Цинамонові крамниці та всі інші оповідання - Шульц Бруно Яковлевич - Страница 65

Занехаяння нашого дому розросталося дедалі ширшими колами. Ґеня спала цілими днями, її струнке тіло без кісток здіймалося хвилями від глибокого дихання. Ми нерідко знаходили в тарілках із супом шпульки від ниток, що їх вона з неуважності та дивної розсіяності закидала в каструлю разом із городиною. Крамниця була відчинена in continuo[232] вдень і вночі. Розпродаж за напівопущеними жалюзі день у день точився все плутаніше, сповнений торгувань та переконувань. На додачу приїхав ще й дядько Кароль.

Він був якось дивно пригнічений і маломовний. Зітхаючи, він заявив, що після недавніх сумних переживань вирішив змінити триб життя і взятися за вивчення мов. Він не виходив з дому, зачинився в найдальшій кімнаті, з якої переповнена неприязню до нового гостя Ґеня повиносила всі килими й доріжки, і заглибився у штудіювання старих цінників. Кілька разів він розлючено намагався щосили наступити на батьків задок. З криками й переляком ми заборонили йому це. Він лише злостиво й непевно посміхався до себе, в той час як батько, не усвідомлюючи небезпеки, з уважністю затримувався коло якихось плям на підлозі.

Батько, рухливий і бистрий, поки стояв на ногах, мав спільну з усіма ракоподібними властивість, яка полягала в тому, що завалившись на хребет, він ставав цілком беззахисним. То було прикре і гідне жалю видовище, коли він, розпачливо перебираючи всіма своїми відніжжями, безпорадно вертівся на хребті навколо власної осі. Не було змоги без гіркоти вдивлятися в оту занадто виразну й артикульовану, ледь не безсоромну механіку його анатомії, виставленої ніби напоказ і нічим не прикриту з боку голого багаточленистого черевця. Дядька в такі хвилини аж підкидало від бажання розтоптати його. Ми бігли на допомогу й подавали батькові що-небудь таке, що він міг судомно вхопити клешнями; відтак він спритно віднаходив нормальне положення і відразу ж пускався надовкільним бігом — блискавичними зиґзаґами, з подвоєною швидкістю, ніби хотів умить затерти будь-який спогад про падіння, що настільки скомпрометувало його.

Тепер я мушу, з гіркотою переборюючи себе, переповісти у згоді з правдою незбагненний факт, перед реальністю якого я здригаюсь усім своїм єством. Я донині не можу змиритися з тим, що протягом усього того часу ми були свідомими його винуватцями. У цьому світлі та подія набуває рис якоїсь дивної фатальності. Фатальність-бо не оминає нашої волі та свідомості, але втягує їх у свій механізм так, що ми, ніби в летаргічному сні, допускаємо і приймаємо речі, перед якими здригнулися б за нормальних обставин.

Коли вражений доконаним фактом я з розпачем запитував матір: «Як ти могла це зробити! Якби це хоча б Ґеня, а не ти…», — мати плакала, заламувала руки й не могла нічого сказати. Може, вона думала, що батькові так буде краще, може, саме в цьому вона бачила єдиний вихід із його безнадійної ситуації? А може, вона просто вчинила так із незбагненної легковажності та бездумності?.. Фатум знаходить тисячу вивертів, коли йдеться про форсоване втілення його незбагненної волі. Якесь миттєве дрібне затьмарення нашого розуму, момент засліплення чи недогляду достатні для того, щоби протягнути дію між Сциллою та Харибдою[233] наших рішень. Пізніше можна без кінця expost[234] інтерпретувати і тлумачити мотиви, чіплятися до спонук — доконаний факт лишається незмінним, раз і назавжди здійсненим.

Ми схаменулися й оговталися з нашого засліплення щойно тоді, коли батька було внесено на полумиску. Наслідком варіння він лежав великий і розпухлий, блідо-сірий та драглистий. Ми сиділи мовчком, ніби отруєні. Лише дядько Кароль поліз було до полумиска виделкою, але невпевнено опустив її напівдорозі, з подивом позиркуючи на нас. Мати веліла занести полумисок до вітальні. Там батько й лежав на столі, застеленому плюшевим покривалом, поруч із фотоальбомом, механічною катеринкою й цигарками, лежав нерухомо, а ми як могли його обходили.

