Твори: оповідання, романи, листи, щоденники - Кафка Франц - Страница 81

Коли адвокат скінчив мову, К. уже остаточно оговтався і навіть покивував головою, слухаючи останні слова, бо й цього разу підтвердилася його давня думка: якимись загальними теревенями, нітрохи не пов’язаними зі справою, адвокат щоразу намагався відвернути його увагу від головного питання: що, власне, він зробив задля свого клієнта. Адвокат, щоправда, помітив, що К. цього разу опирається йому дужче, ніж завжди, і через те замовк, даючи змогу говорити K., а що той мовчав, запитав сам:

— Ви сьогодні прийшли до мене з якимсь певним наміром?

— Так, — відповів К. і трохи затулив рукою свічку, щоб краще бачити адвоката, — я хочу вам сказати, що надалі я відмовляюсь від ваших послуг як адвоката.

— Чи я правильно зрозумів вас? — сполошився адвокат, наполовину підводячись у ліжку й зіпершись рукою на подушку.

— Моя постанова остаточна, — підтвердив K., що випроставсь на стільці й був, здається, готовий до всяких несподіванок.

— Що ж, цей план теж можна обговорити, — мовив перегодом адвокат.

— Це вже не план, — наполягав К.

— Може, й так, — погодивсь адвокат, — але нам краще не квапитись. — Він ужив займенника «нам», немов не мав наміру відпускати К. і хотів, якщо вже не можна бути юридичним представником, залишитись принаймні дорадником.

— А я й не кваплюся, — заперечив K., поволі підводячись і стаючи позаду свого стільця, — я все добре обміркував, хіба, може, трохи забарився. Вороття вже нема.

— Тоді дозвольте мені сказати лише кілька слів, — попросив адвокат, відгортаючи перину й сідаючи на край ліжка. Його голі, вкриті сивим волоссям ноги тремтіли від холоду. Він попросив К. принести йому з канапи ковдру. К. приніс і сказав:

— Ви даремно переохолоджуєтесь.

— Причина досить поважна, — сказав адвокат, закутуючи тулуб у перину й накриваючи ноги ковдрою. — Ваш дядько — мій друг, та й ви, щиро признаюся, з часом теж полюбилися мені. Чого б я тут мав соромитись? — Ці зворушливі слова старого чоловіка були дуже прикрі для K., бо примушували його докладно все пояснити, а пояснень йому хотілось уникнути, крім того, як він сам собі признавався, вони спантеличували його, хоча, зрештою, ніколи б не спонукали відмовитись від уже ухваленого наміру.

— Я дякую вам за ваші дружні почуття, — промовив він, — й визнаю, що ви скількимога переймались моєю справою, робили все, що, по-вашому, мало прислужитися мені. Але останнім часом я все-таки дійшов думки, що ваших зусиль не досить. Я, звичайно, ніколи не намагався переконати й прихилити до своїх поглядів вас, такого літнього й досвідченого чоловіка, а якщо коли-небудь мимоволі я й прагнув таке вчинити, то вибачте мені: адже справа, як ви самі сказали, досить поважна, і я переконаний у необхідності докладати до процесу куди більших зусиль, ніж досі.

— Я розумію вас, — промовив адвокат, — ви нетерплячі.

— Ні, якраз я терплячий, — роздратувався К. і вже не дуже зважав на свої подальші слова. — Ще під час мого першого візиту, коли я прийшов до вас із дядьком, ви, певне, помітили, що я не дуже переймаюся своїм процесом; якби мені певною мірою силоміць не нагадували про нього, я б забув його геть. Але дядько наполягав, щоб я доручив вам свій юридичний захист, і я скоривсь, аби догодити йому. Можна було б сподіватися, що відтоді процес стане для мене ще меншим тягарем, ніж доти, бо ж захист на те й доручають адвокатові, щоб трохи відітхнути самому. Натомість сталося протилежне. Раніше я ще ніколи не переживав так за процес, як з тієї пори, коли ви взялися захищати мене. Як я був сам, я нічого не робив для своєї справи, зате майже й не відчував її, а ось тепер я мав адвоката, все готувалось для дальшого просування справи, я в ненастанній напрузі чекав, поки ви візьметесь до роботи, але марно. Завдяки вам я чимало почув про правосуддя, від когось іншого такого я, мабуть, не дізнався б. Але цього мені не досить, бо тепер процес, офіційно начебто потай, дедалі ближче підступає до мене. — К. відсунув від себе стілець і тепер випростався, запхнувши руки в кишені.

