Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою - Шульц Бруно Яковлевич - Страница 23

Одну з них, грубий і тяжкий фоліянт, батько мій знову і знову підсував мені з несміливим заохоченням. Я відкрив її. То була Біблія. Я угледів на її сторінках велике переселення тварин, яке пливло шляхами, розгалужене походами по краях далеких, угледів небо, всеньке в ключах та в лопотіннях, величезну обернену піраміду, далекий вершечок якої дотикав Ковчега.

Я звів повні докору очі на батька: — Ти ж знаєш, батьку, — волав я, — ти ж добре знаєш, не крийся, не викручуйся! Та книжка зрадила тебе! Навіщо ти даєш мені цей спотворений апокриф, тисячну копію, нездалий фальсифікат? Де ти подів Книгу?

Батько одвів очі.

Минули тижні, і збурення моє опало і вляглося, але образ Книги і далі пломенів у моїй душі ясним полуменем — великий, шелесливий Кодекс, розбурхана Біблія, сторінками якої йшов вітер, плюндруючи її, мов величезну рожу, що розсипається.

Батько, бачачи мене спокійнішим, наблизився одного разу обережно і сказав тоном лагідної пропозиції: — Що вдієш, по суті, існують тільки просто книжки. Книга — це міт, у який ми віримо, поки молоді, але з бігом літ перестаєш трактувати її серйозно. — Я мав тоді вже інше переконання, я знав, що Книга — це постулят, вона завдання. Я відчував на своїх плечах тягар великого післанництва. І нічого не відповів, повен погорди і затятої, похмурої пихи.

В тому-бо часі я вже мав у своєму володінні той одривок книжки, ті жалюгідні рештки, що їх дивний жереб долі перемитив мені в руки. Я турботливо таїв свій скарб від усіх очей, боліючи над глибоким занепадом цієї книги, до скалічілих решток якої неспромога було прихилити нічийого співчуття. Сталося це ось як.

В один із днів тої зими я застав Аделю під час прибирання — із щіткою в руці вона спиралась на конторку, на якій лежав якийсь подертий шпарґал. Я нахиливсь через її плече, не так з цікавости, як для того, щоб знову одурманитися запахом її тіла, молодий чар якого об'явився був недавно моїм пробудженим чуттям.

— Глянь-но, — говорила вона, без протесту зносячи моє притулення, — чи можливо, щоб у когось виросло волосся до землі? Хотіла б я таке мати!

Я поглянув на гравюру. На чималому аркуші ін фоліо там було зображення жінки з формами радше міцними і присадкуватими, з обличчям, повним енергії й досвідчености. З голови цієї дами спливав величезний кожух волосся, тяжко сточувався з плечей і волікся по землі кінцями грубих сплетів. То був якийсь неправдоподібний вибрик природи, фалдистий і ряснистий плащ, випрядений з корінців волосся, і важко було собі уявити, ніби цей тягар не завдає діткливого болю і не обезвладнює обтужену ним голову. Але власниця цієї пишноти, здавалося, носила її з гордістю, а текст, видрукуваний поруч жирним шрифтом, звіщав історію цього чуда і починався словами: Я, Ання Чіллоґ, уроджена в Карловицях, що в Моравії, страждала від слабкого поросту волосся…

То була довга історія, подібна за конструкцією до історії Іова. З божого допусту Анна Чіллоґ була діткнута слабким поростом. Ціле містечко милосердилося над цим упослідженням, яке їй вибачали з огляду на бездоганне її живоття, хоча й не могла ця халепа бути зовсім незавиненою. І от сталося внаслідок гарячих молінь, що знята була з її голови клятьба, Анна Чіллоґ сподобилася благодаті просвітлення, отримала знаки і вказівки і спорядила специфік, чудодійний лік, який повернув урожайність на її голову. Вона почала поростати волоссям, і мало того, її чоловік, брати, кузини також з дня на день повстилися тужавим, чорним хутром заросту. На другому боці була показана Анна Чіллоґ через шість тижнів після об'явлення їй рецепта, в оточенні своїх братів, шваґрів і братаничів, бородатих до пояса й вусатих мужів, і подив брав при погляді на цей справдешній вибух непідробленої, ведмежої чоловічости. Анна Чіллоґ ущасливила ціле містечко, на яке спливло істинне благословення у вигляді гойдливих чуприн та величезних грив і мешканці якого замітали землю бородами, широкими, як мітли. Анна Чіллоґ стала апостолкою волохатости. Ущаслививши рідне місто, вона запрагнула і світ весь ущасливити і просила, заохочувала, благала прийняти для свого спасіння той божий дар, той чудодійний лік, таємницю якого тільки вона одна і знала.

