Буремні дев'яності - Причард Катарина Сусанна - Страница 45

— Хай мене дідько візьме, коли я розумію, чого ми тут сидимо склавши руки! — гнівно вигукнув Тупе Кайло. — Адже це б’є по всіх старателях на приїсках. Якщо Джек Міллз та його товариші будуть боротися, наш обов’язок — підтримати їх.

— Їм тепер не до боротьби, — сказав Дінні. — Вони набрали досить золота в Лондондеррі і сидітимуть тихенько-смирвенько.

Він підвівся. Інші теж повставали, потягаючись та обтрушуючи з одягу порох. Вони очікувально дивилися на Дінні. Адже йому поталанило — тепео слово за ним! Але погляд Дінні був звернений туди, де на саморобному триніжку сиділа місіс Гауг, все ще латаючи Моррісову сорочку.

— Ходімте вип’ємо! — сказав Фріско те, чого чекали від Дінні.

— Я частую, — квапливо підхопив Дінні. — Пообідаємо в трактирі.

Фріско простежив очима за поглядом Дінні, звернутим на місіс Гауг.

— Як кепсько, що ви не можете піти з нами, мем! — вигукнув він, підступно розкривши таємну надію Дінні на те, що може, Саллі пообідає з ними.

— А чому й ні? — Хейлс був людина цілком світська і неабиякий дамський догідник. — Якщо місіс Гауг зробить намчесть і пообідає з нами в «Клаб-готелі», ми її спершу проведемо додому, а вже потім перейдемо до розваг, які для нас приберігає Дінні.

Саллі перехопила погляд Морріса і прочитала в ньому сувору заборону.

— Щиро вам дякую, — відповіла вона. — Але я тільки обтяжила б вас. Дінні ще завітає до мене перед від’їздом у Кулгарді. Правда ж, містер Квін?

Саллі обдарувала Дінні своєю найчарівнішою посмішкою. Вона не дозволить містеру Франсіско Джо Мерфі збиткуватися з неї і примушувати червоніти Дінні, який заради неї одяг новий костюм та цей крислатий капелюх. Він її гість, і нехай кожному стане ясно, що він їй друг і що вона дуже рада його бачити в себе.

— Неодмінно, місіс Гауг! — Дінні почервонів по самі вуха від посмішки Саллі. — У мене для вас ціла купа новин від місіс Фогарті та Олфової дружини. Може, зайти завтра вдень?

— Я вас чекатиму, — сказала Саллі.

Старателі обступили Дінні з усіх боків і потягли його в трактир.

Проте минуло кілька днів, перш ніж Саллі знову побачила Дінні, але й тоді він тільки почервонів від сорому й квапливо пошкутильгав геть, ніби боявся, що вона його зупинить і заговорить до нього. Від того першого частування в день свого приїзду Дінні пиячив майже тиждень, і вигляд у нього був відповідний. Без комірця, неголений, з почервонілими, запухлими очима, у зашмарованому й пом’ятому новому костюмі, він шаснув назад у трактир, як тільки помітив, що місіс Гауг наближається до нього.

РОЗДІЛ XXV

«Повний бідон золота!»

«Новий приїск південніше старого табору!»

Саллі чула гомін чоловічих голосів, збуджені вигуки, нетерплячі запитання. Вийшовши того задушного ранку з тіні піддашка, вона побачила Клері Мак-Клерена на рослому гнідому коні: він щойно примчав з Кулгарді. Змилений кінь важко відсапувався, а обличчя Мак-Клерена пашіло вогнем. Він привіз з собою газету.

З десяток чоловіків уже товклося навколо нього, нишпорячи очима по друкованих шпальтах. З усіх кінців збиралися люди: одні бігли з підскоком, інші трюхали підтюпцем, треті йшли перевальцем, так ніби жодні новини в світі не могли примусити їх хоч трохи поквапитись.

Морріс та Фріско прилучилися до тих, що читали газету. Саллі чула, як Клері розповідав старателям, що в одній з ранкових газет з’явилось повідомлення про сенсаційну знахідку.

«Нещодавно до Кулгарді було привезено гасовий бідон, ущерть наповнений золотом, — писалося в замітці, — отже, є всі підстави гадати, що відкрито нове надзвичайно багате родовище». Місто немов збожеволіло від цих вістей і гарячково почало готуватися до грандіозного походу. Подробиць поки що ніхто не знає, але Клері примчав оце попередити Великого Джіма, забрати свій інструмент та продукти, і негайно подасться назад, щоб з першою ж партією рушити на південь, у безводний край кам’янистих хребтів.

