Буремні дев'яності - Причард Катарина Сусанна - Страница 68

Під кінець дня Саллі завжди відчувала смертельну втому. Працювати доводилось не присідаючи: то куховарити, то годувати клієнтів, і все це надворі, де розжарене повітря обпікало легені. Вечорами, спочиваючи у своєму кріслі, змучена і безсила, вона питала себе, чи довго ще отак витримає. Вона розуміла, що ніколи б у світі не впоралася з своєю їдальнею, якби не ласка та допомога чоловіків, а надто Фріско. Він знаходив сотні способів полегшити їй життя: надсилав з містечка продукти, щоб вона не ходила по них казна-куди, запропонував спорудити навіс з гофрованого заліза, щоб їй не пектись на сонці, готуючи обіди. Поступово Саллі звикла покладатись на нього і майже в усьому радитись з ним.

Якось увечері, помітивши, що Саллі обпекла руку, Фріско наполіг на тому, щоб зробити їй перев’язку. Він так здивовано дивився на ушкоджену руку, — а рука була зашкарубла, жорстка, бруд глибоко в’ївся у шкіру, — що Саллі зніяковіла й відсмикнула її.

— Руки в мене просто страшні, — ніби вибачаючись, пробелькотіла вона, — ніяк не можу їх відмити.

Фріско взяв і другу її руку й, низько схилившись, підніс їх до губ.

— Це наймужніші і найкрасивіші руки в цілому світі,—.сказав він.

Благородство та шанобливість, з якими він це зробив, зворушили Саллі.

«Ні, — подумала вона, — не віриться, щоб Фріско був таким, яким я колись його вважала. Неприторенний мерзотник нездатний на такі пориви». Їй не хотілось вірити пліткам, що ходили про нього, так само як не хотілось вірити всьому, що говорили на приїску про Педді Кевана.

Минуло кілька днів, і якось увечері Фріско сказав:

— Коли я вперше побачив вас, місіс Саллі, я одразу відчув, що ми не чужі.

Він сидів долі поруч її крісла; остання смужка вечірньої заграви, рожевіючи, згасла на небі, і теплі сутінки густішали навколо них.

— Справді? — спитала Саллі трохи вимушено; тон, яким він це сказав, здивував її.

— І ви теж це відчули, — вів далі Фріско. — Хіба ні? Ну скажіть!

Захоплена зненацька цим запитанням, Саллі відповіла з властивою їй щирістю:

— Еге. Дивно, правда?

— Не так уже й дивно, як здається. — Фріско замислився. — Цим пояснюється дуже багато. Чому, наприклад, після зустрічі з вами я намагався стати іншим? І чому я завжди відчував, що ви знаєте про мене все — і добре, й погане?

Саллі відчула, що розмова стає небезпечною, і спробувала ухилитися від неї.

— Ну, що ви, нічого я не знаю!

— Ні, знаєте, — настійливо повторив Фріско і засміявся. Він не зводив з неї очей, і в його погляді, як завжди, була зухвала фамільярність. — Щоразу, коли я дивлюся на вас, я посміхаюсь, і ви знаєте чому, знаєте, про що я в цей час думаю.

Саллі зраділа, побачивши, що до них наближаються Сем Тупе Кайло. Адже Фріско казав правду, тільки вона не сміла в цьому признатися. Вона відчувала, що між нею і цим чоловіком існує якесь мовчазне взаєморозуміння. Воно виникло в ту мить, коли її очі вперше зустрілися з його очима, хоч Саллі й вирішила вперто заперечувати це: вона боялася збагнути справжню суть цієї майже невловимої інтимності.

Ніколи, жодним словом Фріско досі не натякнув, що в його ставленні до неї є щось інше, крім стриманого, шанобливого захоплення та щирого бажання допомогти їй у скрутну хвилину. В усьому винні його відчайдушне веселі очі; це вони розтривожили її і вирвали в неї відгук з найпотаємнішого куточка душі.

«Не можна такого допускатись, треба раз і назавжди побороти в собі це ганебне почуття», — думала Саллі.

Зрештою вона досить наслухалася про містера Фріско Джо Мерфі, щоб бути з ним насторожі. Згадати хоча б Марітану й Лілі. Звичайно, він принадний мужчина, вродливий, сильний і по-лицарськи чемний, що так подобається всім жінкам. І він завжди був такий добрий та уважний до неї. Але вона не піддасться цій сентиментальній слабості, вона викине геть, з голови містера Джо Мерфі, запевняла себе Саллі. Він ніколи не повинен дізнатися про те, що йому пощастило навіяти їй думки, які викликають у неї почуття провини перед Моррісом.

