Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою - Шульц Бруно Яковлевич - Страница 36

Події проносяться в ошалілому темпі. Приїхав батько Б'янки. Я стояв сьогодні біля збігу вулиць Водограїв і Скарабея, коли над'їхала лискуча, відкрита ляндара з кузовом широким і плитким, як конха. В білій тій, шовковій мушлі я угледів Б'янку, що напівлежала в тюлевій сукенці. Лагідний її профіль отінений був крисами капелюша, які, опушені вділ, притримані були стяжкою під бородою. Вона майже ціла тонула у шлярах білого фуляру, сидячи обіч пана в чорній тужурці і білій піковій камізельці, на якій золотився важкий ланцюг із багатьма брельоками. Під чорним, глибоко нацупленим мельоником сіріло замкнуте, понуре обличчя в бакенбардах. На той вид я задрижав до глибини. Не могло бути сумніву То був пан де V…

Коли елеґантний фаетон минув мене, дискретно дуднячи елястичним кузовом, Б'янка сказала щось до батька, який обернувся і спрямував на мене погляд своїх великих чорних окулярів. Він мав обличчя сірого лева без гриви.

У піднесенні, майже непритомний від найсуперечливіших почуттів, я закричав: — розраховуй на мене!.. — і — до останньої краплі крови… — і випалив у повітря з пістолета, добутого з-за пазухи.

Багато що промовляє за тим, що Франц Йосиф І був, по суті справи, могутнім і скорботним деміюргом. Його вузькі очі, тупі, як ґудзички, сидячі у трикутних дельтах зморщок, не були очима людини. Його обличчя, оволосене білими, як молоко, взад зачесаними бакенбардами, як у японських демонів, було обличчям старого, осовілого лиса. Здалека, з висоти тераси Шьонбрунну, те обличчя завдяки певному укладові зморщок, здавалося, усміхається. Зблизька той усміх демаскувався як гримаса гіркоти й приземленої діловитости, не роз'ясненої зблиском жодної ідеї. У хвилину, коли він появився на видноті світу, в генеральському зеленому плюмажі, в туркусовому плащі до землі, ледь згорблений і салютуючий, світ дойшов був у своєму розвитку до якоїсь щасливої межі. Всі форми, вичерпавши свій зміст у безконечних метаморфозах, уже мляво висіли на речах, напівзлущені, готові до сповзання. Світ нагально заляльковувався, вилуплювався в молодих, щебетливих і небачених кольорах, щасливо розв'язувався у всіх сув'язях і суглобах. Мало бракувало, і мапа світу, ця плахта, повна лат і кольорів, була б, хвилюючись, злетіла, повна надхнення, у повітря. Франц Йосиф І відчув то як особисту небезпеку. Його стихією був світ, узятий у канони прози, у прагматику нуді. Дух канцелярій і циркулярів був його духом. І дивна річ. Той осхлий і отупілий старець, що не посідав нічого прихиляючого у своїй істоті, зумів перетягнути велику частину креатури на свій бік. Усі льояльні і передбачливі батьки родин почулися разом з ним загрожєні і полегшено зідхнули, коли могутній той демон положився своїм вагарем на речах і загальмував злет світу. Франц Йосиф І пократкував світ на рубрики, врегулював його біг за допомогою патентів, узяв його в процедуральні карби і забезпечив від виколієння в непередбачене, авантурницьке і взагалі несосвітенне.

Франц Йосиф І не був недругом благочестивої і богобоязненної радости. То він вигадав у псиного роду передбачливій добротливості ц.-к. льотерію для народу, єгипетські сонники, ілюстровані календарі та ц.-к. табак-трафіки. Він уодностайнив небесну службу, одягнув її у символічні небеснобарвні уніформи і випустив у світ, поділений на дикастерії і ранги, персонал ангельських чинів у вигляді листонош, кондукторів і фінансів. Найнікчемніший з тих небесних гінців ще мав на обличчі запозичений від Творця відблиск предвічної мудрости і йовіяльний усміх благодаті, оправлений у ряму бакенбардів, навіть коли ноги його внаслідок видатних земних мандрівок тхнули потом.

