Цинамонові крамниці та всі інші оповідання - Шульц Бруно Яковлевич - Страница 5

Тоді ж ми вперше зауважили в батька пристрасне зацікавлення тваринами. Спочатку це була пристрасть мисливця і митця в одній особі, можливо, доповнювана дещо глибшою зоологічною симпатією живого створіння до собі подібних, але й настільки відмінних біологічних форм, експериментуванням у досі не випробуваних реєстрах буття. Щойно в пізнішій фазі ситуація набула того несамовито-збоченого, глибоко грішного і протиприродного виразу, що його краще взагалі не виносити на привселюдні оглядини в денному світлі.

Усе почалося з висиджування пташиних яєць.

Завдяки тяжким зусиллям і великим грошовим витратам батько отримував із Гамбурга, Голландії та з африканських зоостанцій запліднені пташині яйця, що їх підкладав під велетенських бельгійських квочок. Ця процедура, зрештою, була цікавою й мені — передусім вилуплюванням пташенят, цих вельми дивовижних за формою та кольорами істот. Було неможливо розгледіти в цих монстрах з величезними фантастичними дзьобами, що відразу ж по народженні широко роззявлялися й хижо сичали стулками горла, в цих ящурах з вутлими, голими тільцями виродків, майбутніх павичів, фазанів, глухарів і кондорів. Розміщене в кошиках, у ваті, це зміїне поріддя підводило сліпі, оброслі більмами голови на тонюсіньких шиях, безгучно репетуючи німими горлянками. Батько походжав уздовж полиць у зеленому фартусі, мов садівник уздовж теплиць із кактусами, і виманював з небуття всі ті сліпі, сповнені пульсування пухирці, недолугі черева, здатні сприймати навколишнє тільки у вигляді їдла, ті відростки життя, що навпомацки пнуться до світла. Кілька тижнів по тому, коли ці сліпі бруньки порозпускалися на світлі, кімнати наповнилися кольоровим граєм, миготливим цвіріньканням своїх нових мешканців. Вони обсідали карнизи фіранок, виступи шаф, гніздились у гущавині цинкового гілля та арабесок на розгалужених підвісних лампах.

Коли батько брався студіювати грубезні орнітологічні компендіуми, гортаючи в них кольорові вкладки, здавалося, що з них вилітають оті пернаті фантазми і що вони наповнюють кімнату кольоровим тріпотінням, пурпуровими клаптями, сапфірними, смараґдовими та срібляними стрічками. Під час годування вони влаштовували на підлозі барвисту схвильовану грядку, живий килимок, який розпадався, розвалювався в повітрі на рухомі, трепетні квітки, щойно хтось необачно увіходив досередини — щоб урешті зависнути в горішніх реґіонах кімнати. Мені особливо виразно запам’ятався один кондор, велетенський птах із голою шиєю та поморщеною, розбуялою наростами фізією. Він був худим аскетом, буддійським ламою, сповненим непохитної гідності в поведінці й керованим лише залізним церемоніалом свого видатного роду. Коли він сидів навпроти батька, знерухомілий у монументальній позі прадавніх богів Єгипту, з оком, що затяглося бліднуватим більмом, яке він сам закочував на зіницю, щоб цілковито замкнутись у спогляданні власної шляхетної самотності, то завдяки своєму кам’яному профілю міг здаватися батьковим старшим братом. Така ж матерія тіла, судин і поморщеної твердої шкіри, таке ж усохле і кістляве лице, такі ж зароговілі, запалі очниці. Навіть руки, вузлуваті й сильні, а передусім довгі й худі батькові долоні з випуклими нігтями, що мали свою аналогію в кондорових пазурях. Дивлячись на нього заспалого, я не міг позбутися враження, що переді мною мумія — висохла й тому дещо зменшена мумія батька. Здається, мати так само не могла не зауважити цієї предивної схожості, хоч ми з нею ніколи цього й не обговорювали. Важливо додати, що кондор користувався спільним із батьком нічним горщиком.

Не зупиняючись на самому тільки висиджуванні все нових особин, батько влаштовував на горищі пташині весілля, висилав сватів, у всіх можливих дірках та заглибинах спаровував звабливих та спраглих одне одного молодят і таким чином перетворював дах нашого дому, величезний двосхильний ґонтовий дах на справжню пташину домівку, на Ноїв ковчег, до якого зліталися різного штибу крилаті з найдальших країв. Навіть і згодом, уже після ліквідації того пташиного хазяйства, у пташиних середовищах довго ще підтримувалася традиція нашого дому, і в часи весняних перельотів нам на дах нерідко всідалися цілі хмари журавлів, пеліканів, павичів та іншої пташні.

