Цинамонові крамниці та всі інші оповідання - Шульц Бруно Яковлевич - Страница 63

На гімнастику й малювання ми ходили до іншої школи, де були спеціальні знаряддя і зали для цих предметів. Ми марширували парами, запекло перемовляючись, і на кожну вулицю, в яку ми повертали, вносячи різкий гамір наших перемішаних сопрано.

Та школа містилась у великому дерев’яному будинку, переобладнаному із театрального залу, старому і з багатьма прибудовами. Інтер’єр залу для малювання нагадував величезну лазню, стелю було підперто дерев’яними стовпами, під стелею тяглася дерев’яна галерея, на яку ми відразу збігали, штурмуючи сходи, що гримотіли під нашими ногами, як буря. Численні бокові приміщення чудово підходили для гри в хованку. Вчитель малювання не з’являвся ніколи, тож ми пускалися берега. Час від часу директор тієї школи заходив до залу, кількох найгаласливіших ставив у кут, накручував вуха кільком найдикішим, але щойно відвертався до дверей, як за його плечима знову наростав заколот.

Ми не чули дзвінка, що сповіщав про закінчення занять. Починався осінній пополудень, короткий і кольоровий. По деяких хлопців приходили матері й забирали їх, лаючи та б’ючи, хоч вони і впиралися. Але для інших, позбавлених аж такої турботливої домашньої опіки, щойно тоді починалася справжня забава. І тільки пізнім смерком, зачиняючи школу, старий сторож проганяв нас додому.

Уранці, коли ми йшли до школи, ще панувала густа темрява, місто ще лежало у глухому сні. Ми просувалися навпомацки з витягнутими руками, шелестячи ногами по сухому листю, яке шарами вкривало вулиці. Йдучи, трималися за стіни будинків, щоб не заблукати. Несподівано в котрійсь із ніш ми рукою намацували обличчя однокласника, що йшов назустріч. Скільки сміху, вгадувань і несподіванок виникало з усього цього! Декотрі мали лойові свічки й запалювали їх — місто було засіяне мандрами тих огарків, які тремким зиґзаґом пересувалися низько над землею, спотикались і призупинялися, щоб освітити якесь дерево, круг на землі, купи зів’ялих листків, по яких малюки порпаються в пошуку каштанів. Уже і в деяких будинках на другому поверсі засвічуються перші лампи, каламутне світло побільшено випадає через квадрати вікон у міську ніч і великими фігурами кладеться на площу перед будинком, на ратушу, на сліпі фасади. А коли хтось, узявши лампу, йде з нею в руці з кімнати до кімнати, — надворі ті величезні прямокутники світла перегортаються, ніби сторінки колосальної книги, і площа, здається, мандрує кам’яницями, переставляє будинки і тіні, ніби викладає пасьянси з великої колоди карт.

Нарешті ми доходили до школи. Огарки згасали, нас огортала темрява, в якій ми намацували свої сидіння за партами. Потім заходив учитель, застромляв у пляшку лойову свічку й починалося нудне опитування про слівця та відмінювання. За браком світла навчання було запам’ятовувальним і усним. У той час, як хтось із нас монотонно декламував, ми, мружачись, дивились, як зі свічки вистрелюють золоті стріли та розшарпані зиґзаґи і як вони потім заплутуються у замружених віях, шелестячи, мов солома. Пан учитель розливав чорнило по каламарях, позіхав і визирав у чорну ніч за низьким вікном. Під партами панувала глибока тінь. Ми пірнали туди й хихотіли, мандруючи на чотирьох, обнюхувалися, наче тварини, у потемках і пошепки влаштовуючи наші звичні оборудки. Я ніколи не забуду тих блаженних передранкових годин у школі, поки за шибами повільно світало.

Нарешті прийшла пора осінніх вихорів. Певного дня вже зранку небо стало жовтим і пізнім, на цьому тлі прошите мутно-сірими уявними лініями краєвидів, великих і затуманених пустирів, що відходили в перспективі зменшення лаштунками узгір’їв і складок, які згущувались і дрібнішали ген далеко на сході, де небо раптом уривалося, ніби хвилястий краєчок здійнятої завіси — і відкривало дальший план, глибше небо, прогалину переляканої блідості, бліде й нажахане світло найдальшої далини, безбарвне, водянисто-світле, і ним, як остаточним остовпінням, закінчувався і закривався той обрій. Мов на гравюрах Рембрандта, в такі дні під тією смугою світлості видно було далекі, мікроскопічно виразні країни, які, ніколи, зрештою, ще не бачені, тепер піднімалися з-за обрію під тією світлою щілиною неба, залиті яскраво-блідим і панічним світлом, наче винурені з іншої епохи та іншого часу, як обітована земля показана лиш на мить сповненим тугою народам. У цьому мініатюрному і світлому краєвиді було з дивною гостротою видно, як хвилясто-виткою колією просувався ледве зримий з такої віддалі залізничний потяг, оторочений срібно-білою смужкою диму — і як він розчинявся у світлій ніщоті.

