Буремні дев'яності - Причард Катарина Сусанна - Страница 3

Ганяючи знічев’я футбольного м’яча, кілька чоловіків лише мимохідь глянули на самотнього вершника, що їхав вулицею. В такому поверненні старателя, ледве живого, на змордованих конях, не було нічого незвичайного. Тож Арта Бейлі, що важко сидів у сідлі, зарослого бородою, брудного, і його коней, таких же занехаяних, як і нав’ючені на них сакви, ніхто й не пізнав аж доти, поки Арт не під’їхав до канцелярії інспектора.

Тільки тоді щось в умисне піднятих плечах вершника, в тому, як був насунутий на лоба його заношений повстяний капелюх, і в тому, як він старанно одвертався від людей, що стояли біля пивниці, здалося підозрілим Джонсу Крупинці.

— Хто це? — поцікавився він.

— Знаєш, — відповів Дінні, — я готовий заприсягтися, що то шкапина Арта Бейлі, хоч вона просто на себе не схожа.

— От вам і Арт — проїхав повз пивницю, а на своїх давніх друзів навіть не глянув!

Тут вони побачили, як вершник, під’їхавши до грубо збитого сарая, де містилась канцелярія, стягнув ривком сакви і, нетвердо ступаючи, протиснувся в двері.

— Клянусь Єгосафатом, він щось знайшов! — задихаючись, вигукнув Білл. Всі з’юрмилися навколо нього.

— Уже четвертий місяць, як вони з Гаррі Фордом гайнули по тракту Ханта, — докинув хтось.

— Томмі Телбот ще місяців зо два тому, коли Арт приїздив по харч, зметикував, що той натрапив на жилу, — пригадав Джонс Крупинка. — Томмі одразу купив три чи чотири тутешніх конячки й запропонував Гаррі Бейкеру та Діку Фоссеру поїхати разом з ним подивитись, чим зайнятий Бейлі.

Очі у слухачів загорілись, кров гарячкове запульсувала в жилах. За кілька хвилин усі, хто вештався перед пивницею, вже бігли вулицею до канцелярії інспектора. І там, збившись біля порога, вони побачили те, про що так нестямно мріяли: золото великими самородками, уламки кварцу з золотими прожилками — сотні унцій золота! Арт Бейлі робив заявку на ділянку за сто двадцять вісім миль на північний схід від Південного Хреста.

Тільки-но поширилась чутка про знахідку Бейлі, як містечко наче знавісніло. І така, чорт забирай, пішла гулятика, коли Арт Бейлі, закінчивши справи, надумався відсвяткувати свою удачу і пригощав усіх підряд, поки в пивницях не лишилось ні краплі хмільного! Кожен, хто міг, закупляв продукти, намагався випросити, позичити, вкрасти коней, воза чи тачку, хапливо складав інструмент і все, що потрібно для табору. Крамарі здули ціни на п’ятдесят процентів. Ще напередодні за коня правили п’ять фунтів, а того вечора не можна було його докупитись навіть за п’ятдесят.

Джонс Крупинка й Білл Джерріті, більш відомий під ім’ям Білла Єгосафата, із спритністю бувалих золотошукачів, які в свій час добре набили руку в Кімберлі та Мерчісоні[3], домовилися з власником фургона, Петом Мерфі, що прибув з півдня. Пет лаштувався їхати на ділянку Арта Бейлі у неділю вранці. Він брав з кожного по п’ять фунтів за право покласти сто фунтів вантажу на воза і йти біля нього по дорозі.

Але Дінні Квін сидів на мілині. За час безробіття в Південному Хресті він змарнував купу грошей на розшуки золота в прилеглих північних районах, і тепер у крамниці, в шинку, в пансіоні місіс Гауг на нього було заведено довжелезні рахунки.

Щоправда, на ці борги ніхто не зважав. Кожен знав, що Дінні — добрий старатель і чесна людина. Але того дня всім мешканцям Південного Хреста гроші потрібні були до зарізу: люди буквально видирали з рук продовольство та інструмент, зважаючи на скажені ціни. Нарешті Дінні пощастило умовити крамаря дати йому набір борошна, цукру, чаю та м’ясних консервів; однак п’яти фунтів у нього все ще не було, і він подався до Олфа Брайрлі, сподіваючись позичити в нього дещицю.

Дінні нітрохи не сумнівався, що вранці вирушить разом з усіма, навіть коли б довелося перти на собі старательський вантаж усі сто двадцять з гаком миль до ділянки Бейлі. Та він розумів краще за багатьох інших шукачів золота, що їх чекає попереду і що означає кожна втрачена хвилина, коли всяк поспішає закілкувати нові ділянки.

