Ключ від Королівства - Дяченко Марина и Сергей - Страница 13

Годині о п’ятій вечора (час я визначала навмання), коли сонце було ще високо, сурма в голові колони зіграла сигнал, якого я раніше не чула. Виявляється, він означав, що насувалася буря.

Почалася метушня.

Посеред чистого поля встановили по колу вози й карети. У центрі зібрали людей і коней, спорудили навіси. Я бачила, як Оберон на своєму крокодилоконі об’їжджає табір, і набалдашник його білої патериці був спрямований то в землю, то в низько нависле небо, що швидко темніло.

Повз нас із Гарольдом пройшов принц. Він усміхнувся мені:

— Ліно, якщо ввечері занудьгуєте й захочете поспілкуватися… Ми з високостями будемо у великому шатрі. Заходьте без церемоній.

Я кивнула, не дивлячись на Гарольда.

Стемніло дуже рано. Налетів вітер. Хмари повзли такі чорні, такі страшні в них закручувалися смерчі, що лячно було дивитися.

— Якщо ти збираєшся у велике шатро, — сказав Гарольд, — то краще зараз. А то потім змиє.

— А якщо не піду?

Гарольд помовчав.

— Тоді лізьмо під віз. Моя мати нам вечеряти дасть.

Він усе ще дивився вбік. З обіду — з тієї миті, коли проявилися мої магічні здібності, він не наважувався поглянути мені в очі.

— Ну, полізли, — сказала я невпевнено.

На землі під возом було не дуже чисто, зате розстелене сіно було м’яке й запашне. Справа й зліва звисали опущені борти, майже не пропускаючи вітер. Я так втомилася за цей день, що просто влягтися на м’якому сіні здавалося королівським, нечуваним задоволенням.

Яскраві блискавки краяли небо. Навіть під возом на якусь мить ставало ясно.

— Гарольде… А що Оберо… його величність робив? Навіщо це коло?

— Захист табору. Дощик промочить, проте ані блискавка, ані смерч, ані смирк не проб’ються.

— А що таке смирк?

— Ти не знаєш, що це таке?

Він не знущався. Він дійсно здивувався, як можна не знати таких простих речей.

— У нас їх нема, — сказала я обережно. Насправді я не була впевнена. Адже я не все на світі знаю. Можливо, у нас десь і є смирки.

— Ну… це така тварюка, зароджується в грозовому фронті… Ти знаєш, що таке грозовий фронт?

— З географії вчили.

— Ну… ось. Насправді смирк — це як величезна тонка рука, на ній сто чи й більше пальців, усі вони переплутані. Падає з блискавкою й хапає людину в жменю.

— І що? — запитала я напружено.

— І все. Уяви, що ти на сильному вітрі тримаєш попіл у жмені… Його відносить. Так само і з людиною.

Знову зблиснуло.

— Овва, — сказала я приголомшено.

— Та не бійся… Тут їх мало. Вважай, майже нема. А от коли ми перетнемо кордон…

Ми помовчали. Полив дощ. Віз поскрипував, зверху сипався пісок — там хтось сидів під навісом, неголосно переговорювався. Потім жіночий голос гучніше промовив:

— Гарольде! Ви з Ліною кашу будете, що з обіду залишилася?

— І вино, — похмуро сказав Гарольд. — Гаряче.

— А я не п’ю вина, — пробурмотіла я тихенько.

— Ну, ковтнеш один раз. Щоб зігрітися.

— А мені не холодно…

Я сказала це й відразу ж почала тремтіти.

— Я зараз підігрію, — сказав Гарольд.

Він витягнув ніж, проколупав у землі дірку, ввіткнув туди ніж догори лезом. Лезо спершу засвітилося білим, потім на очах почало червоніти. Від нього йшло неяскраве світло й тепло, як від електричного обігрівача.

— Оце так. Навчиш?

Він так змінився на лиці, що я вмить пошкодувала про своє питання.

Підняли борт воза. Я побачила небо, сіро-чорне, і тонку веселкову плівку, як у мильної бульбашки, між нами й цим небом.

— Що це?

— Каша, — сказала привітна жінка, мати Гарольда, підсовуючи нам дерев’яний піднос із їжею. — І вино. І хлібчик. Їжте.

Борт знову опустився.

— Що це було? Таке… різнокольорове?

— Оберонів захист, — сказав Гарольд байдуже. — Він поставив видимий, щоб коні не боялися. Ну і для тебе, мабуть…

— Для мене?