Однак земна мандрівка батька мала скінчитися не цим, і продовження її, видовження історії поза, здавалося б, останні допустимі межі є в ній найболіснішою точкою. Чому він урешті не здався, чому врешті не визнав себе переможеним, коли вже насправді мав для цього всі підстави, і доля вже не могла піти далі в цілковитому його гнобленні? По кількох тижнях нерухомого вилежування він якось увесь у собі зібрався — здавалося, що він поступово опритомнює. Котрогось ранку ми знайшли полумисок порожнім. Лиш одна ніжка лежала на краєчку тарілки, зронена на застиглий томатний соус та понищене його втечею желе. Зварений, гублячи дорогою власні кінцівки, батько рештками сил потягнувся далі, в бездомні мандри, й ніколи більше ми його не побачили.

Поза збірками

Осінь

Ви напевно знаєте час, коли літо, недавно ще таке буйне і сповнене завзяття, універсальне літо, яке вміщало у своїй просторій сфері все, що тільки моглось уявити — людей, події та предмети, — певного дня дає ледь помітну тріщинку. Сонячний блиск іще рясний та щедрий, у краєвиді ще відчутний аристократизм класичного жесту, переданий у спадщину цій порі року генієм Пуссена[235], але — дивна річ — з ранкової виправи повертаємося знуджені та порожні. Невже ми чимось засоромлені? Почуваємося трохи ніяково і навзаєм уникаємо погляду в очі — чому? Ми знаємо, що смерком і той, і цей відійде із заклопотаним усміхом у потаємний куточок літа — постукати, постукати у стіну, чи відзвук іще цілком повний, чи такий ще як слід. У цій спробі — збоченська насолода зради, викриття, легкий трепет скандалу. Але назовні ми ще повнимося шаною та лояльністю — така солідна фірма, так чудово розбудована фірма… І попри те, коли наступного дня розходиться звістка про конкурс, то це вже позавчорашня новина, позбавлена вибухової скандальної сили. І в той час, як аукціон розганяється дедалі протверезливіше і жвавіше, спрофановані приміщення порожніють і убожіють — і все більше наповнюються виразним та тверезим відлунням, хоч це вже й не будить жодного жалю чи сентименту: уся ця ліквідація літа має в собі якусь легку загаяність і благість запізнілого карнавалу, що продовжується і в піст.

І все ж песимізм, іще, можливо, передчасний. Іще точаться перемовини, резерви літа ще не вичерпані, діло ще може дійти до повного відновлення… Проте розважність і холоднокровність не є сильними сторонами прихильників літа. Навіть готельні власники, втягнуті по вуха в літнє підприємництво, навіть вони капітулюють. Ні! Аж так мало старання і пієтету щодо вірного союзника не свідчить про високий стиль у веденні справ! Та вони просто дрібні гендлярі, маленькі боягузи, не здатні мислити в широких масштабах. Кожний із них тільки й знає, що притискати до живота по крихті назбирану калитку. Вони цинічно скинули маску чемності і знімають із себе смокінги. З кожного вилазить колишній рахівник…

Так само й ми пакуємо валізи. Мені п’ятнадцять років, і я зовсім не обтяжений обов’язками життєвої практики. Позаяк до від’їзду лишається ще година, я знову вибігаю — попрощатися з місцем відпочинку, полічити доробок цього літа, зрозуміти, що можна буде забрати із собою, а що доведеться назавжди покинути в цьому приреченому на зникнення місті. Але на малому парковому кільці, тепер порожньому і світлому в пополудневому сонці, коло пам’ятника Міцкевичу[236], мені в душі розвиднюється істина про переломний момент літа. В ейфорії цього об’явлення я сходжу вгору двома пам’ятниковими сходинками, поглядом і розпростертими руками описую розмашисту дугу і, ніби звертаючись до всього курорту, кажу: «Прощавай, Поро! Ти була дуже гарна й багата. Жодне інше літо не може з Тобою зрівнятися. Я визнаю це тепер, хоч і нерідко бував сумним та нещасним через Тебе. Я лишаю Тобі на згадку всі мої пригоди, розсіяні парком, вулицями, садами. Я не можу забрати своїх п’ятнадцяти років, вони вже тут назавжди. Крім того, на веранді вілли, в якій я мешкав, я втиснув у шпарину між двома балками свій малюнок. Я зробив його Тобі на згадку. Тепер ти сходиш між тіней. Разом із Тобою зійде до країни тіней і все це місто вілл та садів. У вас немає нащадків. Ти і це місто, ви обоє помрете останніми в роду.