Коханець - Дюрас Маргерит - Страница 16

Коханець із Шолена уже не може без цієї білої дівчинки-підлітка, він розчинився в ній аж до самозабуття. Щовечора дівчинка дарує йому насолоду, яка поглинає увесь його час, його життя. Тепер він майже не розмовляє з нею. Можливо, він гадає, що слова запрості, і вона однаково не зрозуміє, що саме він намагається сказати про неї, про своє кохання, якого він ніколи ще досі не знав і сказати про яке йому бракує слів. А можливо, він помітив, що вони ніколи й не розмовляли по-справжньому, а лише викрикували щовечора в кімнаті імена одне одного. Так, раніше він про це не задумувався, а тепер уже розуміє.

Він дивиться на неї. Навіть заплющивши очі, він усе ще дивиться на неї. Він вдихає аромат її обличчя. Вдихає в себе дитину, заплющені очі, вдихає її дихання, цей тепло-гарячий подув. Він майже не розрізняє обриси її тіла, воно не таке, як у інших, воно не має усталених форм, воно не закінчується тут, у кімнаті, воно ще росте, воно змінюється щохвилинно, воно не лише там, де він його бачить, — воно всюди, там, за межами його зору, де панує гра і витає смерть; податливе, гнучке, воно розчиняється в насолоді, так, ніби воно не юне, а цілком зріле, воно не лукавить, і просто аж страшно, наскільки воно все розуміє.

Я дивилася, що він робить зі мною, як він бере мене, я ніколи не думала, що так буває, це перевершило мої сподівання, відповідало найвищому призначенню мого тіла. Так я стала його дитиною. Він теж став для мене чимось іншим. Я почала розпізнавати невимовну ніжність його шкіри, його прутня, поза межами його єства. Тінь іншого чоловіка мусила промайнути в кімнаті, тінь молодого вбивці, але я про це ще не знала, я його ще не бачила. Тінь молодого мисливця теж витала в кімнаті, але про нього я знала, часом він був там, посеред насолоди, і я казала про це коханцю з Шолена, я казала йому про його тіло і про його прутень, про його невимовну ніжність, про його мужність у лісах і на берегах річок, у гирлах яких чигали чорні пантери. І все це розпалювало в нім бажання і він брав мене знову і знову. Я стала його дитиною. Щовечора він кохався зі своєю донею. А часом його охоплює страх, він стривожено питає, як вона почувається, так, ніби тільки щойно виявив, що вона смертна, його пронизує думка про те, що він може її втратити. Чи раптом зауважає, яка вона манюсінька, і аж нетямиться з батьківського страху. А ще цей головний біль, що часто її мучить, коли вона лежить бліда як смерть, нерухома, з вологою пов’язкою на очах. Його лякають її раптові напади огиди до життя, коли вона згадує про свою матір і починає кричати і плакати від злості, що не може нічого змінити, не може зробити матір щасливою, поки та ще жива, не може повбивати тих, хто заподіяв їй зло. Схилившись над нею, він збирає губами її сльози, з силою притискає, аж розчавлює її об себе, дуріючи від жадання при вигляді цих сліз, цього гніву.

Він бере її так, як узяв би свою дитину. А втім, він таки бере свою дитину. Він бавиться тілом своєї дитини, перевертає його, накриває ним своє обличчя, рот, очі. А дівчинка віддається грі, знаючи наперед, до чого вона приведе. І ось уже вона благає його про щось, а він кричить: замовкни; кричить, що більше її не хоче, що вже не хоче насолоджуватися її тілом, і ось вони знову обіймаються, сплітаються в смертельному страху, і цей страх розповзається по кімнаті, і вони знову піддаються йому в сльозах, у безнадії, у щасті.

Увесь вечір вони мовчать. У чорному автомобілі, що везе її до пансіону, вона схиляє голову йому на плече. Він обіймає її. І каже: як добре, що скоро прийде корабель з Франції і забере тебе назавжди, і ми нарешті розлучимось. Дорогою вони мовчать. Часом він просить водія проїхатися вздовж ріки, трохи покататися. Виснажена, вона засинає, пригорнувшись до нього. Він будить її цілунками.

