Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою - Шульц Бруно Яковлевич - Страница 64

Все це, звичайно, метафори. Я пенсіонер, а ніяка не миша. Просто люблю паразитувати на метафорах, зразу ж даю себе нести першій-ліпшій метафорі. А потім, перебравши таким чином через край, з трудом завертаю назад, поволі вертаю до пам'яті.

Як виглядаю? Часом я бачу себе в дзеркалі. І дивно, смішно і боляче! Сором признатися. Я ніколи не дивлюся на себе, лице в лице. А трохи глибше, трохи віддалік стою там, в глибині дзеркала, дещо осторонь, ледь в профіль. Стою замислений і дивлюся десь в сторону. Стою нерухомо, задивлений кудись поза себе. Наші погляди вже не зустрічаються. Коли рушаюсь я, робить порух і він, але, наполовину повернутий назад, він мене немов не бачить, ніби зайшов за багато дзеркал і вже не зміг повернутись. Жаль стискає серце, коли я бачу його, такого чужого й байдужого. Адже це ти був моїм вірним віддзеркаленням, — хочу крикнути я, — скільки разів ти супроводжував мене, а тепер не впізнаєш! Боже! Чужий і задивлений кудись в сторону, стоїш там і ніби прислухаєшся десь до глибин, чекаєш якогось слова, але звідти — з тих скляних товщ, слухаючи когось іншого, від когось іншого чекаючи наказів.

Отак і сиджу тут при столі та гортаю старі пожовклі університетські скрипти — це єдине тепер моє чтиво.

Дивлюсь на сповзлу зотлілу фіранку, бачу, як вона легко надимається холодним подихом вікна. На цьому карнизі я міг би вправлятися у гімнастиці. Досконалий спортивний прилад. Як легко перевертатися на ньому в пісному, вже стільки разів спожитому повітрі. Майже неохоче виконується пружне сальто-мортале — холодно, внутрішньо не приймаючи в ньому участі, нібито чисто формально. Коли торкаєш головою стелі і на кінчиках пальців еквілібруєш на цьому снаряді, то тебе охоплює почуття, що на цій висоті дещо тепліше, ледь відчутна ілюзія лагідного затишшя.

Змалку люблю це споглядання кімнати з пташиної перспективи.

Сиджу, слухаю тишу. Кімната по-простому вибілена вапном. Часом на білій стелі вистрілює куряча лапка тріщини, часом з шелестом обсувається пластівець тиньку. Може, мені слід було б проговоритись, що кімната замурована? Як? Замурована? Тоді яким чином я з неї виходжу? В тому-то й справа: для доброї волі немає перепон, й ніщо не може протистояти справжньому прагненню. Досить мені тільки уявити двері, добрі старі двері, як у кухні мого дитинства, з залізною клямрою і засувкою. І немає такої замурованої кімнати, котра б не відчинялась такими надійними дверима, якщо тільки стане сил їх тій кімнаті навіяти.

Переклав Тарас ВОЗНЯК

Остання батькова втеча

То було в пізній і пропащий період повного розпруження, в період остаточної ліквідації наших інтересів. Вивіску давно вже було знято з-над дверей нашої крамниці. При напівопущених жалюзі мати провадила негласну торгівлю рештками. Аделя виїхала до Америки. Подейкували, що корабель, на якому вона пливла, затонув, і всі пасажири втратили життя. Ми ніколи не справдили цієї поголоски, вістка про дівчину загинула, ми більше вже не чули про неї. Настала нова ера, пуста, твереза і без радости — біла, як папір. Нова служниця, Ґеня, анемічна, бліда й безкоста, м'яко снувалася по кімнатах. Коли, було, погладиш її по спині, вона вилася і потягалася, як змія, і мурчала, як кицька. Вона мала мутно-білу церу і навіть під повікою емалевих очей не була рожева. Через розтелепство інколи вона робила запражку із старих фактур і копіялів — нудотну й неїстівну.

