Буремні дев'яності - Причард Катарина Сусанна - Страница 75

Увечері прийшли старателі привітати маленького Гауга, як вони врочисто заявили. Елі пояснив Саллі, що хлопці не дійшли згоди, який подарунок купити Дікові. Але зваживши на те, що він — справжнє дитя приїсків, вони ось скинулись по дрібці золота — нехай мати сама купить, що йому треба. І Елі простяг їй новеньку замшеву торбинку, натоптану золотом.

Всі вони клялися й божились, що Дік просто красень і чисто тобі викапаний Морріс. Саллі чудово розуміла, що її первісток — миршавий, кволий недомірочок, та вона дала собі слово зробити все, аби він виріс дужий і гарний.

Всі навперебій розповідали їй приїскові новини, так ніби вона була відсутня принаймні півроку. В Хеннані життя аж клекоче. Рудники переходять з рук у руки по скажених цінах; дороги захрясли підводами з новим устаткуванням; воно прибуває щодня, і для розвантажування не вистачає робочих рук; а в Південному Хресті, казав Джек Баламут, його навалено гори — вивозити нічим. Та незабаром залізниця дійде до Кулгарді: вже всі говорять, яке бучне свято буде влаштовано там у день відкриття.

За розрахунками підрядчиків, через кілька місяців залізницю дотягнуть і до Хеннана; ходять чутки, що селище перейменують на місто Калгурлі або Калгуларрі — за тубільною назвою цієї місцевості. Тим часом нові крамниці, трактири ростуть мов гриби. Старі халупи, що в них містилася пошта й контора інспектора, зносяться, а на їх місці споруджуються солідні будинки з пісковина. Через рік у місті проведуть електрику. На схід від Хеннана уряд установив опріснювачі на свердловині, а громадськість уже вимагає спорудження водогону.

А Фріско став великою персоною у Лондоні. Тепер він, з вашого дозволу, містер Франсіско Хосе де Морфе, водиться з лордом Персі Дугласом, створює акціонерні підприємства, дає інтерв’ю репортерам, доводячи, що Хеннан — центр найбільших у світі родовищ золота.

Олф Брайрлі знайшов роботу на руднику Мідас і ставить собі дім. Еге, його призначили управляючим, і зараз він з дня на день чекає приїзду дружини. Невже місіс Гауг цього не знає? Просто дивина! У місіс Брайрлі теж народилась дитина. Дочка. І Олф на радощах напився, мов сучий син.

Не часто траплялось таке, щоб Олф перебирав міру, але, кажуть, він трохи з глузду не зсунувся, коли одержав телеграму: «Поздоровляємо гарнесенькою донечкою. Мама доня здорові». Він гдсав з телеграмою по всьому приїску, показував її кожному стрічному. Ну й, звісно, частував, так що всі повзали рачки. Адже він тепер управляючий, і слід віддати йому належне, тут він не осоромився — поставив рудокопам Мідаса цілу бочку пива.

Дінні був у розвідці, так Олф послав тубільця розшукати його й повідомити про велику подію.

— А чи не чув хто із вас, де Морріс? — спитала Саллі. — Я написала йому про Діка в Лейк-Дарлот, але Тед Моллой каже, що вони з Коном рушили далі, до Блек-Рейнджа.

Запала ніякова мовчанка. Погані чутки приходили про похід у Блек-Рейндж, але нікому не хотілось говорити про них місіс Гауг. По тому всі раптом заговорили один поперед одного.

— Цілком можливо, що Морріс не одержав вашого листа, мем.

— Від Дарлота до Блек-Рейнджа сто миль з гаком.

— Це не біда, зате, згадаєте мої слова, коли він причалапає сюди, йому буде чим похвалитись.

— Будьте певні: Морріс примчить, як ошпарений, тільки-но зачує про маленького Гауга!

А наступного дня прийшов сам Олф і приніс Саллі апельсинів та лимонів. Він сяяв од щастя й страшенно пишався і Лорою, і своєю дочкою, і своїм новим будинком. Будинок був уже майже готовий, з двома верандами, спереду та позаду, з ванною кімнатою, з сітками на дверях від мух. Все це обходиться страшенно дорого — і робочі руки, і транспорт, скаржився Олф, а про ціни на матеріали вже й не згадуй, слава богу, що хоч дістав. Але він хоче, щоб Лора жила з усім комфортом, який тільки можна створити на приїску; служба на руднику Мідас дала йому змогу збити трохи грошей і досить швидко побудувати дім.

Минуло ще кілька днів, і якось Саллі з подивом побачила, що до її намету прямує молода дівчина, в білому мусліновому платті та крислатому капелюшку, оздобленому по краях білим мусліновим рюшем. Можна було подумати, що вона зійшла з картини Дана Гібсона, щоб прогулятися курною дорогою серед побурілих від пилюки наметів.

