Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою - Шульц Бруно Яковлевич - Страница 9

— Надто довго ми жили під гнітом недосяжної досконалості деміурга, — казав мій батько, — надто довго досконалість його творення паралізувала нашу власну творчість. Ми не хочемо з ним конкурувати. Хочемо бути творцями у власній, нижчій сфері, самі прагнемо творчості, прагнемо творчої розкоші, прагнемо, одне слово, деміургії. — Я не знаю, від чийого імені проголошував мій батько ті постулати, яка спільнота, корпорація, секта чи закон підтримували своєю солідарністю пафос його слів. Щодо нас, то ми були далекі від будь-яких творчих претензій.

Тільки мій батько міг тоді розвинути програму тієї вторинної творчості, образ тієї другої генерації творення, яка мала стати у відверту опозицію до панівної епохи.

— Нам не залежить, — казав він, — на творах із довгим диханням, на істотах з далекосяжною метою. Наші творіння не будуть героями багатотомних романів, їхні ролі будуть короткі, лапідарні, їхні характери — прості, без далекосяжних планів. Часто задля одного жесту, задля єдиного слова ми беремося до праці, щоб хоч на одну мить покликати їх до життя. Відверто зізнаємося: не будемо вимагати тривалості чи солідарності виконання — наші твори будуть ніби скороминущі, створені на певний час. Якщо йдеться про людей, то ми їм дамо, наприклад, тільки один бік обличчя, одну руку, одну ногу, саме ту, яка потрібна їм для певної ролі. Було б педантизмом клопотатися про другу ногу, без якої у даному разі можна їм обійтися. Ззаду їх досить просто зашити полотном чи побілити. Нашим творчим кредо буде: кожному жестові — інший актор! Для функції кожного слова, кожного вчинку покличемо до життя окрему людину. Такий наш смак, то буде світ, що відповідатиме нашому уподобанню. Деміург захоплювався випробуваними, досконалими й складними матеріалами — ми ж віддаємо перевагу лахміттю. Нас захоплює дешевизна, убогість, невибагливість матеріалу. Чи розумієте ви, — питав мій батько, — глибокий сенс цієї слабості, цієї пристрасті до строкатого папірця, до пап'є-маше, до лакової фарби, до клоччя й трачиння? Тобто, — говорив він із болісним усміхом, — ми любимо матерію як таку, пухнасту й пористу, любимо її єдину містичну консистенцію. Деміург, цей великий майстер і митець, робить її невидимою, наказує їй зникнути за грою життя. Ми ж, навпаки, любимо її розлад, її упертість, її вайлувату незграбність. Любимо у кожному жесті, у кожному русі бачити тяжке її зусилля, її солодку ведмежість. — Дівчата сиділи нерухомо й дивилися скляними очима, їхні обличчя витягнулися й очманіли від почутого, щоки розчервонілися. Важко було в цю мить збагнути, до якої генерації творінь вони належать — до першої чи до другої.

— Одне слово, — робив висновок мій батько, — ми хочемо вдруге створити людину — на взірець і подобу манекена.

Мусимо заради справедливості описати тут один дрібний і незначний інцидент, що виник у цьому місці лекції і якому ми не надаємо жодної ваги. Той інцидент зовсім незрозумілий і безглуздий в цій шерезі випадків, його можна лиш пояснити як певного роду уривчастий автоматизм, без попередніх обставин і продовження, як певного роду злостивість дослідження, привнесена у психічну сферу. Радимо читачеві зігнорувати його, як це зробили ми. Ось як воно відбувалося:

Саме тієї хвилини, коли батько вимовив слово «манекен», Аделя, глянувши на ручний годинник, перезирнулася з Польдою. Тоді разом із кріслом подалася трохи вперед, підняла край сукні, поволі висунула обтягнуту чорним шовком напружену ногу, що скидалася на головку змії.

Так сиділа вона протягом усієї цієї сцени, зовсім нерухома, поблискуючи великими очима, поглибленими блакиттю атропіну. Обабіч неї сиділи Польда й Павлина. Всі три дивилися розширеними очима на батька. Він кашлянув, замовк, схилився і враз дуже почервонів. Риси його обличчя, такі схвильовані, тепер покірно застигли.

