Цинамонові крамниці та всі інші оповідання - Шульц Бруно Яковлевич - Страница 33

Стільки ненароджених оповідей. О, ці жалобні хори між коренями, ці розмови, що перемовляються навзаєм, ці невичерпні монологи серед раптово вибухлих імпровізацій! Чи стане терпіння їх вислухати? Перед найстарішою з почутих історій були інші, яких ви не чули, безіменні попередниці, романи без назви, довжелезні епопеї, монотонні і бліді, незугарні бувальщини, незграбні тулуби, гіганти без облич, які застують обрії, темні тексти до вечірньої драматургії хмар, а ще далі — книжки-леґенди, книжки-ніколи-не-написані, книжки-вічні-претенденти, облудні і згублені книжки in partibus infidelium[134]…

*

Серед усіх історій, які юрмляться, ніяк не в змозі повиплутуватися, біля коренів весни, є одна, що вже давно перейшла у власність ночі й назавжди осіла на дні небосхилу, — вічний акомпанемент і тло зоряних теренів. Через кожну весняну ніч, хоч би що в ній діялося, ця історія проходить понад могутнім скрекотом жаб і безконечним обертанням млинів. Той муж іде під зоряним мливом[135], що сиплеться з жорен ночі, великими кроками йде по небу, притуляючи до складок плаща дитинку, вічно в дорозі, в ненастанних мандрах крізь безмежні простори ночі. О великий жалю самотності, о незмірне сирітство у просторах ночі, о блиски далеких зірок! У цій історії час уже нічого не змінює. У кожний свій момент вона саме проходить зоряні обрії, саме минає нас великими кроками, й так буде завжди, знову і знову, позаяк одного разу вибита з рейок часу, вона стала бездонною, позбавленою ґрунту, не вичерпуваною жодним повторенням. Той муж іде й тулить дитя до рамен — ми свідомо повторюємо цей приспів, це печальне гасло ночі, щоб виразити всю переривисту тяглість його ходи, часом захованої за плутаниною зірок, часом цілком невидимої через довгі німі інтервали, з яких повіває вічністю. Далекі світи підходять зовсім близько — жахливо яскраві, вони пересилають крізь вічність різкі сигнали в німих невимовних звітах — а він іде й без кінця втихомирює дівчинку, монотонно і безнадійно, безсилий проти того шепоту, тих жахливо солодких умовлянь ночі, того єдиного слова, в яке складаються вуста тиші, коли ніхто її не слухає…

Це історія про викрадену й підмінену принцесу.

А як пізно вночі вони тихо повертаються до просторої вілли серед садів, до низької білої кімнати, що в ній стоїть чорне, довге й лискуче фортеп’яно і мовчить усіма струнами, а крізь велику скляну стіну, ніби крізь шиби оранжереї, зазирає весняна ніч, бліда й поцяткована зірками, то з усіх флаконів і посудин гірко пахне черемха над зимною постіллю білого ліжка. Тоді через велику і безсонну ніч біжать наслухання та тривоги, і серце говорить крізь сон, і летить, і спотикається, і схлипує в розлогій та росяній, рясній на нічних метеликів ночі, що гірка від черемхи і світлиста… Ага, це вона, ця гірка черемха так розширює бездонну ніч, і серце, загнане у злетах, забігане у щасливих перегонах, уже хотіло б на хвилину заснути, сягнувши якоїсь надповітряної межі, якогось найтоншого краєчку, але з тієї блідої ночі без кінця вилонюється все нова ніч, дедалі блідіша і безтілесніша, покреслена світляними лініями та зиґзаґами, спіралями зір і блідих польотів, тисячі разів проштрикнута хоботками невидимих комарів, безшелесних і солодких від дівочої крові, й невтомне серце вже знову щось плете — нерозбірливе, заплутане в зірчасті складні афери, в задиханий поспіх, у місячний сполох, вознесене до неба і в сотні разів збільшене, втягнуте у бліді захоплення, в чіпкі лунатичні сни і летаргійні жахіття.

Ох, усі ті викрадення й гонитви ночі, зради й нашіптування, негри і стерничі, ґрати балконів і нічні жалюзі, муслінові сукенки й вуальки, що розвіваються вслід задиханій утечі!.. Аж урешті після раптового затьмарення, після чорної та глухої паузи настає саме та мить — усі маріонетки лежать у своїх коробках, усі фіранки зісунуто і всі давно обумовлені зітхання спокійно проходять сюди й туди по всій ширині сцени, в той час як на втишеному розлогому небі світанок безгучно будує свої далекі рожеві й білі міста, свої осяйні та надмухані пагоди й мінарети.