Знання місцевих умов і досвід старателя підказували йому, що в таких обставинах згубно пасти задніх. Проте в скаженій метушні підготовки до походу кожен дбав лише про себе. А той, хто не в змозі був оплатити дорогу, мусив влаштовуватися як умів. Звісно, Джонс Крупинка та Білл Єгосафат охоче прийняли б Дінні до свого гурту, та їм самим було сутужно: вони ледь назбирали ту суму, яку правив Мерфі.

Останню надію Дінні покладав на Олфа Брайрлі, в якого він сподівався роздобути кілька фунтів. Олф був добрий хлопець; він служив обліковцем у компанії «Фрезерс», поки не закрились рудники, і мешкав у пансіоні місіс Гауг, коли сам Дінні працював рудокопом і харчувався там же.

Під час кризи вони з Олфом не раз ходили на розвідку й чудово ладнали; іноді їм перепадало по жменьці «пісочку», і тоді було за що разом гульнути. Непогано б і зараз піти з ним у парі, подумав Дінні. Звісно, якщо в нього знайдуться гроші на харч та дорогу.

Коли Дінні прийшов до пансіону, Олф саме складав речі. Він укинув трохи харчів у брезентовий мішок, загорнув його в намет та ковдру і збирався прив’язати все це до лопати та кайла. В нього теж не було грошей на фургон, і він вирішив добиратися до ділянки Бейлі пішки.

— Чалапати пішки не біда, — похмуро сказав Дінні, — а от перти на собі сто з гаком миль харчі, намет, постіль, та ще й кайло з лопатою, — далебі, не вельми приємно. І потім, ця галич раніше за нас прибуде на місце, якщо ми тягтимемо все це на своєму горбі. Там все так закілкують, що нікуди буде й поткнутись.

— І все-таки ми підемо! Га, Дінні? — весело спитав Олф.

— Авжеж, підемо, — погодився Дінні. — Та коли б я міг вимантачити в когось хоча б фунтів десять, мені б полегшало на душі.

— І мені теж, — кинув Олф.

Ось тут місіс Гауг і прийшла до Дінні. В її карих очах бриніли сльози.

— Ох, містер Квін! — вигукнула вона. — Морріс теж надумався їхати на ділянку Бейлі. А який з нього старатель! І не має він доброго товариша, як ви, щоб показав, де шукати золото. Пропаде він у тій страшній пустелі — помре од спраги або ж загине від списа темношкірих дикунів.

— Не хвилюйтеся, місіс, — заспокоював її Дінні. — Нічого з ним не скоїться, місіс Гауг!

Дінні дуже поважав місіс Гауг. Чудесна маленька жіночка, казав він. Коли Морріс втратив роботу у Фрезера, вона відкрила в Південному Хресті пансіон і працювала, мов чорний віл.

Високородний Морріс Фітц-Морріс Гауг дістав посаду помічника управляючого на одному з рудників як винагороду за те, що його умовили вгатити свої гроші в це підприємство. А що він нічого не тямив у гірничій справі і вчитися йому було ліньки, то його й потурили звідти при першій нагоді. Це обурило містера Гауга — він лишився і без грошей, і без заробітку. Він пригрозив компанії судом, проте задовольнився обіцянкою, що його поновлять на роботі, як тільки буде знайдено спосіб запобігати шкідливій дії солоної води на машини і зросте видобуток золота. Однак повернутись на колишню посаду містеру Гаугу так і не пощастило.

Подружжя зосталось над розбитим коритом і майже дійшло до злиднів, отож місіс Гауг і взялася варити обіди для гірників, що працювали на рудниках. З неї була добра куховарка, і її їдальня зажила слави. Згодом вона перенесла до себе на подвір’я кілька покинутих халуп, опорядила їх і здала внайми. Високородний Морріс вибухнув гнівом, йому було начхати на всі старання жінки’та на її пожильців, хоч пансіон давав йому змогу жити безбідно, спокійно чекаючи поновлення на роботі.

— Страшенний ледацюга він був у ті дні, цей Морріс Гауг, — розповідав Дінні. — Я просто бачити його не міг. Він звалював на місіс Гауг всю чорну роботу, — і по хазяйству крутись, і його годуй, — а сам, бувало, навіть пальцем не ворухне, аби їй помогти. Та для неї тільки й світу було, що її чоловік.

Місіс Гауг розповіла Дінні історію свого заміжжя того ж самого дня, коли просила його доглянути Морріса в дорозі. Тоді вона була ще зовсім молода, ледь третій десяток розміняла, не красуня, але жвава й весела, мов пташка, з ясними карими очима, з ямочками на щоках і з такою посмішкою, що жоден чоловік нездатен був їй відмовити, чого б вона не попросила. А тим паче він, признався Дінні, бо він таки багато їй заборгував.