Мій батько, натхненний єретик, ледве вийшовши з вихору поривання, раптом замкнувся у собі, зіщулився і занепав. Здавалося, його наче підмінив хтось — він сидів нерухомо, почервонілий, з опущеними очима. Панна Польда підійшла і схилилася над ним. Легенько поплескала його по плечі і з лагідною спонукою сказала:

— Якуб буде розсудливий, Якуб послухає, Якуб не буде впертий. Ну, прошу… Якубе, Якубе…

Виставлена пантофелька Аделі легко тремтіла й блищала, мов гадючий язичок. Мій батько, не глянувши ні на кого, поволі підвівся, ступив крок уперед, як автомат, і опустився на коліна. Лампа в тиші сичала, у заростях шпалер сюди й туди перебігали промовисті погляди, пролітали шепоти отруйних жал, зигзаги думок…

Переклав Іван ГНАТЮК

Трактат про манекени. Продовження

Наступного вечора батько знову красномовно й гаряче розвивав свою плутану ідею. Зморшки його обличчя розтягувалися і складалися з витонченою хитрістю. В кожній їхній спіралі була захована стріла іронії. Але часом натхнення розширювало кола його зморщок, які росли якоюсь величезною звихреною грозою, відходячи мовчазними волютами у глибину зимової ночі.

— Фігури паноптикуму, мої любі, — почав батько, — це недолуга пародія на манекенів, але навіть у такій формі не кваптеся трактувати їх легковажно. Матерія не знає жартів. Вона завжди сповнена трагічної значущості. Хто посміє думати, що з матерією можна бавитися, що її можна жартома формувати, що жарт не входить, не впивається у неї негайно, як доля, як призначення? Чи відчуваєте ви біль, глухе невільницьке страждання, закуте в матерії терпіння цієї ляльки, яка й сама не знає, чому стала нею, чому повинна терпіти силоміць нав'язану їй форму, що стане пародією? Чи розумієте силу слова, форми, вигляду, деспотичну сваволю, з якою той жарт кидається на безборонну ляльку і завойовує її своєю деспотичною, владною душею? Надаєте якійсь голові, зробленій з клоччя й полотна, виразу гніву і залишаєте її з тим гнівом, з тією конвульсією, з тією вічною напруженістю, замкнутою у сліпій злобі, яка застигла назавше. Натовп регоче з тієї пародії. Плачте, мої любі, над власною долею, бачачи злиденність ув'язненої матерії, яка не відає, хто вона й навіщо існує, куди несе той жест, наданий їй раз і назавжди.

Натовп сміється. Чи розумієте ви страшний садизм, п'янливу деміургічну жорстокість того сміху? Бо ж прецінь нам треба плакати, мої любі, над власною долею, споглядаючи ту нужденну матерію, яка зазнала страшного беззаконного ґвалту. Звідси походить, мої любі, страшний смуток усіх блазенських фігур, усіх ляльок, що трагічно задумалися над своїми смішними гримасами.

Ось анархіст Люккені, убивця імператриці Єлизавети, ось Драга, демонічна й нещасна королева Сербії, ось геніальний юнак, надія й гордість роду, якого занапастила звичка до онанізму. О іроніє тих імен, тих уподобань!

Чи справді у цій ляльці є щось від королеви Драги, чи справді це її двійник, бодай найменша тінь її сутності? Та схожість, той вигляд, те ім'я заспокоює нас і не дозволяє нам питати, ким сам по собі є той нещасний витвір. А тим часом це хтось конкретний, мої любі, хтось анонімний, хтось грізний, хтось нещасливий, хтось, хто ніколи у своєму глухому житті не чув про королеву…

Чи ви чули, як ночами страшно завивають ті воскові ляльки, замкнуті у ярмаркових будах, як жалібно співає хор тих дерев'яних і порцелянових тулубів, що товчуть кулаками у стіни своїх в'язниць?..

На обличчі мого батька, розвихреному грозою питань, які він викликав із темряви, утворився вир зморщок, глибока вирва, на дні якої грізно палало пророче око. Його борода химерно наїжилася, віхті і пензлі волосся, що стирчали з бородавок, з перчиків, з дірок у носі, настовбурчилися на своїх корінчиках. Так він заціпеніло стояв з палаючими очима і весь тремтів од внутрішнього збудження, як автомат, що затнувся і застиг на мертвій точці.

Аделя встала з крісла і попросила нас заплющити очі на те, що за хвилину станеться. Потім підійшла до батька і з руками на стегнах, набравши вигляду підкресленої рішучості, зажадала дуже виразно…

Дівчата сиділи нерухомо, з опущеними очима, в якомусь дивному заціпенінні.