Буремні дев'яності - Причард Катарина Сусанна - Страница 106

Тож на яку повагу чесних трудяг може розраховувати цей відступник? Він боягуз, боїться втратити роботу і навіть пальцем не кивне, щоб допомогти своїм давнім товаришам, над якими чинять кричуще беззаконня! Гірше того — злигався з ворогами, що хочуть заморити голодом усіх старателів на приїсках, і допомагає їм у їхньому розбої!

Он Воспер, Грегорі та й інші відомі громадяни відкрито, не рахуючись ні з чим, виступають на захист старателів. А містер Олф Брайрлі ховається за спину Асоціації управляючих рудниками та ще й погрожує, що виконає наказ своїх хазяїв, якщо старателі почнуть кілкувати ділянки на мідасівському наділі, чого вони, до речі, навіть не думали робити. Всім відомо, що концесію на мідасівський наділ було видано, коли там виснажилися всі розсипища.

Старателі швидше простять промисловцям — ті принаймні ніколи не приховували, чого вони прийшли в цю країну: їм потрібне золото, все золото, яке вони тільки можуть з неї викачати, щоб вивезти його за кордон і жити там у розкошах. Але Олфу Брайрлі вони не простять. Не простять йому, що він перекинувся на бік капіталістів і пішов супроти давніх товаришів, пліч-о-пліч з якими сам копав колись золото на перших старательських ділянках і які зараз борються, відстоюючи права усього трудящого люду Австралії.

Серед тих, що колись першими виступили з Південного Хреста в похід за золотом, крім Морріса, була ще тільки єдина людина, яка виявляла співчуття до Олфа. Це був Педді Кеван.

Жовторотий Педді поступово робився досить важливою персоною. Він умів служити і нашим і вашим, хоч ніхто йому не довіряв ні на крихту. Педді удавав, ніби він разом з старателями в цій боротьбі за права на розсипища; але дехто подейкував, що особисті інтереси єднають його з промисловцями. Здавалося б, цьому важко було повірити. А може, й не так важко, казав Дінні, якщо пригадати, скільки вже років він крутиться на біржі. Дінні ладен був ручитись, що в Педдиній кишені лежить солідна пачка акцій, яка одного чудового дня зробить малого пройду багатієм.

Педді на це відбувався жартами.

— Ну, ще б пак, Дінні! Давно вже вирішив купити собі Великий Боулдер, — казав він. — Але, звісно, не все одразу.

Педді працював рудокопом на Золотому Пері, розташованому серед чагарів за милю від гори Марітана. Він майже завжди ходив брудний і неголений, у старих молескінових штанях та ношеному-переношеному повстяному капелюсі; зате його частенько можна було бачити в товаристві Фріско чи Зеба Лейна, і він поводився з ними як рівний серед рівних.

Не можна сказати, щоб Олф дуже зрадів, коли, поверта чись одного разу додому, зустрів Педді і той, ухопивши його за руку, сказав:

— Моє шанування, містер Брайрлі! Я до вас, як завжди, з щирою душею, а що про вас плещуть, то для мене пусте.

— Дякую, Педді, — сказав Олф сухо, намагаючись зрозуміти, що потрібно від нього цьому молодому негідникові.

Самовпевненість Педді, гострий насмішкуватий погляд його водянисто-блакитних очей викликали в Олфа глухе раздратування. Здавалось, Педді рознюхує, як подіяло на Олфа вороже ставлення до нього старателів, і робить для себе якісь висновки.

Тепер Педді був уже не такий худющий та миршавий, як раніше; він витягся і став міцним парубчаком, хоч, може, й не дуже привабливим на вигляд. Його бліде кирпате обличчя й зараз було поцятковане крупним ластовинням. Пасма цупкого волосся рудою щетиною стирчали крізь старий, продертий капелюх. Але очі дивилися гостро й допитливо з-під білястих вій, і в усій зовнішності цього молодика мимовільно відчувалися неабиякі здібності та якась прихована внутрішня сила. Педді Кеван поводився тепер як дорослий мужчина, і розмовляв з усіма як рівня.

Олфове роздратування замінилося насмішкуватою цікавістю, коли Педді раптом сказав:

— Бачте, в чім річ, містер Брайрлі: я вважаю, що кожен має право захищати свої інтереси. І ніхто на нашому приїску не зробив цього так рішуче й одверто, як ви. Я дуже високої думки про вас, містер Брайрлі, але, по щирості, ви теж не добачили дечого в усій цій історії з розсипним золотом. Це — добра справа. Потрібна нашій країні. Я — за місцевий капітал, за те, щоб гроші залишалися на приїсках. Куди подінемось ми, якщо в нас тут почнуть хазяйнувати різні іноземці? Їй-бо, таким чесним людям, як ми з вами, тут просто не залишиться місця.

