Буремні дев'яності - Причард Катарина Сусанна - Страница 62

— Все це я знаю, — на Саллинім обличчі ледь майнула задирлива посмішка. — Можливо, через те я й хочу їхати з ними.

Перші дні походу минули без пригод. Вони лосувалися курною дорогою крізь чагарі, опівдні зупинялись перекусити й напитися чаю, а ввечері розвантажували верблюдів і ставали табором на ночівлю.

Кон їхав ча першому верблюді, Морріс — на останньому, а Саллі тряслась поміж ними на возі, запряженому парою верблюдиць та навантаженому баком з водою, старательським інструментом і табірним спорядженням. Стояла задушлива спека, відстані між водоймами, що їх доводилося долати щодня, були дуже великі; але верблюди йшли і йшли вперед своєю розміреною тихою ступою, поглинаючи милю за милею і заглиблюючись усе далі й далі на північ крізь неозорі сірі простори під злинялим від сліпучого сонця блідо-голубим небом.

Після великих солоних озер на Дев’яностій Милі почалася смуга пісків та обмілілих озер, і їхати стало важче. Але нещодавно пройшли дощі, а далі дорога побігла крізь зарослі акації та галяви соковитої трави. Під величезними валунами ховалися ковбані з водою, від каменя до каменя тягся суцільний мочар. Тут Морріс устрелив дикого індика, і спокусливі пахощі смаженого м’яса привабили собак дінго, які цілу ніч вили навколо табору.

Кон натерпівся лиха з своїм норовистим верблюдом. Пожирувавши на добрій паші, тварюка почала брикатись, шарахати в боки, опиратися й крутитись на місці, і це доводило старого до нестями. Він їхав, весь час тримаючи в руці товстелезного скрутня, і гамселив ним верблюда по голові, як тільки той починав норовитися. Кон був упертий не менше за свого верблюда. Морріс пропонував пристрелити худобину, та й квит, але Кон навіть чути про це не хотів. Ще не народився той верблюд, якого б він не приборкав, нахвалявся старий. Або він укоськає мерзотника, або ж сам віддасть богові душу.

Саллі боялась верблюда. Якось він налетів на верблюдицю в її запряжці й жорстоко її покусав. У Саллі кров холола в жилах, коли він ревів ночами або вишкіряв довгі жовті зуби, щоб укусити Кона, тільки-но той до нього наближався. Іноді він, стриножений, кидався тікати геть, а Кон біг за ним, повисав на віжках і бив його держаком кайла. Між людиною і смердючою цибатою потворою розпалилась непримиренна люта ворожнеча. Кон залишався господарем становища тільки тому, що нещадно бив верблюда, а сам завжди був насторожі.

Морріс також побоювався наслідків, до яких могла призвести ця ворожнеча. Йому зовсім не хотілось, щоб верблюд покалічив Кона або щоб старий по-справжньому зсунувся з глузду через цю злобну худобину. І те, й друге означало б провал їхнього походу.

Біля Скель Вісімдесятої Милі вони зустріли Паркіса, першого розвідника, що відкрив Лейк-Дарлот. Він повертався до Кулгарді. Паркіс похвалився, що за три місяці добув сімсот унцій золота й що там його залишилося ще сила-силенна.

Він розповів про дві нові ділянки, закілковані ним під розробку руди по той бік Маунт-Кетрін; розвідники кажуть, що це справді золота гора — величезний кварцовий пласт тягнеться щонайменш на дві милі. Заввишки він п’ятдесят футів, а завтовшки — п’ятнадцять; проби з глибини в тридцять футів показали дрібне і крупнозернисте золото в такій кількості, що й двадцяти п’яти машинам стане роботи не на один рік. А довкола, і в Чорному Пасмі, сотні акрів золотоносних земель, лише злегка промацаних, але ще зовсім не займаних.

Кон та Морріс були приголомшені. В думках і на язиці в них крутилося тільки одне: як швидше дістатись до Дарлота й закілкувати ділянки, поки на новому приїску не розхапали все до останнього золотоносного клаптика.

Саллі вже кілька днів мучилась від дизентерії. Вона силкувалась удавати, що почуває себе чудово: куховарила, з ранку до вечора правила возом, сміялася й жартувала. Але з кожним днем вона все більше підупадала на силі, від нестерпного головного болю їй туманилося в очах, і вона просто неспроможна була стежити за дорогою; вночі, коли вона лежала, загорнувшись у ковдру, під возом, її кидало в жар, а над ранок починало морозити. Одного разу, прокинувшись на світанні, зона побачила в складках своєї ковдри жовточереву чорну гадюку і закричала від жаху. Але гадюка зникла так швидко, що Саллі не знала, чи справді то була жива змія, чи їй таке тільке привиділось.

