна корова…

Ото буде!

Чи гірше однаково вже не буде? І можна спокійно сказати, що думаєш?

У цю мить завучка мене ненавиділа. Не за яблучний сік і розбиту склянку, і навіть не за синець на нозі біологічки. Вона готова мене вбити за все лихо, що траплялося в її житті. Як учорашня тітка ненавиділа циганчат — не за те, що вони брудні й жебраки, а за те, що в неї був важкий, сірий день — один із багатьох, і так до самої смерті.

Втупившись у подряпаний лінолеум, я знову пригадала все, що відбулося на зупинці. Як я ніби відсунула чорну пелену, тітка замовкла, закліпала очима, обличчя її з розлюченого раптом стало нормальним, навіть добрим…

Може, і з завучкою так вдасться?

Я підвела очі.

Ні, не вийде. Я швидко знову похнюпилася — в підлогу дивитися безпечніше.

— Ти знаєш, що з чотирнадцяти років настає кримінальна відповідальність?

Мені тільки тринадцять виповнилося. Це для Зайцевої кримінальна відповідальність давно настала — і що?

— Негайно додому. За матір’ю — негайно.

— Вона на роботі.

— Значить, іди на роботу… Чи я сама до неї піду!

Було ще видно. Навіть уроки не закінчилися.

Зайцева, Лозова й Хворостенко спокійнісінько сиділи на якійсь географії та переморгувалися зі своїми хлопчаками. Героїні…

Мій рюкзак залишився в учительській. Навіть ліпше: не треба тягати на спині такий тягар.

Я сіла на лавці біля шкільних воріт. Іти до мами на роботу — повне божевілля. По-перше, у себе в конторі вона завжди зайнята, їй навіть дзвонити можна тільки в крайньому разі. По-друге…

Я навіть не хотіла обмізковувати цю думку до кінця. А просто витягнула з кишені куртки скляну кульку з ключем.

Тепер він не здавався чарівним. І весь особливий настрій, який був у мене зранку, випарувався. Ключ від Королівства… ось вам ключ від Королівства, в Королівстві місто…

Ідіть ви всі в баню зі своїми казками!

Я зі злості розмахнулася і зажбурнула кульку в кущі.

Треба було піти вчора з цим дядьком. Хай би він виявився маніяком, заманив мене в ліс і вбив. І сьогодні завучка, замість того щоб шипіти на мене, трагічним голосом оголосила б на шкільних зборах про мою смерть. І цілісінький місяць у школі тільки й розмов було б, що про мене, — якою я була, по суті, непоганою дівчинкою…

Я розсміялася. І знову не тому, що мені було смішно, а тому, що це найбезглуздіша дитяча думка: хай я помру, і вони всі начуваються…

Дитячий садок, їй-богу. Чому я мушу вмирати? Через Зайцеву?

Мені стало шкода кульки. Усе-таки вона прикольна. Її можна подарувати Петрикові чи Дмитрику… Правда, вони через неї поб’ються. Гаразд, можна оголосити між ними змагання: хто краще поводитиметься — тому дам кулькою погратися…

Ось так приблизно розмірковуючи, я підвелася з лавки, підійшла до голих кущів і, нахилившись, почала шукати на землі кульку.

Кульки не було — спересердя я дуже далеко її закинула. Однак кущі були не дуже густі, тому я, сівши навпочіпки, потихеньку в них залізла.

Я глянула праворуч і ліворуч: на землі, голій і гладенькій, лежав фантик від цукерки і розмоклий недопалок. Куди ж, хай йому грець, я її закинула?

І я пролізла ще трохи вперед. Кущі вже мали закінчитися — за ними газон, де влітку водяться коники. Можливо, кулька на газоні?

Я полізла, як ведмідь, крізь гущавину вперед. Газону не було! Я озирнулася — доріжка теж сховалася за переплетеними гілками. Куди не глянь — кущі, кущі, кущі…

Тоді я випрямилася. Був, звичайно, ризик, що мене побачать з вікна вчительської, і тоді до всіх моїм провин додасться ще й «спустошення зелених насаджень»…