Тільки уважному читачеві Книги природа цієї весни стає зрозумілою. Всі ці ранкові приготування дня, його вмивання і чепуріння, всі вагання, сумніви і тонкощі вибору привідкривають свою сутність утаємниченому в поштові марки. Саме вони вводять нас у складну гру ранкової дипломатії, в усі довготривалі перемовини, атмосферні лавірування, які передують остаточній редакції дня. З рудих туманів дев’ятої години ранку — це видно виразно — хотіла б висипатися строкато-плямиста Мексика зі змією, яка звивається в дзьобі кондора[136], гарячий і зшерхлий присок яскравої Мексики, але у просвітах блакиті, у високій зелені дерев папуга весь час повторює «Гватемала» — вперто, рівномірно, з тією ж інтонацією, й від цього зеленого слова поступово стає черешнево, свіжо і листяно. Й так поволі, в конфліктах і труднощах, відбувається голосування, утверджується перебіг церемонії, список параду, дипломатичний протокол дня.

Травневі дні були рожеві, мов Єгипет. На Ринку блиск переливався поза всі межі і здіймався хвилею. Скупчення літніх хмарин на небі клубочились, уклякаючи під щілинами блиску, вулканічні, яскраво окреслені, і — Барбадос, Лабрадор, Тринідад — усе заходило в червінь, мовби побачене крізь рубінові окуляри, і після двох-трьох ударів пульсу, в затьмаренні й червоному затемненні крові, що вдаряла в голову, небом пропливав великий корвет Ґаяни[137], вибухаючи всіма вітрилами. Він сунув, надутий вітрами, пирхаючи парусиною; його натужно й галасливо, напнувши всі канати, буксирували крізь хвилювання чайок і червоний блиск моря. Тоді на всьому небі поставав і розростався вшир величезний обтріпаний такелаж[138] із мотуззя, драбин та жердок і, гримочучи високо розіпнутим полотном, вкотре починався багатоповерховий повітряний спектакль вітрил, рей і брасів[139], у шпаринах якого з’являлися на мить маленькі звинні негренята, що відтак розбігалися тим полотняним лабіринтом, зникаючи серед фігур і знаків фантастичного неба тропіків.

Потім небесне видовище змінилось: у хмарних масивах аж тричі поспіль доходили кульмінацій рожеві затемнення, диміла лискуча лава, світляною лінією прокреслюючи грозяні контури хмар і — Куба, Гаїті, Ямайка — стрижень світу йшов у глибини, дозрівав усе яскравіше, пробивався до суті, й раптом вихлюпувалася чиста есенція тих днів: піниста океанічність тропіків, архіпелагової блакиті, щасливих течій і вирів, екваторіальних і солоних мусонів.

З альбомом у руках я читав ту весну. Хіба ж він не був великим коментарем часів, граматикою днів і ночей? Та весна провідмінялася всіма Колумбіями, Коста-Риками та Венесуелами, бо що таке, власне кажучи, Мексика й Еквадор, і Сьєрра-Леоне, як не вигадливий унікум, загострений присмак світу, гранично вишукана остаточність, глухий кут аромату, що в нього світ заганяється у своїх пошуках, випробовуючи себе і вправляючись на всіх клавішах?

Головне ж — не забути, як Александр Великий[140], що жодна Мексика не є остаточною, що це лише точка перетину, що світ її перевершує, що за кожною Мексикою відкривається нова, ще яскравіша — надкольори і надпахощі…

Б’янка цілком сіра. Її смаглява шкіра має в собі щось подібне на розчин вигаслого попелу. Мені здається, що дотик її долоні мав би перевершувати будь-яку уяву.

Цілі покоління дресури вмістилися в її дисциплінованій крові. Зворушує це самозречене примирення з наказами такту, яке свідчить про переможену непокору, зламані бунти, тихі нічні схлипи і кривди, заподіяні її гордості. Кожним своїм рухом вона, сповнена доброї волі й сумної краси, вписується у визначені форми. Вона не робить нічого понад необхідність, кожен її жест відміряний скупо, він ледь заповнює форму, входить у неї без ентузіазму, немовби лише з пасивного почуття обов’язку. З глибини цих упокорень Б’янка черпає свій передчасний досвід, своє знання всіх речей. Б’янка знає все. І вона не насміхається над цим знанням, воно в неї поважне та сумовите, її невсміхнені вуста творять лінію довершеної краси, а брови накреслені зі строгою охайністю. Ні, зі свого знання вона не черпає жодної згоди на поблажливість, м’якість і розпущеність. Якраз навпаки. Ніби тій істині, в яку задивлені її печальні очі, можна було дорівнятися лише напруженою ревністю і якнайточнішим дотриманням форми. І в цьому непохитному такті, в цій лояльності щодо форми — ціле море смутку і насилу приборканого страждання.