Але чи чув хто про ударемнений заколот біля самого підніжжя трону, про велику палацову революцію, придушену у зародку на самому вступі повного слави правління Всевладного? Трони в'януть, непідживлювані кров'ю, живущість їх росте тою масою кривди, запереченого життя, того вічно іншого, що було ними витіснене й занеговане. Відслонюємо тут речі секретні й заборонені, торкаємось державних таємниць, тисячократне замкнутих і запечатаних на тисячу печатей мовчання. Деміюргос мав молодшого брата, зовсім іншого духу й іншої ідеї. Хто ж його не має в тій чи іншій формі, кого ж не супроводить він, як тінь, як антитеза, як партнер вічного діялогу? Згідно з одною версією то був тільки кузин, згідно з іншою він навіть узагалі не народився. Його тільки виснувано з острахів, з маячінь Деміюрга, підслуханих уві сні. Може бути, що він спартолив його абияк, підставив за нього абикого, аби тільки символічно відіграти цю драму, ще раз, не знати вкотре, повторити церемоніально й обрядово той передуставний і фатальний акт, якого не міг вичерпати у тисячократних повтореннях. Той умовно народжений, неначе б професійно покривджений з рації своєї ролі, нещасливий антагоніст носив ім'я ерцгерцога Максиміліяна. Вже саме це ім'я, вимовлене пошепки, відновлює кров у наших жилах, чинить її яснішою і червонішою, так що вона поспішно б'ючкує тим яскравим кольором ентузіязму, поштового лаку і червоного олівчика, яким значені щасливі телеграми звідтіля. Він мав рожеві щічки і променисті, лязурові очі, всі серця бігли до нього, ластівки, сквирячи з радости, перетинали йому дорогу знову й знову брали його у тремтливі лапки — щасливу цитату, писану святковим курсивом і розцвіготану. Сам Деміюргос потаємно любив його, хоч і роздумував над його згубою. Спершу заномінував його командором левантинської ескадри, в надії, що він, авантуруючися на південних морях, безславно затоне. Невдовзі потому, однак, уклав потайну конвенцію з Наполеоном III, який втягнув його підступно в мехіканську авантуру. Все було підлаштовано. Той повний фантазії і польоту молодик, знаджений надією вконституювати новий, щасливіший світ над Тихим океаном, зрікся з усіх прав аґната на корону і спадщину Габсбурґів. На французькому лінійному судні «Le Cid» він виплив прямо в приготовану на нього засідку. Акти того потайного заколоту ніколи не уздріли світла денного.

Так розвіялася остання надія невдоволених. Після його трагічної смерти Франц Йосиф І під подобою двірцевої жалоби заборонив червоний колір. Чорно-жовта жалоба стала офіційним кольором. Колір амаранту — хвилюючий штандарт ентузіязму — лопотів відтоді тільки потай у грудях його прихильників. Та все ж Деміюргос не зміг цілком вибавити його з природи. Як-не-як, сонячне світло потенційно має його в собі. Досить заплющити очі у весняному сонці, щоб ловити його на гарячому хвиля за хвилею. Фотографічний папір спалюється саме тою червінню у весняному блиску, що переливається поза всі межі. Бики, проваджені з плахтою на рогах сонячною вулицею міста, бачать її в яскравих клаптях і похиляють голову, готові до атаки на уявних тореадорів, що увихаються в переполосі на полум'яних аренах.

Часом пробігає день цілий яскравий у вибухах сонця, у скопиченнях хмарок, обведених по берегах світлисто і хроматичне, повен на всіх упругах виламливої червіні. Люди ходять одурманені світлом, з заплющеними очима, спалахуючи внутрі від ракет, римських раццо і барилець пороху. Потому, під вечір, той гураґанний вогонь світла лагідніє, горизонт заокруглюється, гарнішає і наповнюється лязуром, як садова скляна куля з мініятюрною і світосяйною панорамою світу, із щасливо впорядкованими плянами, над котрими, як остаточне увінчання, шикуються хмарки над виднокругом, розточені довгим рядом, як рульони золотих медалів або звуки дзвонів, що доповнюються у трояндових літаніях.