РОЗДІЛ XXXVII

Того дня, коли Фріско продав свою ділянку англійському синдикатові, у їдальні місіс Гауг під повіткою за обідом лилося шампанське. Саллі теж змушена була випити вина з чоловіками, які покроплювали Фріскову удачу. Потім вони подалися в трактир Мак-Суїні, де гуляли до ранку, і Фріско частував усіх підряд, як і належало в подібних випадках.

Наступного дня Фріско тільки й знав, що хвалився своїми планами: мовляв, він поїде у кругосвітню подорож, житиме, як лорд, у Лондоні, в Парижі, в Нью-Йорку. Проте з від’їздом він, очевидно, не поспішав. Минуло не менше тижня, а він усе ще тинявся біля свого намету та кожного вечора частував своїх друзів у трактирах.

— Чекаю, поки прийде торговий парусник, — сказав він Саллі, — а це буде аж десь під кінець місяця. Два роки пропрацював я на борту «Лох Кетрін» і все клявся собі, що рано чи пізно настане день, коли я займу найкращу каюту на кораблі. Слово честі, було на що подивитись, коли це суденце мчало по гребенях хвиль під усіма парусами! Ви ніколи не бачили такої краси, мем. Шум моря, запах моря — ось за чим я нудьгую в цій клятій пустелі, де мені довелося пронидіти стільки років!

— Вам нема чого скаржитись. Кінець кінцем ця пустеля була до вас досить ласкава, — нагадала йому Саллі.

— Що правда, то правда, — весело погодився Фріско. — Почуваю себе так, ніби можу купити весь світ і нітрохи від цього не збіднію. Може, краще було б гайнути до Англії поштовим пароплавом у каюті першого класу. Але в голові чогось засів цей парусник, закортіло відчути себе на ньому хазяїном, помилуватись, як ширяють довкола тебе альбатроси, сильні й упевнені в собі… таким, на мою думку, повинен бути справжній мужчина.

— Ваша правда, — пробелькотіла Саллі. Вона заздрила йому, що він поїде в таку цікаву довгу подорож на кораблі. — На вас чекає чудова подорож, містер Мерфі.

Фріско заговорив про місця, в яких він збирається побувати: Лондон, Париж, Швейцарські Альпи, Монте-Карло, Рим. Можливо, в Лондоні або в Парижі він трохи затримається. Нехай би місіс Гауг розповіла йому все, що вона знає про ці міста. Та для Саллі це були тільки назви, туманні географічні поняття, про які вона чула в розмовах Морріса й Марі Робійяр.

— Я — жителька пустелі, — різко відповіла вона, роздратована тим, що Фріско вихваляється перед нею своїм багатством, — не знаю я нічого про Лондони та Парижі.

Жителями пустелі називали себе на приїсках вихідці з Західної Австралії. Фріско це добре знав і тільки чекав того, щоб у Саллинім голосі прозвучало роздратування, — заради ж бо цього він і малював перед нею рожеві картини свого майбутнього життя.

— Їдьмо зі мною, — сказав він, — і ви не пошкодуєте. Ви матимете все, чого забажаєте, і, хай йому чорт, ви самі знаєте, що я ніколи вас не скривджу.

Саллі остовпіла, їй навіть на думку не спадало, що Фріско може таке запропонувати. Але Фріскові очі не залишали ніяких сумнівів; вони настійливо кликали її. їй хотілося сховатися від них, розвіяти чари, якими вони її огортали, В своїй розгубленості та замішанні Саллі раптом відчула, як оте ганебне почуття до Фріско, що дрімало десь у глибині її істоти, по-зрадницьки рветься назовні.

Затинаючись, вона пробелькотіла:

— Як ви смієте, містер Мерфі! Як ви смієте таке мені говорити!

— Я смію все, все, щоб домогтися вас, Саллі, — уперто сказав Фріско. — Господи, та я ж кохаю вас до нестями! На біса мені всі оті гроші, коли я не можу мати вас, коли ми не можемо бути разом навіки. Я покохав вас з першого погляду Ви знаєте це. І ви знаєте також, що я подобаюсь вам, — ви тільки не хочете признатися. Ви весь час боретесь зі мною, хочете триматися за Морріса, наперекір усьому. Ви боїтесь мене, боїтеся того, що вже між нами є.

— Так…— Саллі здавалося, ніби він вирвав у неї це зізнання проти її волі. — Але це не означає…

Фріско стиснув її в обіймах, перш ніж вона встигла договорити. Вуста їхні злилися, і Саллі здалося, ніби червона заграва, що палахкотіла за темними купами дерев, гарячим вогнем обпалила їх обох. Коли Саллі звільнилася з Фріскових обіймів, вона жахнулась від думки, що так легковажно піддалась’йому.