Олф засміявся. Он воно що! Педді, здається, вважає, що вони з ним одного тіста книш.

— Мене цікавить тільки робота й справи компанії Мідас», — сказав він різко.

— Гай-гай…— Педді звернув до селища. — Ваша компанія підведе вас, містер Брайрлі: Фріско полює на «Мідас» за дорученням французького синдикату. Якщо незабаром вам доведеться шукати собі роботу, згадайте про мене — може, я дещо запропоную вам.

РОЗДІЛ LVI

— Заважив сто фунтів?

— Чорт забирай, невже правда?! Ото самородочок — є чим поласувати, — сказав Тессі.

Хвилину тому Педді Кеван з хряском розчахнув хвіртку, промчав через садок і вихором влетів на веранду до Гаугів. Бруний, скуйовджений, він прибіг просто з роботи, щоб чимшвидше сповістити про новину.

Якось Дінні сказав про Педді Кевана:

— Якщо цього хлопця трохи пошкребти, з нього так і посиплеться золото. Певне, через те він і не полюбляє митися. Боїться, щоб після нього в тазі не знайшли золотого розсипища.

Дінні й Тессі Ріган сиділи на приступках веранди, де зібралося ще кілька старателів, і, посмоктуючи люльки, обговорювали причини тимчасового затишшя в боротьбі за розсипища. Кріс примостився осторонь на одному з саморобних стільців, оббитих мішковиною, і час від часу докидав якесь зауваження. Педді, з розпатланим рудим чубом і дикими від збудження очима, порушив мирний хід бесіди. Коли хто-небудь з таким виглядом вдирається до гурту, це може означати тільки одне: наставляй вуха, десь знайшли золото — буде новий похід!

Кожен із старателів вмить насторожився, у кожного щось тьохнуло в грудях. Старі, досвідчені золотошукачі, такі, як Дінні й Тессі, удавали, ніби зовсім спокійно сприйняли Педдину новину.

— Ну, а де ж вони ростуть, такі самородки?

— Хто його знайшов — відомо?

— Ніхто ні біса не знає, — випалив Педді. — Приїхав панотець Лонг з Кеноуни і каже, що два хлопці знайшли здоровезний самородок. А більше шановний отець нічого не хоче казати. Поклявся, бачте, зберігати таємницю.

Тессі підвівся й підсмикнув штани.

— Ну, цим він не відбудеться, правда, Дінні? Треба самим поглянути, що там таке, та й манатки про всяк випадок зібрати, якщо…

— Похід уже почався, — перебив його Педді. — Дорога на Кеноуну аж кишить. Я з своїм напарником зараз відчалюю теж.

— Пробачте, мем! — гукнув Дінні Саллі. — На сьогодні обід відміняється!

З веранди всіх наче вітром здуло.

— Ну от, хай йому всячина! — Саллі підійшла до дверей і побачила, що всі вони вже поспішають дорогою до міста: і Дінні, й Тессі Ріган, і Педді, й решта старателів, а позаду всіх — Кріс Кроу. Пораючись біля плити, Саллі запарилась, аж мало не падала з ніг, і їй було до сліз досадно, що вся її праця пішла нінащо. Спересердя вона кляла золоту гарячку й усі золотошукацькі походи на світі. Ще тільки почувши, про що з таким захватом розливається Педді, вона вже знала, чим це скінчиться.

Морріс повернувся увечері й на диво спокійно розповів про новину, яку приніс панотець Лонг, і про дику метушню, що знялася в місті навколо походу до Кеноуни, де, як гадали, можна було щось розвідати. Вся ця справа здавалася Моррісу дуже сумнівною. Ні в поліції, ні в гірничому департаментті немає ніяких відомостей про цей самородок, сказав він. Якби самородок існував насправді, то його уже пред’явили б і заявка була б зареєстрована.

Звичайно, всі знають, що частина золота іде на сторону; але старателі суворо пильнують, щоб тут закон не порушувався. Утаювання золота тягне за собою конфіскацію ділянки. Отож навряд чи знайдуться такі, що, натрапивши на багату жилу, стануть нею рискувати. Через те великі знахідки, як правило, завжди реєструються, і тільки якась дрібниця просочується до рук перекупників краденого золота.