Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою - Шульц Бруно Яковлевич - Страница 49

Траплялося тоді, що кметик із села, босий і зрібний, пристоював у дверях крамниці з ваганням, несміливо заглядаючи до середини. Для знуджених крамівників то була чудасія хоч куди. Вони блискавично спускалися з драбин, як павуки на вид мухи, і, вмент оточений, тягнений і попиханий, засипуваний тисячею питань, селючок, засоромлено усміхаючись, опинався від допитувань набрид. Шкробався у голові, усміхався, дивився з недовірою на підлабузливих льовелясів. А, то йшлося про тютюн? Але який, чи найпередніший, македонський, бурштиново-золотий? Ні? Може бути і звичайний, файковий? Махорка? Тільки ближче, ближче, прошу. Без остраху. Крамівники дериґували його серед компліментів легкими штурханцями у глиб крамниці, до бічної ляди при стіні. Крамівник Леон, увійшовши за контуар, силкувався висунути фіктивну шухляду. О, як же він, бідний, мучився, як пригризав губи від даремного зусилля! Ні! Слід було гупати в черево ляди п'ястуками з розмахом, з усієї сили. Кметик, заохочений крамівниками, робив це з перейняттям, повен уваги і зосереджености. Врешті, коли то не помагало, він виліз на стіл, тупаючи босими ногами, згорблений і сивенький. А вони заходилися від сміху.

Отоді то стався той гідний жалю інцидент, який наповнив нас усіх сумом і соромом. Ніхто з нас не був без вини, хоч ми й не діяли з злої волі. То була радше наша легковажність, брак поваги й розуміння до всіх батькових турбот, то була радше наша необачність, яка при недовідомій, загроженій, схильній до крайнощів натурі батька, допровадила до тих воістину фатальних наслідків.

В той час як ми, стоячи півколом, бавилися якнайліпше, батько тихо всунувся до крамниці.

Ми прогледіли момент його входу. Спостерегли його лише тоді, коли раптове розуміння зв'язку речей прошило його блискавкою і викривило його лице диким пароксизмом жаху. Мати прибігла перелякана: — Що тобі таке, Якове? — заволала вона без передиху. Хотіла його, зрозпачена, гупнути межи плечі, як когось, хто захлинувся. Але було вже запізно. Батько весь з'їжачився й нагороїжився, обличчя його поспішно розкладалося на симетричні члени жаху, заляльковувалося невтримно на очах — під тягарем неохопної поразки. Заки ми встигли зрозуміти, що сталося, він ґвалтовно завібрував, задзижчав і війнув нам перед очима монструозною, бузючою, косматою сталево-блакитною мухою, що оббивалася в знавіснілому леті об усі стіни крамниці. Перейняті до глибини, слухали ми безнадійний лемент, глуху скаргу, модульовану промовисто, пробігаючу вниз і вгору через усі реєстри незглибленого болю, неприголубленого страждання, під темною стелею крамниці.

Ми стояли спантеличені, глибоко засоромлені тим жалюгідним фактом, уникаючи навзаєм наших поглядів. У глибині серця ми відчували певну полегшу, що в критичну хвилину, він знайшов-таки той вихід з глибокого блямажу. Ми подивляли безкомпромісний героїзм, з яким він кинувся без пам'яті в ту сліпу вуличку відчаю, з якої, здавалося, вже не було повернення. Слід було, зрештою, сприйняти той крок батька cum grano salis. Це був радше внутрішній жест, ґвалтовна й розпачлива демонстрація, оперуюча, однак, мінімальною дозою дійсности. Не треба забувати: більшість того, що ми тут оповідаємо, можна покласти на карб тих літніх аберрацій, тої канікулярної півдійсности, тих безвідповідальних марґіналій, що пробігали без жодної гарантії на рубежах мертвого сезону.

Ми дослухалися в мовчанні. То була рафінована батькова помста, його відплата на наших сумліннях. Ми були відтоді назавше приречені чути те жалісне низьке бучання, що скаржилось щораз настирливіше, щораз болісніше, і раптом мовкло. Якусь хвилину ми з полегшею куштували ту тишу, ту доброчинну павзу, під час якої в нас будилася несмілива надія. Але по хвилині воно поверталося невлагоджене, все більш плаксиве й роздражнене, і ми розуміли, що для того безбережного болю, для тієї бузючої клятьби, приреченої на бездомне оббивання об усі стіни — не було мети, ані визволення. Той глухий на всі вмовляння, плаксивий монолог і ті павзи, під час яких він, здавалося, на хвилинку забував про себе, щоб потім пробудитися з тим голоснішим і гнівним плачем, як коли б він з розпачем відкликав попередню хвилину влагодження, — роздражнювали нас до глибини. Страждання, якому нема кінця-краю, страждання, з упором замкнуте у колі своєї манії, страждання, з самозабуттям, з запеклістю само себе бичуюче — стає кінець-кінцем незносне для безпорадних свідків нещастя. Той безнастанний, гнівний заклик до нашого милосердя містив у собі надто виразний докір, надто яскраве оскарження нашого власного блаженного етапу, щоб не будити спротиву. Ми всі в душі реплікували, сповнені люті замість скрухи. Чи вже направду не було в нього іншого виходу, як кинутись наосліп у той жалюгідний і безнадійний стан, і чи, попавши в нього із своєї ачи з нашої вини, не міг він знайти більше гарту духу, більше гідности, щоб знести його без скарги? Матір тільки на превелику силу гамувала гнів. Крамівники, сидячи на драбинах у тупому остовпінні, криваво мріяли, подумки ганялися із шкіряною ляпавкою по полицях, і очі наливалися їм червоно. Полотняна маркіза над порталом яскраво хвилювалася у спеці, пополудневий сквар мчав милями ясної рівнини, пустошачи далекий світ під собою, а в півмороці крамниці під темною стелею кружляв мій батько, заплутаний без виходу у петлиці свого льоту, знавіснілий, сам себе мотаючий у відчаєних зиґзаках своєї гонитви.

Яке мале, по суті справи, значення мають, усупереч усім сподіванням, такі епізоди, виникає з факту, що ще того самого дня увечорі сидів мій батько, як звичайно, над своїми паперами, — інцидент, здавалося, було давно забуто, глибоку уразу переборено і затерто. Природньо, що ми стримувалися від будь-яких натяків. Ми з задоволенням дивилися, як у позірно повній рівновазі духу, у начеб погідній споглядальності він шпетненько записував сторінку за сторінкою своїм каліграфічним, рівним письмом. Тим важче, зате, давалися затерти сліди компромітуючої особистости бідного кметика — відомо, як уперто закорінюються залишки такого типу на певних підложжях. Ми вмисно недобачали його протягом тих порожніх тижнів, танцюючого в тому темному куті на ляді, з дня на день меншого, з дня на день сірішого. Майже вже недостережний, він усе ще подригував в тому самому місці на своєму посту, добродушно усміхнений, згорблений над лядою, невтомно постукував, уважно наслухаючи, говорив щось потиху до себе. Стукання стало властивим його покликанням, в якому він безповоротно затрачувався. Ми не оговтували його. Надто далеко вже він був зайшов, щоб іще можна було його досягнути.

Літні дні не мають присмерку. Ми й не зоглянулися, а була вже ніч у крамниці, запалено велику нафтову лямпу, і крамнична справа точилася далі. В ті короткі літні ночі не оплачувалося вертати додому. В той час як пливли години ночі, батько сидів у позірному зосередженні і значив марґінеси листів дотиками пера у чорні літаючі зірочки, чорнильні чортики, косматі пір'їнки, що блудно вирували в полі зору, атоми темряви, відірвані від великої літньої ночі за дверима. Та ніч за дверима порошила, як порхавка, висівався в тіні умбри той чорний мікрокосмос темряви, заразлива висипка літніх ночей. Окуляри осліплювали його, нафтова лямпа висіла за ними, як пожежа, оточена плутаниною блискавок. Батько чекав, чекав нетерпеливо, і наслухував, вдивлений у яскраву білість паперу, через яку пливли ті темні галактики чорних зірок і пилів. Поза батьковими плечима, начебто без його уділу, точилася велика гра у справі крамниці, точилася, дивна річ, на образі, що висів за його головою, між реєстратурою а люстром, у ясному світлі нафтової лямпи. То був образ-талісман, образ нез'ясований, образ загадковий, інтерпретований без кінця, мандруючий із покоління в покоління. Що ж він зображав? То був безконечний диспут, що точився од віків, ніколи не докінчений процес між двома розбіжними засадами. Стояли там напроти себе два купці, дві антитези, два світи. — Я продавав у кредит, — кричав худий, обдертий і остовпілий, і голос йому заламувався з розпачу. — Я продавав за готівку, — відповідав грубий у фотелі, закладаючи ногу на ногу і перебираючи великими пальцями сплетених на череві долонь. Як же ненавидів батько грубого! Знав їх від дитини. Вже на шкільній лаві наповнював його огидою той опасистий егоїст, що пожирав безконечну кількість булок з маслом на перервах. Але не солідаризувався батько і з худим. Він зуміваючись дивився, як уся ініціятива вислизала йому з рук, загарбана двома тими диспутантами. Із спертим віддихом, із знерухомілим зизом з-за зсунутих окулярів очікував батько висновку, з'їжачений і до глибини перейнятий.