— На певному етапі розвитку процесу, — взявся пояснювати адвокат, — нічого істотно нового більше не відбувається. Скільки вже клієнтів на цьому самому етапі процесу стояли, як-от ви, переді мною й говорили мені те саме!

— У такому разі, — мовив K., — всі ті клієнти так само мали слушність, як і я. Це не переконає мене.

— А я й не хочу вас переконувати, — запевнив адвокат, — я тільки додам, що сподівався від вас глибшого розуму, ніж від решти, зокрема через те, що я дав вам змогу ближче познайомитись із природою правосуддя і своєю діяльністю, ніж решті клієнтів. А тепер мені доводиться бачити, що ви однаково не довіряєте мені. Для мене це дуже прикро.

Як принижується адвокат перед K.! Він геть-чисто забув про гідність, притаманну його становищу, хоч, здавалося, тут професійний гонор мав бути найчутливіший! Навіщо він так чинить? Адже він, здається, досить популярний адвокат, а крім того, ще й заможна людина, тож не повинен дуже побиватись як через втрату заробітку, так і через втрату клієнта. До того ж він хворий, і, певне, сам мав би подумати, що в нього відберуть роботу. А проте як цупко він учепився за K.! З якої речі? Може, це особисті зобов’язання перед дядьком або він справді вбачає в процесі К. щось незвичайне і сподівається відзначитись — чи то задля K., чи то — такої можливості теж не можна відкинути — чи то якогось приятеля з апарату правосуддя. З адвокатового обличчя годі щось вичитати, хоч як безцеремонно пильно придивлявся до нього К. Можна було б гадати, ніби адвокат із зумисною незворушністю чекає, як подіють його слова. Мовчання К. він вочевидь тлумачив як сприятливий знак для себе, бо заговорив далі:

— Ви, певне, помітили, що в мене чималенька домашня канцелярія, проте нема жодного помічника. А давніше було інакше, були часи, коли на мене працювали кілька молодих юристів, сьогодні працюю я сам. Причина криється в тому, що почасти змінилася сама моя адвокатська практика, я дедалі більше обмежувався такими судовими справами, як ваша, а почасти я сам набув куди глибших знань, працюючи з цими справами. Я пересвідчився, що нікому не можна доручати цієї роботи, якщо не хочеш нашкодити своїм клієнтам і завданню, яке береш на себе. Але постанова самому виконувати всю роботу мала й свої неминучі наслідки: я мусив відхиляти майже всі клопотання про судовий захист чиїхсь інтересів і приймав лише ті, що були мені до душі, — таж усюди, і навіть тут, по сусідству, є людці, ладні кинутись за кожною крихтою, яку я кину їм. До того ж від перенапруження я ще й захворів. Але всупереч усьому я про свою постанову не шкодую, хоч, може, навіть частіше відмовляв, коли звертались по мою адвокатську допомогу, ніж погоджувавсь, але оскільки процеси, які я вів, були мені близькі, я вважав, що за них слід безперечно братися, і мої зусилля винагороджувались успіхом. Колись у одному дописі я дуже гарно сформулював різницю між адвокатським захистом у звичайних судових справах і захистом у таких справах, як ваша. Так-от: у першому випадку адвокат веде свого клієнта по волосині аж до вироку, в другому — він одразу бере свого клієнта на плечі і несе його, не знімаючи, до вироку й навіть набагато далі. Оце й усе. Проте я висловився не зовсім точно, кажучи, буцімто ніколи не шкодував, узявшись до такої тяжкої праці. Якщо вона, як-от у вашому випадку, абсолютно невизнана, тоді, я, звісно, шкодую.

К. ці слова більше роздратували, ніж переконали. Він іще сподівався визначити з адвокатового голосу, що чекає на нього, якщо він відступить: невже знову лунатимуть самі заспокоєння, натяки, що робота над заявою посувається, що судовики стають прихильніші, а також на великі труднощі, які перешкоджають роботі, — одне слово, знову переказуватимуть давно знайоме і остогидле, щоб знову дурити К. облудними надіями й залякувати непевними погрозами. Ні, цьому треба нарешті покласти край, і К. запитав:

— А що ви робитимете, якщо право обстоювати мої інтереси й далі залишиться за вами?

Адвокат проковтнув навіть це образливе запитання й відповів: