Твори: оповідання, романи, листи, щоденники - Кафка Франц - Страница 73

— У вас є офіційно визнана посада?

— Нема, — коротко відповів художник, немов йому заціпило від цього запитання.

K., проте, не хотів, щоб той замовк, і говорив далі:

— Що ж, досить часто офіційно не визнане становище набагато впливовіше за будь-яку посаду.

— Саме така ситуація зі мною, — кивнув, наморщивши лоба, художник. — Вчора я розмовляв про вас із фабрикантом, і він запитав, чи я не можу допомогти вам, я ж відповів, нехай той чоловік зайде до мене, і тепер я втішений, що ви так скоро з’явилися. Ви, здається, дуже перейнялися процесом, але це мене, звичайно, не дивує. Може, ви спершу роздягнетесь?

Хоча К. намірявся забігти лише на хвилинку, він зрадів, почувши таку пропозицію. Повітря в кімнаті мало-помалу ставало задушливим, і К. уже не раз дивувався, чим можна пояснити ту задуху, бо маленька залізна грубка в кутку була, безперечно, не розпалена. Поки він скидав пальто і навіть розстібав піджак, художник немов вибачився перед ним:

— Мені потрібне тепло. Адже тут у мене дуже затишно, правда? Просто ця кімната надзвичайно вигідно розміщена.

К. нічого не відказав, але йому дошкуляло, власне, не тепло, а скорше затхле повітря, що мало не забивало дух; кімнату давно не провітрювали. Ці прикрощі допікали йому ще дужче через те, що художник припросив його сісти j на ліжко, тоді як сам сів на єдиний у кімнаті стілець перед мольбертом. Крім того, художник, здається, не розумів, чому К. примостився на самому краєчку ліжка, він наполягав, щоб К. сів зручніше, а коли той завагався, сам підійшов до нього і затяг на середину ліжка між подушок. Потім знову сів на стілець і поставив нарешті перше посутнє запитання, яке змусило К. забути геть про все:

— Ви невинні?

— Так, — мовив К. і одразу зрадів від такої відповіді, надто тому, що відповідав приватній особі, тобто його слова не матимуть жодних наслідків. Ще ніхто не запитував його так відверто. Аби натішитись цією радістю, він докинув: — Я абсолютно невинний.

— Гаразд, — відказав художник, понуривши голову і немов замислившись. Зненацька він знову підвів голову:

— Якщо ви невинні, ваша справа дуже проста.

В очах К. промайнула тривога, оця людина, що нібито тішиться довірою правосуддя, базікає, як немовля.

— Моя невинність аж ніяк не спрощує справи, — заперечив К. і немов силувано всміхнувся, спроквола похитавши головою. — Це випливає з тих численних нюансів, у яких заплуталось саме правосуддя. Під кінець воно таки з'ясовує, що скоєно тяжкий злочин, і то там, де його ніхто й не сподівався.

— Атож, звичайно, — притакував художник, немов К. тільки даремно перешкоджав його думкам. — Так, отже, ви невинні?

— Авжеж!

— Оце якраз якнайбільше лихо, — зітхнув художник. Протилежні аргументи не впливали на нього, одначе важко було збагнути, чи та його рішучість спирається на переконаність чи просто на байдужість. К. прагнув одразу все з'ясувати, тож він запитав:

— Ви, звісно, знаєте правосуддя краще за мене, я знаю його набагато гірше, — я тільки чув про нього дещо від зовсім різних людей. Але всі в один голос кажуть, що бездумних звинувачень не висувають і що правосуддя, звинувативши кого-небудь, твердо переконане, що звинувачений скоїв злочин, і похитнути ту переконаність можна лише коштом величезних зусиль.

— Величезних? — скинув угору руку художник. — Та її ніколи не можна похитнути. Якби я отут на полотні намалював підряд усіх суддів і ви провадили свій захист перед тією картиною, то б мали більше успіху, ніж перед справжнім правосуддям.

«Атож», — подумки мовив K., геть забувши, що намірявся лише розпитати художника.

За дверима знов озвалася дівчинка:

— Тітореллі, коли він уже забереться?

— Помовч! — загорлав художник до дверей. — Хіба ти не бачиш, що я тут розмовляю?

Проте дівчина не вгамувалась і запитала знову:

— Ти малюватимеш його? — А оскільки художник мовчав, додала: — Будь ласка, не малюй такого бридкого чоловіка.

Ці слова супроводило невиразне схвальне мурмотіння. Художник метнувся до дверей, прочинив їх — там видніли благально складені, протягнені вперед руки — і нагримав на дівчат:

— Якщо ви не вгамуєтесь, я вас усіх поскидаю зі сходів. Сядьте отут на сходинки й мовчіть. — Дівчата, певне, послухались не зразу, тож художник мусив наказати: — Ану сядьте мерщій! — Лише тоді запанувала тиша.

— Перепрошую, — кинув художник, повертаючись до К. А К. тим часом навряд чи й обертався до дверей, цілковито поклавшись на художника: нехай той, як хоче, захищає його яким завгодно способом. Він, напевне, й не ворухнувся, коли художник схилився до нього й прошепотів на вухо, щоб за дверима їх ніхто не міг почути:

— Навіть ці дівчата належать до правосуддя.

— Як? — здивувався K., мотнувши вбік головою і подивившись на художника. Той, проте, знову сів на стільця і напівжартома, напівпояснюючи проказав: — Тут усе належить до правосуддя.

— А я й не помітив цього, — сказав K., кинуте мимохідь узагальнення, яке начебто натякало на дівчат, ще дужче стривожило його. А проте К. із хвилину дивився на двері, за якими дівчата тепер мовчки сиділи на сходинках. Тільки одна з них застромила соломину в шпарину між дошками й поволі водила нею вниз і вгору.

— Ви, здається, ще не маєте жодного уявлення про правосуддя, — сказав художник, широко розставляючи ноги й ляскаючи пальцями ніг по підлозі. — Ваша невинність вам нічим не зарадить, тільки я зможу вас витягти.

— Як ви це хочете зробити? — запитав К. — Адже недавно ви самі казали, що правосуддя ніколи не дослухається до будь-яких доказів.

— Не дослухається до тих доказів, які подають на розгляд правосуддя, — пояснив художник і підняв вказівного пальця, немов показуючи, що К. не помітив дуже тонкої різниці. — Геть інша ситуація, коли вдаватись до певних заходів за фасадом прилюдного правосуддя — в кімнатах для нарад, у кулуарах або, скажімо, тут, у майстерні.

Те, що сказав тепер художник, уже й нітрохи не здавалось неймовірним, навпаки, ці слова дуже добре узгоджувалися з тим, що доводилось чути К. від інших людей. Що ж, отже, є надії. Якщо завдяки особистим зв’язкам на суддів справді так легко вплинути, як розказував адвокат, тоді художникові зв’язки з тими чванькуватими суддями вкрай важливі, їх аж ніяк не можна недооцінювати. В такому разі й художника можна сміливо приєднувати до гурту помагачів, що їх поступово збирав навколо себе К. Колись у банку дуже хвалили його організаційний хист, тепер тут, де він може покластися тільки на себе, йому трапилась добра нагода остаточно випробувати себе. Художник постеріг, як вплинуло його пояснення на K., і сказав з певним острахом:

— А ви не звернули уваги, що я розмовляю з вами майже як юрист? Це наслідок мого неперервного спілкування з людьми, причетними до правосуддя. Я, звичайно, чимало від того виграв, але мистецьке натхнення великою мірою втратив.

— Як ви вперше стали спілкуватися з суддями? — поцікавився K., прагнучи спершу здобути довіру художника, а вже потім безпосередньо залучати його на свою службу.

— Дуже просто, — відповів художник, — зв’язок із ними я успадкував. Ще мій батько був художником правосуддя. Це таке становище, що його завжди передають у спадок. Адже не можна брати на роботу нових людей. Крім того, щодо змалювання судовиків різних рангів існує стільки розмаїтих, численних, а передусім потаємних правил, що їх узагалі ніхто не знає поза межами певного вузького кола родин. Скажімо, он там у шухляді я бережу нотатки свого батька й нікому їх не показую. Тільки той, хто їх знає, має право малювати суддів. А проте, навіть якби я втратив їх, зостається ще так багато правил, які тільки я держу у своїй голові, що ніхто не зможе сперечатися зі мною за моє місце. Кожного суддю треба намалювати так, як намальовано визначних суддів давнини, а на таке спроможний тільки я.

— Тут можна й позаздрити, — мовив K., згадавши своє становище в банку. — Невже ваше становище таке непохитне?

— Атож, непохитне, — підтвердив художник і гордо розправив плечі. — Через те я вряди-годи й наважуюсь допомогти якомусь бідоласі, що має процес.