Саллі не одразу впізнала Вайолет О’Брайєн — так не схожа була ця чарівна дівчина на завжди сумну й убого зодягнену офіціантку з трактиру Джіотті. Лише очі були ті самі — сині-сині; побачивши їх один раз, такі очі ніколи вже не забудеш. Але в них, як і раніше, таїлась якась невесела дума, хоч на губах Вайолет грала усмішка, ніби їй самій було смішно, що вона отак вичепурилась.

— Вайолет! Невже це ви? — вигукнула Саллі, йдучи їй назустріч.

— Я й сама собі не вірю, — сказала Вайолет. — От почула, що ви тут, і закортіло побачити вас перед від’їздом. — Очі її спалахнули. — Так, так, місіс Гауг, я їду в Мельбурн вчитися на співачку. Кілька тижнів тому повернувся тато. Десь на півночі натрапив на добру місцину й продав її за десять тисяч фунтів. Точніше, це його частка.

— О, я така за вас рада! — Саллі справді розхвилювалася й зраділа, ніби це їй самій звалилося щастя. — Виходить, такі чудеса бувають не лише в казках!

Вайолет задумливо кивнула головою; здавалось, вона ще й досі не могла повірити, що справджується її заповітна мрія.

— Ай справді, схоже на казку? Звичайно, мені дуже шкода залишати маму та малюків. Але ж така можливість — я мріяла про це все життя. І тато каже, що я цього заслужила. Він дуже пишається мною, не хоче, щоб я змарнувала своє життя на приїсках — вийшла заміж за рудокопа чи старателя і наплодила йому з півдесятка дітей.

— У мене поки що тільки одне, але мені воно до душі, — засміялась Саллі.

Вона підвела Вайолет до ящика, в якому спав Дік, і, відгорнувши серпанок, що захищав його від мух, показала свій скарб.

— Він маленький і кволий, правда? Але я безмежно щаслива, що він тут, зі мною!

Та Вайолет уже бачила стільки дітей за свій короткий вік, що Дік не викликав у неї захоплення.

— Для вас це, мабуть, дуже добре, — сказала вона рішуче. — Але я хочу бути співачкою. І сподіваюсь, що більше ніколи ні в кого не закохаюсь і не буду так побиватися, як за Чарлі…

— О, то було велике горе для вас, — співчутливо сказала Саллі. — Але тепер вам усміхнулося щастя, і я вірю, що більше ніщо його не затьмарить. Ви молода і вродлива, Вайолет, у вас є сила волі, і це вам допоможе досягти мети.

— Ви справді в це вірите? Скажіть, я справді зможу вирватися звідси? — Вайолет обвела зляканим поглядом мертву, випалену сонцем землю, розкидані довкола ветхі намети, ніби боялась, що вони можуть не пустити її, перешкодити їй здійснити свою мрію. — Іноді я собі кажу, що назавжди забуду сюди дорогу, а іноді як подумаю — страх бере: а раптом тато процвиндрить усі гроші?… З ним уже таке було: розбагатіє і в одну мить пустить усе на вітер.

— Не думайте про це, — сказала Саллі; Дік заплакав, вона взяла його на руки.

— І не буду! — голос Вайолет став жорстокішим. — Мама хоче, щоб тато купив землю або відкрив трактир, поки він не вгатив усіх грошей у акції. Та все одно я більше не вернуся на приїски, місіс Гауг. Я не вернуся, навіть коли все знову піде шкереберть і мене турбуватиме доля мами та дітлахів.

Від похмурого передчуття Вайолет Саллі теж стало важко на душі.

— Не вертайтеся, Вайолет, — сказала вона, — не вертайтесь нізащо. А я вас часто згадуватиму і буду аплодувати вам звідси, коли ви станете славетною співачкою.

Потім Вайолет пішла. Вона йшла курною дорогою, струнка, граціозна, упевнена в собі, і Саллі дивилася їй услід, доки легенька біла постать не розтанула в сліпучому промінні сонця, у хмарах рудої пилюки, злившися з довколишнім суворим краєвидом.

Чи пощастить їй вирватися з цих тенет? — думала Саллі. Вайолет молода, вродлива, має чарівний голос, чистий і мелодійний, як у тієї ранньої пташки. Ні, ні, вона обов’язково досягне того, до чого рветься душею. Талант дасть їй не тільки можливість виявити себе у мистецтві, він дасть їй незалежність, маючи яку, людина може бути сама собою. Саллі ладна була молитись, щоб це здійснилось. Те, чим володіє Вайолет, надто рідкісне й надто цінне, щоб його занапащати за брудною стойкою приїскового трактиру.