В дортуарі пансіону горить синювате світло. Пахне ладаном, його завжди палять у темряві. Спека буквально нависає, усі вікна — навстіж, але нема ані вітерцю. Я роззуваюся, щоб не зчиняти шуму, але я спокійна, я знаю, що наглядачка не прокинеться, що тепер за мною визнають право приходити вночі, коли я хочу. Я зразу підходжу до ліжка Г. Л., усе ще побоюючись, чи не втекла вона протягом дня з пансіону. Вона на місці. Вона міцно спить, ця моя Г. Л. Навіть уві сні у неї впертий, майже ворожий вигляд. Непокора. Руки закинуті за голову. Вона спить не так, як інші дівчата: її ноги стиснуті докупи, обличчя не видно, а подушка зісковзнула. Я здогадуюсь, що вона чекала на мене і, не дочекавшись, заснула ось так, ображена і сердита. Мабуть, плакала, а потім провалилася в безодню сну. Мені хотілося б її розбудити і ми пошепки потеревенили б. Я більше не розмовляю з чоловіком із Шолена, і він більше не говорить зі мною, і тепер мені хочеться розпитувань Г. Л. Вона наділена незрівнянною увагою, як і всі люди, котрі не розуміють, про що йдеться. Але будити її не можна. Якщо Г. Л. розбудити ось так, серед ночі, вона більше не зможе заснути. Вона встає, їй хочеться вийти, вона так і робить, спускається сходами, ходить коридорами, порожнім подвір’ям, бігає, кличе мене, вона така щаслива — ніхто нічого не може з нею зробити, хіба що позбавлять денної прогулянки, але ж вона цього й чекає. Я вагаюся і, нарешті, ні, я не буджу її. Під москітною сіткою можна задихнутися від спеки, коли її спустиш, то просто нічим дихати. Я ж бо прийшла з вулиці, з берегів річки, де завжди прохолодно вночі. Я уже звикла, я завмерла й чекаю, коли це минеться. Поступово проходить. Я ніколи не засинаю зразу, хоч і дуже втомлююсь від того нового, що прийшло в моє життя. Я думаю про мужчину з Шолена. Зараз він, напевне, у якомусь нічному клубі в районі «Джерела», разом з водієм, вони, напевне, мовчки п’ють, коли вони удвох, то п’ють рисову горілку. Або ж повернувся додому, заснув при увімкненому світлі у своїй кімнаті, так ні до кого і не заговоривши. У такий вечір думки про чоловіка з Шолена нестерпні. І думки про Г. Л. теж нестерпні. Здається, що їхнє життя наповнене чимось таким, що перебуває поза ними самими. Здається, в мене все зовсім по-іншому. Мати каже: та вона вічно всім невдоволена. Мені здається, що я починаю виразніше бачити своє життя. І відчуваю — я вже можу собі в цьому зізнатися, — відчуваю туманне бажання вмерти. Слово «смерть» уже невід’ємне від мого життя. В глибині душі мені хочеться залишитись самій, та я більше не сама відтоді, як пішла з дитинства, покинула свою родину, родину мисливця. Я писатиму книжки. Це єдине, що я бачу за межами тієї миті, в розпростертій переді мною великій пустелі мого майбутнього життя.

Я вже не знаю, що за слова були у телеграмі із Сайґона. Чи там було сказано, що мій молодший брат «помер», чи що його «прикликав до себе Господь». Здається, так і було: «Господь прикликав». Я раптом збагнула очевидне: вона не могла послати цієї телеграми. Молодший брат. Смерть. До мене це не зразу дійшло, а потім, раптом, звідусюди, з глибини світу накочується біль, біль захльостує мене з головою, поглинає, я нічого не бачила, мене більше не існувало, був лише біль, і я вже не розуміла який: чи то повернувся біль від утрати дитини — кілька місяців тому моя дитина померла під час народження, — чи накотився новий. І якщо тоді я хотіла вижити, то тепер я цього не бажала.

Сталася помилка. Але чому ця помилка за кілька секунд захопила Всесвіт? То був скандал на рівні Господа Бога. Мій молодший брат був безсмертний, а цього не помітили. За життя його безсмертя було заховане в його тілі, а ми, ми й не помітили, що саме в цьому тілі гніздиться безсмертя. Тіло мого молодшого брата померло. Разом з ним померло й безсмертя. А світ продовжував існувати без цього тіла. Вони страшенно помилялися. Помилка охопила увесь Всесвіт — скандал, ганьба.

Коли молодший брат помер, усе інше теж мало померти. Померти його смертю. Це мала бути ланцюгова реакція смерті, що тяглася від цієї дитини.