Саллі розуміла, що вона хвора, і хвора дуже тяжко, але твердо вирішила не говорити про це Моррісу. Вона нізащо не хотіла визнати, що труднощі походу виявились їй не під силу. Легше померти, казала вона собі, аніж позбавити Морріса шансів знайти золото. Тільки чи зможе вона їхати далі?

Якби ж то Морріс погодився залишити її тут, на дорозі, щоб вона могла вернутися в Хеннан з кимось із старателів, що їдуть туди в справах! Та він цього не зробить. Він теж захоче зостатися, захоче доглядати її. Він сам повезе її в Хеннан. І Кон розлютується, що всі їхні плани зруйнувалися. Та й небезпечно старому їхати одинцем з отим злющим верблюдом під постійною загрозою нападу тубільців. Зараз вони саме в тих краях, де нещодавно було вчинено різанину над темношкірими, і тутешні кочівники все ще жадають помсти. Всі старателі, що партіями зустрічалися їм на дорозі, застерігали, щоб вони не спали поблизу своїх багать, завжди мали зброю напоготові й триножили верблюдів десь подалі від табору.

Думки вихором крутилися в Саллиній голові, уривчасті й тривожні. Скільки вона ще зможе протриматись? Чи довго ще Морріс не помічатиме, що вона хвора?

Під’їхавши до Скель Двадцять П’ятої Милі, вони здибалися з партією старателів. Удалині бовваніли зубчасті вершини Маунт-Маргарет. Тут був добрий мочар. Перед заходом сонця Кон помітив групу тубільців, що квапливо тікали в чагарі.

Старателі розповіли про нову знахідку на північний схід звідси. До Флет-Рокса, сказали вони, веде добре вторований шлях, а до Маунт-Маргарет — осляча стежка. Є ще одна дорога — прямо на схід. Але там місцевість пустельна, самі колючки, води мало, є лише пересохле озеро та сипучі піски тягнуться на десять миль. Цією дорогою і втрапиш на Менанкілі, що означає «багато черепів», — так назвали той закуток темношкірі. Але саме там Сміт Нічогенько із своїми напарниками закілкували ділянки. І саме там вони знайшли багатющі зразки, які оце зараз везуть у місто, щоб взяти дозвіл на розробку жильного золота.

Лежачи на ковдрі осторонь багаття, Саллі знала, що її подорожі настав кінець. Вона була надто слаба, щоб їхати далі.

Крізь гомін збуджених голосів навколо багаття вона невиразно чула, як Кон та Морріс розпитують про дорогу у це безводне царство колючок та пісків.

Саллі наважилась попросити старателів, що прямували на південь, взяти її з собою. Та коли вона звелася на ноги і спробувала підійти до них, в очах їй потемніло, ноги підкосилися, і вона впала. Певне, вона пролежала непритомна цілу ніч, бо, прийшовши до пам’яті, побачила, що вже світає і в таборі вирує життя. Ніби крізь сон вона чула, як старателі, що їхали на південь, весело й галасливо прощаються. Вона хотіла покликати їх, побігти за ними, але не мала сили навіть поворухнутись, і голос відмовлявся їй служити.

— До скорої зустрічі!

— Щасти тобі, Моррі!

— Зустрінемось в старому таборі!

— Катай навпростець, Коне, і ви неодмінно знайдете те, що треба, коли не в Менанкілі, то в Дарлоті!

Кон та Морріс кричали щось у відповідь. Видно, у них теж був піднесений настрій. Обидва вирішили податися до Смітової знахідки і ризикнути пройти через безводну місцевість, запасшись водою з мочара, біля якого ночували.

Вони привели верблюдів, наповнили водою баки та міхи, потім почали вантажити речі. А Саллі лежала безпорадна, вкрай знесилена болями. Від кволості вона не могла поворухнутись, раз у раз втрачала свідомість, але зусиллям волі примушувала себе на кілька хвилин повертатись до дійсності.

В одне з таких пробуджень вона побачила над собою Кона та Морріса. їй здалося, що то якісь велетенські, зловісні страховища, а наступної миті їх заволокло чорною хмарою. Потім вона почула Конову лайку і голос Морріса, який сперечався з старим. До Дев’яностої Милі було понад сто миль, але Кон вимагав, щоб Морріс одвіз свою дружину туди й полишив її на жінку трактирника. Морріс заперечував: він не хотів кидати Кона в такому скрутному становищі й відмовитися від їхнього плану — розвідати навколо Менанкілі, перш ніж їхати в Дарлот, до якого ще залишалося майже двісті миль.