— Ти ж його улюблениця, — заявив Гарольд несподівано сердито. Він узяв із підноса кухоль з вином і відвернувся.

— І чому я у велике шатро не пішла? — запитала я сама себе.

— То йди. Там принц із високостями. Іди…

Мені захотілося вивернути йому на голову тарілку з кашею. Його жалієш, до нього виявляєш чуйність, а він…

— Ну що ти знову починаєш? Наче я винувата.

Він мовчав і сопів.

— Хочеш, я піду до Оберона й скажу, що ти прекрасний вчитель, просто я тупа учениця? І тому не можу вчитися.

Зовні гуркнув грім і жахливо завив вітер.

Вістря ножа перестало світитися. Під возом розлився морок.

— Ти ось що, — сказав Гарольд. — Ти… запам’ятай. Мені Оберон велів тебе вивчити. Отже, я або вивчу тебе, або здохну просто на уроці. Причому якщо я здохну, це означатиме, що я не справився… І не здумай нічого казати його величності, інакше я тебе вб’ю!

Розділ восьмий

Кришталевий грот

На ранок я так задубла під возом, що навіть зубами цокотіти не могла. Дуже до речі були б магічні вміння Гарольда. Та коли я поцікавилася, як мені зігрітися, він, такий же синій і змерзлий,порадив:

— Побігай.

І я почала намотувати кола по мокрій траві.

От дивовижна річ: удома я після такої ночі захворіла б на запалення легенів. А тут нічого — піднялося сонечко, я зігрілася і за весь день жодного разу навіть не чхнула. Оце справжні чари!

І ще, вдома я б нізащо не протрималася стільки часу в сідлі. А тут їдемо й їдемо, і хоч ноги, звичайно, болять (а місце, звідки вони ростуть, тим більше), проте якихось особливих страждань на мою долю не випало.

А дорога на третій день нашої подорожі вийшла казкова. Караван то спускався в долину, то підіймався на вершину пагорба, і щоразу перед нами відкривалися то темний ліс із гострими верхівками, то озеро зі смарагдовою водою, то руїни міста — аж дух забивало. Ми з Гарольдом, як і раніше, трималися в середині колони.

Оберон їхав попереду. Підвівшись у стременах, я могла бачити набалдашник його білої патериці.

Коли ми проїздили повз руїни, з-під каменя біля самої дороги метнулося щось зелене, схоже на обривок оксамитової ганчірки, злетіло на висоту трьох людських зростів і зникло за руїнами міської стіни. Від несподіванки я натягнула поводи так, що сірий коник запирхав.

— Що це?

— Та не зважай, — сказав Гарольд з ноткою роздратування. — Він просто літає.

— Хто? — я випрямилася в сідлі. Не люблю, коли мене вважають боягузкою.

— Хватавець.

— Хто-хто?!

— Ну, коли їх багато, кілька сотень, вони налітають на подорожнього зусібіч, обліплюють так, щоб не було щілини, і… ну, до побачення. Та коли він один — дурня. Просто літає.

— А ти звідки знаєш, що він один? Що він не полетів кликати на допомогу своїх знайомих і родичів?!

Гарольд посміхнувся — от, мовляв, які прості речі доводиться пояснювати.

— Сім’ї хватавців навіть посередній маг відстежує за три версти. От я, наприклад, можу. А якщо король повів сюди караван — як ти думаєш, можна довіряти його величності?

Я насупилася. Вийшло, ніби я не довіряю Оберонові.

— Учити мене будемо? — запитала я, щоб стерти з обличчя Гарольда поблажливу посмішку.

Вдалося навіть краще, ніж я очікувала. Він не просто перестав посміхатися — він перестав на мене дивитися. Відвернувся.

Пополудні ми піднялися на черговий гребінь, найвищий, і я замружилася.

Перед нами було море. І вихід до моря — неглибока ущелина між двома старими зруйнованими хребтами. Правий був кам’яний. Лівий — я придивилася й ахнула — справжнісінький хребет, як у зоологічному музеї. Кістяк чудовиська завбільшки з гору лежав тут, порослий молодими ялинками.

— Гарольде! Що це?

— Місто тисячі харчевень, — похвалився мій супутник, на якийсь час забувши про свій клопіт. — Ми тут зупинимося днів на два… Ух і наїмося всілякої смакоти!