Клері забрав свою газету й поїхав далі, залишивши позаду себе неймовірне сум’яття. Старателі, що віяли золото на майже виснажених розсипищах біля підніжжя Марітани та Кассіді, вже складали свої немудрі пожитки. Власники пластових ділянок і ті, що розробляли вздовж кряжа руду шахтним способом, домовлялися, кого б залишити поки що замість себе, й чимдуж бігли до міста купувати продукти, роздобути коня з візком або верблюда. Фріско подався в чагарі ловити своїх коней, а Морріс заходився збирати кайла, лопати, згортати ковдри й табірне манаття. І все це мовчки, не змовляючись. Морріс від хвилювання був червоний мов рак, очі його гарячкове блищали.

— Саллі, давай сюди всі консерви, які в тебе є, — сказав він нетерпляче. — Клади оту літрову кварту, залізну миску, ніж, виделку. Ага, не забудь про чай та цукор! Я візьму один котелок, оцей міх для води й маленький бачок.

Саллі метушилася біля чоловіка, допомагаючи йому зібратися в дорогу. В кожному наметі вздовж шляху йшли зараз такі самі приготування.

Фріско привів коней, запріг їх у свій візок і поїхав купувати продукти. Як тільки він повернувся, Морріс повантажив речі, а Фріско пішов до їхньої штольні.

Йому треба було знайти людей, які б продовжували там працювати, поки він та Морріс будуть відсутні. Фріско сподівався умовити на це кількох дідів, що порпалися на покинутих ділянках, і одного багатодітного шахтаря. Моррісу він сказав, що їде ненадовго — тільки погляне на те нове родовище, — і залишиться лише в тому разі, коли там справді багато золота. Морріс і сам упорається з ділянкою, яку пощастить закілкувати, й допильнує, щоб вони нічого не прогавили. Хоч особисто він, Фріско, зовсім не схильний ганятися за привидами: краще синиця в жмені, ніж журавель у небі.

За кілька хвилин Фріскове майно також було спаковано й повантажено на візок. Уже перед самим від’їздом Морріс сказав, ніби це йому щойно спало на думку:

— А ти, Саллі, побудеш тут, поки я не сповіщу про себе. Якщо за кілька днів не матимеш ніякої звістки, їдь до Олфа та Лори.

— Ти за мене не турбуйся, Моррісе, — весело відповіла Саллі, чудово знаючи, що він навіть і не подумав про. те, як вона житиме тут сама. — Нічого зі мною не станеться.

— А ви молодчина, мем, — засміявся Фріско.

Морріс повагався, потім таки зважився поцілувати Саллі.

— Авжеж, молодчина, — сказав він. —: Коли б я не був цього певний…

— Бажаю щастя! — гукнула вслід йому Саллі. — І привези повен бідон золота!

Візок огорнувся хмарою рудої куряви і влився в загальний потік, що посувався в напрямі Кулгарді.

Чутка про нову знахідку блискавично облетіла увесь Хеннан, і старателі з усіх кінців потяглися на Кулгардійський тракт. В’ючні верблюди, важко навантажені підводи, легкі візки й бідки, запряжені старими шкапинами, незграбними ломовиками, витривалими австралійськими кониками та віслюками, — все це плавом пливло до старого табору. Люди верхи на конях і верблюдах, люди на велосипедах і просто піші, серед яких одні штовхали перед себе тачки, а інші тягли на плечах свій інструмент та манаття, — до пізнього вечора з довколишніх таборів прибували старателі, все більше поповнюючи широкий потік, що котився до невідомих золотоносних полів.

Коли вже зовсім споночіло, на Хеннан спала незвична тиша. Немов під дією якихось чарів, все його гамірне, неспокійне життя завмерло. З майданчика, де грали в ту-ап, уже не долинали вигуки гравців, а з трактирів — розгульні співи.. Лише де-не-де в темряві червоніли багаття. Саллі залишилася майже в самотині серед спустілих ділянок, розкиданих біля підніжжя темніючого кряжа.

Вона надто добре знала те божевілля, яке гнало людей у походи за золотом, і вже не дивувалась йому. Коли їх охоплювала золота гарячка, вони ні про що інше не могли думати, а Морріс був сприйнятливіший до цієї хвороби навіть більше за інших. Самотність не лякала Саллі, хоч зараз Саллі й жалкувала, що не здогадалась попросити Морріса підвезти її до Кулгарді, де вона могла б провідати Марі та Лору.