Отаку історію прочитав я через плече Аделі, і раптом мене торкнула думка, від зблиску якої я станув весь у полуменях. Таж це була Книга, її останні сторінки, її неофіційний додаток, затхлий загумінок, повний покидьків і лахміття! Фрагменти веселки закрутились у вируючих тапетах, я вирвав шпарґал з рук Аделі і голосом, що відмовлявся мене слухати, визівнув: — Звідки ти взяла цю книжку?

— Дурненький, — сказала вона, знизуючи плечима, — таж вона лежить тут завше, і ми щодня видираємо з неї картки — на м'ясо до яток і на снідання для батька…

Я побіг до моєї кімнати. Збурений до глибини, з пломеніючим обличчям, я почав гортати літаючими руками картки шпарґала. Та ба, їх було заледве кільканадцять. Ані одної сторінки властивого тексту, самі лишень об'яви і анонси. Зразу по пророцтвах довговолосої Сівілли йшла картка, присвячена чудесному лікові на всі хвороби й слабування. «Ельза-флюїд з лебедем» — ось як називався той бальзам і творив чудеса. Сторінка повна була завірених свідоцтв, зворушливих повідомлень тих осіб, на яких звершилося чудо.

Із Семигороду, із Славонії, з Буковини приходили повні запалу уздоровленці, щоб присвідчити, гарячим і розчуленим словом розповісти свою історію хвороби. Йшли забинтовані і згорблені, потрясаючи вже не потрібним щудлом, відкидали геть плястри з очей та позолотушні пов'язки.

Почерез ті походи калік виднілися далекі і сумні містечка з білим, як папір, небом, зашкарублі від прози й буденщини. То були забуті у глибині часу міста, де люди прив'язані були до своїх малих доль, від яких не відривались ані на хвилину. Швець був до щирця шевцем, пахнув шкірою, мав мале й збіловане личко, короткозорі бліді очі над безбарвними, нюшкуючими вусами, і чувся шевцем наскрізь. І якщо не боліли в них чиряки, не ломило кості, не клала на барліг пухлина, — вони були щасливі безбарвним, сірим щастям, палили дешевий тютюн, жовтий цісарсько-королівський тютюн, або тупо мріяли перед кіоском льотерії.

Коти перебігали їм дорогу, то з лівого, то з правого боку, снився їм чорний пес і свербіла в них рука. Часами вони писали листи з листівників, дбайливо наліплювали марку і припоручали їх, з ваганням і повні недовіри, поштовій скриньці, в яку вдаряли п'ястуком, так, мов би її будили. І пролітали потім через їхні сни білі голуби з листами у дзьобиках і зникали у хмарах.

Наступні сторінки возносилися понад сферу буденних справ у регіони чистої поезії.

Були там гармонії, цитри і гарфи, оноді — інструменти ангельських хорів, а нині, завдяки прогресові виробництва, приступні за популярними цінами простому народові, богобійному людові — для покріплення сердець і благочестивої розваги.

Були там катеринки, справжні чудеса техніки, повні схованих усередині флейт, горляночок і пищавочок, вусел, що трелювали солодко, як гнізда тьохкотливих соловейків — неоціненний скарб для інвалідів, джерело зисковних прибутків для калік і взагалі незамінна річ у кожному музикуючому домі. І видно було, як ті гарно мальовані катеринки мандрують на плечах у непоказних сіреньких дідусів, чиї обличчя, виїдені життям, були мов би засновані павутинням і зовсім невиразні, обличчя із сльозавими, нерухомими очима, які звільна витікали, обличчя, вихолощені з життя, такі знебарвлені й невинні, як кора дерев, потріскана від погод усяких, і пахнучі вже тільки дощем і небом, як вона.

Вони давно забули, яке мали ім'я і ким були, і, отак загублені у собі, човгали із зігнутими колінами дрібненькими, рівними крочками у своїх здоровезних, тяжких черевиках по лінії цілком простій і одностайній, серед крутих і звивистих доріг байдужих перехожих.