Але потім зірвався вітер. Він наче випав із тієї світлої прогалини неба, крутився і розбігався містом. Увесь був із м’якості та лагідності, але в дивній манії величі вдавав із себе брутального ґвалтівника. Він місив, перевертав і мучив повітря, аж воно вмирало від блаженства. Знагла завмирав у просторі і ставав дибки, розпростирався, ніби вітрильні полотна — велетенські, напнуті, як батіг, хляскітливі простирадла, зав’язувався у тверді вузли, трепетні від напруги, зі строгим виразом обличчя, ніби хотів приторочити все повітря до порожнечі, але потім витягав зрадливий кінець і розпускав оту фальшиву петлю, і вже за милю далі зі свистом викидав своє ласо, свій аркан, що мав би оплутати все, але нічого не оплутував.

А що лиш він виробляв із димом коминів! Бідний дим не знав уже й сам, як уникнути його нападок, як ухилити голову — праворуч або ліворуч — від його ударів. Так він хазяйнував у місті, ніби раз і назавше хотів того дня встановити пам’ятний зразок своєї безмежної сваволі.

Я зранку передчував нещастя. Мені заледве вдавалося йти крізь отой вихор. На розі вулиць, на перехрестях протягів однокласники тримали мене за поли. Так я пересувався містом, і все йшло непогано. Потім ми вирушили на гімнастику до іншої школи. Дорогою ми накупили собі бубликів. Довгий вуж пар, густо балакаючи, заповзав через браму усередину. Ще мить — і я був би врятований, потрапивши до надійного місця, у безпеці аж до вечора. За потреби я міг навіть переночувати в гімнастичному залі. Вірні друзі залишались би поруч усю ніч. Але трапитися ж такому, що Віцек саме того дня знайшов нового жука і з розмаху випустив його перед шкільним порогом. Жук загудів, коло входу виник затор, мене виштовхали поза ствір брами, і в цю мить мене підхопило. «Любі друзі, рятуйте!» — закричав я, вже виснучи в повітрі. Я ще встиг побачити їхні витягнуті руки і роззявлені криком роти, наступної ж миті пішов перевертом і полинув прекрасною вступною лінією. Я вже летів високо над дахами. Летячи із затамованим подихом, я бачив очима уяви, як мої однокласники витягають руки, різко перебираючи пальцями, і кричать учителеві: «Пане професоре, Шимчика віднесло!». Пан учитель глянув крізь окуляри. Спокійно підійшов до вікна і, рукою прикриваючи очі, уважно вдивився у горизонт. Але побачити мене він уже не міг. Його обличчя у млявому відблиску споловілого неба стало цілком пергаментним. «Треба викреслити його з журналу», — сказав він із гіркотою й пішов до стола. А мене все вище й вище відносило в жовті, незнані осінні простори.

Самота

Відколи я можу знову бувати в місті, відчуваю значну полегкість. Але як же довго я не виходив зі своєї кімнати! Це були гіркі місяці та роки.

Я ніяк не можу пояснити того факту, що ця кімната є моєю здавна, ще з дитинства — остання комірка від ґанку, до якої вже й за тих часів майже ніхто не заходив і про яку завжди забувалося, наче вона вже й не належала нашому помешканню. Я вже не пам’ятаю, як я до неї вселився. Мені здається, що ніч була світла, водянисто-біла, без місяця ніч. У сіруватому ореолі я бачив усе до найдрібніших деталей. Ліжко було розстелене, ніби хтось із нього щойно виліз. Я став прислухатися до тиші — чи не почую дихання поснулих. Але хто міг би тут іще дихати? З того часу я в ній мешкаю. Я сиджу в ній роками і нудьгую. Якби ж я своєчасно подбав про запаси! Гей ви — які ще можуть, яким ще відведено на це власний час, — накопичуйте запаси, збирайте зернину до зернини, добрі й поживні, солодкі зернята, бо надійде велика зима, а відтак і літа худі й голодні, і не вродить земля в єгипетському краї[230]. На жаль, я не був заощадливим хом’яком — а був радше легковажною полівкою, жив одним днем, не турбуючись про завтра і покладаючись на свій талан вічного ненажери. Як миша, я собі подумував: що мені зробить голод? У найгіршому разі я можу гризти дерево чи зубами подрібнити папір на маленькі клаптики. Найбідніше створіння — сіра церковна миша з найсіріших закапелків книги існування, може жити з нічого. Так і я живу з нічого в цій померлій кімнаті. Мухи в ній давно повиздихали. Я прикладаю вухо до деревини — чи там у глибині не шарудить хробак. Могильна тиша. Тільки я, безсмертна миша, самотній погрібник, шурхочу в цій мертвій кімнаті, невпинно дрібочу столом, етажеркою, кріслами. Я просуваюся, мов тітка Текля у довгій сірій сукні до землі — звинна, прудка і маленька, тягнучи за собою свій шарудкий хвостик. Тепер за білого дня я нерухомо, як опудало, сиджу на столі, а мої очі, ніби дві пацьорки, що вилізли назовні і блищать. Лише виступ мого писка ледь помітно пульсує, за звичкою щось дожовуючи.