Однак незабаром уся та розвага набула — після нетривалої приємної фази — досить сумного вигляду. Уже невдовзі довелося переводити батька до двох кімнат на піддашші, що насправді слугували звалищами для всякого мотлоху. Звідти вже о світанковій ранній порі долітав змішаний клекіт пташиних голосів. Дерев’яні коробки кімнат на горищі, підсилювані резонансом піддашого простору, аж двигтіли від шуму, тріпотіння, співу, токування і булькання. Так ми втратили батька на кілька тижнів — принаймні з поля зору. Дуже зрідка він, утім, ще спускався в помешкання, й у такі хвилини можна було побачити, як він меншає, худне і немовби скарлючується. Іноді він у непам’яті зривався на рівні з крісла при столі і, тріпочучи руками, наче крилами, протяжно піяв, очі ж його при цьому затягувалися млою більма. Потім, засоромлений, він сміявся разом із нами, силкуючись увесь інцидент перевести на жарт.

Котрогось разу, в сам розпал генерального прибирання, у пташиній державі батька несподівано виникла Аделя. Зупинившись у дверях, вона так і заламала руки від смороду, що панував у повітрі, та куп лайна, що повсюдно громадилися на підлозі, столах і меблях. Рішуче і рвучко вона відчинила вікно, після чого своєю довгою щіткою спричинила вихор у пташиній масі. Здійнялася пекельна хмара з пір’я, крил та криків, посеред якої Аделя, мов ошаліла Менада[22] орудуючи держаком свого тирсу[23], танцювала свій танець нищення. Разом із пташиною громадою батько, тріпочучи руками, нажахано силкувався здійнятись у повітря. Крилате стовпотворіння поволі розріджувалось, аж урешті на побоїську залишилася тільки Аделя, виснажена й захекана, а ще батько з пригніченим і засоромленим виразом обличчя, готовий до капітуляції на будь-яких умовах.

Уже за хвилину батько спускався сходами зі своїх володінь — зламаний чоловік, король-вигнанець, якого позбавили трону і панування.

Манекени

Батькова пташина забава була останнім вибухом кольоровості, останнім і прекрасним контрнаступом фантазії, що його цей невиправний імпровізатор, цей фехтувальник уяви повів на окопи й шанці безплідної пустої зими. Щойно тепер я розумію той самотній героїзм, з яким батько оголосив війну безмежним стихіям нудьги, що скувала місто. Позбавлений хоч якоїсь підтримки та визнання з нашого боку, цей чудний чоловік захищав безнадійну справу поезії. Він був дивовижним млином, у лотоки якого сипалися висівки порожніх годин, щоб у жорнах заквітнути всіма кольорами й пахощами коренів Сходу. Але ми, звиклі до чудовного штукарства цього метафізичного ілюзіоніста, були схильні недооцінювати його суверенну магію, що так рятувала нас від летаргії порожніх днів і ночей. Ніхто навіть не дорікнув Аделі за її безглуздий і тупий вандалізм. Навпаки — ми відчували якесь підле задоволення, ганебну зловтіху з того приборкання батькових буянь, якими ласували досхочу, щоби згодом навчено ухилитися від будь-якої відповідальності за них. А може, в тій зраді крилося ще й потаємне схиляння перед Аделею-переможницею, що їй ми несвідомо приписували якусь місію з повноваженнями від сил вищого рівня. Усіма зраджений, батько без бою здав позиції своєї недавньої доблесті. Без перехрещування шпаг він віддав у ворожі руки терени свого колишнього панування. Добровільним вигнанцем забрався до порожньої кімнати в кінці коридору й окопався в ній самотою.

Ми забули про нього.

З усіх боків нас ізнов обсіла жалобна сірятина міста, зацвітаючи у вікнах темними лишаями світань, паразитичними грибками смерку, що поростали пухнастими хутрами довгих ночей зими. Шпалери кімнат, що блаженно розпружились і розкрилися в ті дні для барвистих перельотів згаданої крилатої компанії, знову замкнулися в собі, загусли, занурилися в одноманіття гірких монологів.