Твори: оповідання, романи, листи, щоденники - Кафка Франц - Страница 77

Перший дзвоник в адвокатові двері був, як завжди, без відповіді. Лені могла б бути проворніша, подумав К. Але добре вже те, що ніхто чужий не стромляє свого носа, як здебільшого трапляється щоразу, коли чоловік у халаті або хто-небудь інший починають надокучати. Вдруге смикнувши за дзвоник, К. озирнувся на протилежні двері, але цього разу вони були зачинені. Нарешті у віконечку на адвокатових дверях показалося двоє очей, але то були очі не Лені. Потім хтось відімкнув двері, але якусь хвилину ще підпирав їх, гукнувши в глибину квартири: «Це він!» — і лише потім відчинив їх. К. уже напирав на двері, бо чув, як позаду в дверях іншої квартири квапливо обертається ключ. Коли двері перед ним відчинилися, він майже вдерся до передпокою і ще встиг побачити, як коридором поміж кімнатами, почувши від дверей засторогу, в самісінькій льолі бігла Лені. К. глянув їй услід і обернувся, шукаючи, хто ж відчинив йому двері. То був худий миршавий бородатий чоловічок із свічкою в руках.

— Ви тут на службі? — запитав К.

— Ні, — відповів незнайомець, — я тут чужий, адвокат — лише мій юридичний представник, я прийшов з приводу однієї судової справи.

— Без піджака? — запитав K., показуючи рукою, що чоловічкові бракує одежини.

— Перепрошую! — скрикнув чоловік і сам освітив себе свічкою, немов уперше побачивши, як він одягнений.

— Лені — ваша коханка? — коротко запитав К. Він ширше розставив ноги, а руки з капелюхом склав за спиною. Вже навіть через те, що він стоїть у грубому пальті, К. відчував свою вищість перед тим худим недоростком.

— Господи! — зойкнув той і перелякано закрив рукою обличчя. — Ні-ні, що ви таке надумали?

— Здається, ви кажете правду, — засміявся К.. — а втім, ходімо. — Він махнув чоловічкові капелюхом і пустив його попереду. — Як вас звати? — запитав К. по дорозі.

—  Блок, купець Блок, — відповів малий і повернувся, представляючись, до K., аби зупинити його, проте К. ішов далі.

— Це ваше справжнє прізвище? — запитав K.

— Звичайно, — була відповідь, — чого ви сумніваєтесь?

— Подумав, що у вас можуть бути причини приховати своє ім’я, — сказав К. Він почувався так нескуто, як почувається людина десь на чужині, розмовляючи з нижчими людьми; все, що стосувалося його, він замовчував і геть не зважав на свого співрозмовника; він, отже, вивищував себе, а його, як заманеться, міг навіть розчавити. Біля дверей робочого кабінету адвоката К. зупинився, відчинив їх і гукнув купцеві, що слухняно йшов далі:

— Не так швидко! Посвітіть сюди! — К. думав, що Лені могла там заховатись, і звелів купцеві обійти кожен закуток, але кімната була безлюдна. Біля портрета судді К. притримав купця за шлейки.

— Ви знаєте його? — запитав він і задер угору вказівного пальця.

Купець підняв свічку, блимаючи очима, поглянув на картину й відповів:

— Це суддя.

— Суддя високого рангу? — знову запитав К. і став збоку від купця, спостерігаючи, яке враження справляє на нього картина. Купець здивовано подивився вгору.

— Високого, — відповів він.

— Тоді у вас немає великої прозірливості, — аж скривився К. — Він найнижчий серед найнижчих слідчих.

— Тепер я вже пригадую, — мовив купець, опускаючи свічку, — я теж чув про це.

— Аякже, — крикнув К., — як це я міг забути, ви, звісно, вже чули!

— Чого ж ви тоді питаєте? — дивувався купець, поки К., розставивши руки, гнав його до дверей. Уже в коридорі К. знову взявся розпитувати:

— Ви, певне, знаєте, де заховалася Лені?

— Заховалася? — купець був приголомшений. — Ні, вона десь на кухні, варить суп адвокатові.

— Чого ж ви мені одразу не сказали? — обурився К.

— Я хотів вас туди повести, так ви гукнули мене назад, — відповів купець, спантеличений суперечливими вимогами.

— Вам, мабуть, здається, що ви дуже спритні, — проказав К. — Ведіть мене туди! — В кухні К. іще ніколи не був, вона виявилась навдивовижу великою і щедро устаткованою всіляким кухонним начинням. Сама лише плита була втричі більша за звичайну, а решту начиння та меблів годі було роздивитись, бо на кухні горіла тільки маленька лампа, повішена коло самого входу. Біля плити стояла Лені в білому, як завжди, фартусі і виливала яйце в каструлю, що грілася на спиртівці.