В тому часі батько мій помер був уже дефінітивно. Помирав він багатократно, завжди ще не дощентно, завжди з певними застереженнями, які змушували до ревізії цього факту. То мало свою добру сторону. Роздроблюючи отак свою смерть на рати, батько освоював нас із фактом свого відходу. Ми збайдужіли до його повернень, щораз більш редукованих, за кожним разом жалюгідніших. Фізіономія вже неприсутнього неначе б розійшлася у покої, в якому він жив, розгалузилася, творячи у певних пунктах предивні вузли подібности з неправдоподібною виразністю. Тапети імітували в певних місцях дриґоти його тіку, арабески формувалися в болісну анатомію його сміху, розкладену на симетричні члени, як скам'янілий відтиск трилобіта. Якийсь час ми у великому радіюсі обходили його хутро, підбите тхорами. Хутро дихало. Переполох укушених і вшитих одна в одну тваринок пролітав через нього у безсилих дригавках і губився у фалдах бламів. Приклавши вухо, можна було чути мелодійне помуркування їх сумирного сну. В тій добре вичиненій формі, з тим легким запахом тхорів, гризні та нічних гонів, він був би міг протривати роки. Але й тут він довго не витривав.

Одного разу мати прийшла з міста із спантеличеною міною. — Глянь-но, Йосифе, — сказала вона, — що за чудасія. Я злапала його на сходах, він скакав із сходинки на сходинку. — І вона здійняла хустинки з-над чогось, що тримала у тарілці. Я впізнав його відразу. Подібність була не до заперечення, хоч тепер він був раком або великим скорпіоном. Ми підтвердили це один одному очима, глибоко зачудовані виразністю тої подібности, яка почерез такі переміни і метаморфози все ще накидалася з просто-таки невідпорною силою. — Він живий? — запитав я. — Що й казати — я ледве можу його втримати, — відповіла мати, — може мені пустити його на підлогу? — Вона поставила тарілку на землі, і ми, схилившися над нею, оглядали його тепер детальніше. Захряслий межи багатьма своїми каблукуватими ногами, він незначно ними перебирав. Дещо підняті клешні і вуса, здавалося, наслухають. Я перехилив миску, і батько обережно вийшов, з певним ваганням, на підлогу, але, торкнувшися плаского ґрунту під собою, раптом побіг усіма своїми кільканадцятьма ногами, келкочучи твердими костомашками членистонога. Я загородив йому дорогу. Він завагався, торкнувшись гойдливими вусами перешкоди, після чого підняв клешні і звернув убік. Ми дали йому бігти в обраному напрямку. З тої сторони жоден мебель не міг дати йому прихистку. Отак, біжучи у хвилястих дригавках на своїх різноманітних ногах, він доторкотів до стіни і, не встигли ми спохопитися, вбіг на неї легко, не затримуючись, усією арматурою відножжя. Я здригнувся з інстинктивною відразою, стежачи за многочленистою мандрівкою, що з лопотом посувалася по паперових тапетах. Тим часом батько дійшов до маленької вмурованої кухонної шафки, впродовж хвилини перегинався на її краї, обстежуючи клешнями терен внутрі шафки, після чого вліз увесь досередини.

Він мов би наново ознайомлювався з помешканням з цієї нової краб'ячої перспективи, реципував предмети, мабуть, нюхом, бо, попри детальні оглядини, я не міг вистежити в нього жодного органа зору. Здавалося, він дещо застановлявся над предметами, спітканими на своїй дорозі, затримувався біля них, дотикаючи їх ледь погойдливими вусами, навіть обіймав їх, мов би пробуючи, клешнями, укладав з ними знайомство і допіру по хвилині відлучався від них і біг далі, волочачи за собою черевце, ледь піднесене над підлогою. Так само обходився він з кавалками хліба і м'яса, які ми кидали йому на підлогу в надії, що він ними поживиться. Він тільки побіжно їх обмацував і біг далі, не домислюючися у тих предметах речей їстівних.

Можна було подумати, бачачи ті його терпеливі реконесанси на обширі кімнати, що він завзято й наполегливо чогось шукає. Від часу до часу він біг у куток кухні, під бочку з водою, яка протікала, і, дійшовши до калюжки, здавалося, пив. Інколи заподівався на цілі дні. Здавалося, він прекрасно обходиться без їжі, і ми не зауважили, щоб внаслідок цього він щось втратив на виявах живущости. З мішаними почуттями сорому й відрази живили ми за дня таєний острах, що він міг би відвідати нас уночі у ліжку. Але таке не сподіялося ані разу, хоч за дня він мандрував по всіх меблях і особливо любив перебувати у шпарі межи шафами й стіною.