— Добрий вечір! — привітався К. і здалеку показав рукою на стілець, — саме туди він хотів посадовити купця. Блок сів, натомість К. підступив до Лені, перехилився їй через плече й запитав: — Хто цей чоловік?

Лені обняла К. однією рукою, мішаючи другою суп, притягнула його ближче до себе і сказала:

— Це такий собі Блок, нещасна людина, купець, що торгує злиднями. Ось подивись на нього.

Обоє озирнулись. Купець сидів на стільці, на який вказав йому К., задув тепер уже непотрібну свічку і пальцями затис гніт, щоб не було чаду.

— Ти була в льолі, — мовив К. і рукою знову повернув голову Лені до плити. Лені мовчала. — Він твій коханець? — запитав К. — Дівчина хотіла хапатися за суп, але К. взяв її за обидві руки й закричав: — Ану відповідай!

— Ходімо до кабінету, я тобі все поясню, — промовила дівчина.

— Ні, — заперечив К., — я хочу, щоб ти пояснила мені тут. — Лені пригорнулась до К. і хотіла поцілувати його, але він відтрутив її: — Я не хочу, щоб ти цілувала мене тепер.

— Йосифе, — озвалася Лені, благально, а проте й щиро дивлячись йому у вічі, — тобі нема чого ревнувати мене до пана Блока. Руді, — заговорила вона знову, повертаючись купця, — допоможи мені, ти ж бачиш, мене підозрюють. Поклади ту свічку.

Можна було б подумати, ніби Блок не дослухається до їхньої розмови, але він зрозумів геть усе.

— Я теж не знаю, чого вам ревнувати, — трохи задерикувато відповів він.

— Я, власне, й сам цього не знаю, — всміхнувся купцеві К. Лені розреготалась і, скориставшись неуважністю K., вчепилася йому за руку й зашепотіла:

— Лиши його, невже ти не бачиш, що це за чоловік? Я трохи панькаюся з ним, бо це дуже важливий адвокатів клієнт, іншої причини тут нема. А ти? Ти хочеш поговорити з адвокатом ще сьогодні? Він сьогодні дуже слабує, але, коли твоя ласка, я доповім про тебе. А на ніч ти, звичайно, залишишся в мене. Ти вже так давно не заходив до нас, навіть адвокат питав про тебе. Нізащо не нехтуй свій процес! А я тобі розповім те все, що довідалась. Тільки зніми спершу пальто! — Лені допомогла йому роздягнутись, забрала капелюха, побігла з речами до передпокою, повішала їх, прибігла назад і подивилася до супу. — Спершу доповісти про тебе чи занести йому суп?

— Скажи спершу про мене, — відповів К. Він був сердитий, бо попервах намірявся докладно обговорити з Лені свою справу, надто оту сумнівну відмову від адвоката, а згодом, у присутності купця, в нього зникло всяке бажання. Але тепер його справа видалася йому вкрай важливою, тут, може, у великій пригоді стане навіть порада цього крамарчука, тож К. гукнув назад Лені, що вже вийшла до коридору:

— Занеси йому спершу суп, перед розмовою зі мною йому треба підкріпитись.

— Ви теж адвокатів клієнт, — тихо, немов стверджуючи, мовив у своєму закутку купець. Проте відповідь була неласкава.

— А вам яке діло? — визвірився К.

— Угамуйся трохи, — попросила Лені. — Отже, я понесу йому суп, — казала вона далі, наливаючи тарілку. — Хоч би він не заснув одразу, їжа миттю наганяє на нього сон.

— Що ж, від того, що я йому скажу, він не скоро засне, — впевнено мовив K.; щоразу намагаючись натякнути, що розмовлятиме з адвокатом про щось дуже важливе, він хотів, щоб Лені запитала, про що саме, а вже тоді він попросить у неї поради. Але дівчина тільки точно виконувала його висловлені накази. Проходячи з супом біля K., вона зумисне штовхнула його легенько й зашепотіла:

— Коли він з’їсть суп, я притьмом доповім про тебе, щоб ти якнайшвидше прийшов до мене.

— Та йди вже, йди, — буркнув К.

— Будь трохи ласкавіший, — дорікнула Лені і в дверях ще раз обернулася до К.

К. проводжав її очима: хоча він остаточно постановив, що від адвоката слід відмовитись, було б усе-таки краще, якби спершу трапилась нагода поговорити про те з Лені. Вона навряд чи має достатнє уявлення про всі подробиці його процесу і, певне, відраджуватиме його, але якби, наприклад, К. іще й цього разу утримався од відмови, то б і далі жив серед сумнівів та неспокою, а згодом все ж таки був би змушений реалізувати свій намір, бо не матиме куди дітись. Отже, що раніше він відмовиться, то менше собі нашкодить. А зрештою, може, й купець щось розповість йому.