Баранкін, будь людиною! - Медведев Валерий Владимирович - Страница 6

— Гей ти, куций! — гукнув я. — Вставай! У нас лежачого не б'ють! Можеш забиратися… А втім-тім-тім можеш і залишитись! Ми тебе зараз пригостимо вівсом. Костю, де овес?

— Тут, у траві. Ось зернятко і ось іще…

Але безхвостий не звернув на мої слова жодної уваги. Він мовчки підвівся, стрепенувся і перелякано пострибав геть.

— Чеп-чик! — крикнув Малинін йому услід, махаючи хвостом.

— Сам ти чеп-чик! — сказав я Костеві, затискаючи лапою золотисту зернинку вівса. — Не міг сам дати здачі-чі!

До мене знову повернувся хороший настрій. І Кость Малинін знову став веселий-превеселий.

— А добряче ти його стук-тук-тук-нув! — сказав Кость, вигрібаючи з трави зернятка вівса. У мене аж слинка потекла від одного тільки виду апетитних зерняток. Я поточив дзьоб об камінь і ще міцніше затиснув у лапці свою зернину. Зараз я її роздзьобаю і з'їм… Зараз!

— Кішка! — почув я за спиною переляканий голос Костя Малиніна і озирнувся…

ПОДІЯ ДВАНАДЦЯТА

Кицька Муська хоче мене з'їсти

Так-от, я озирнувся… Дивлюсь, Костя Малиніна вже на землі нема, він уже на акації. Причепився на гілці вниз головою, крилами махає і репетує, немов божевільний:

— Кішка! Позад тебе кішка!

Я повернув голову в інший бік. Од смітника до мене справді скрадалася кішка, звичайнісінька кішка. Тільки я ніяк не міг збагнути, що в цьому жахливого і чому Кость зчинив такий гвалт, ніби на подвір'ї з'явився тигр. Справжній псих цей Малинін. Якби я знав, що він буде таким нервовим горобцем, я б нізащо з ним не зв'язувався.

— Юр-чик! Швидше тікай! — галасував на гілці Кость Малинін.

Кішка підійшла ближче і зупинилась. Я боком підстрибнув до неї. І в цій незнайомій кішці одразу впізнав улюблену мамину кицю Муську. Коли я ще сидів на лавочці як людина, вона плигнула з підвіконня, підійшла до мене і почала тертися об мою ногу, а я її прогнав, щоб не заважала мені думати.

— Здорово, Муська! — зацвірінчав я радісно. — Від-чу-чу-чуваєш, хто я такий, чи ні?.. Ти що, не впізнаєш свого хазяїна, га?.. Та ти не бійся, підійди ближче, я тебе не з'їм! Це ж я! Ну, дивачка! А он на дереві Кость Малинін. Теж не впізнаєш? Костю, не бійся, лети сюди! Це наша Муська!

— Ти збожеволів! — знову заверещав на акації Малинін. — Вона ж тебе з'їсть!

— Мене? Свого хазяїна?! Ти що, з глузду з'їхав!

Не встиг я закінчити фрази, як ззаду на мене накинулось щось важке і з диким муркотінням підм'яло мене. «Муська!» — встиг подумати я і рвонувся з усієї сили вбік і вгору у напрямку до акації, на якій метався і галасував Малинін. Я летів, як камінь з рогатки. Я ледь не збив з дерева свого кращого друга. Добре, що він утримався і не впав додолу. Тим часом я теж встиг учепитися за гілку. З акації я поглянув вниз. Муська била хвостом по траві і муркотіла.

В повітрі повільно, мов рибки в акваріумі, плавали видрані з мого боку маленькі пір'їнки.

— Полу-чив-чив! Полу-чив-чив! — зловтішався Кость Малинін.

— Нічого не розумію, — зацвірінчав я. — Знайома ж кішка… Так би мовити, рідна…

— «Рідна, знайома»… Дякуй, що вислизнув з її кігтів.

— Баранкін перед кішками ніколи не відступав!

— Хоробрий який! Розцві-цві-цвірінчався: «Іди сюди, я тебе не з'їм, дивачка!» Сам дивак! Ти забув, мабуть, що коти їдять горобців?

— Та ні, — сказав я, — просто я ще не звик до того, що я горобець!

— «Не звик», а чому я одразу звик? — сказав Кость і додав: — Ось з'їла б тебе твоя рідненька Муська, що б я твоїй мамі сказав?

Я уявив на мить, що було б, якби мені не пощастило вирватись з Мусьчиних кігтів, і мені стало моторошно. Відверто кажучи, я просто злякався, хоч загроза минула і боятись було вже нічого, але пір'я в мене однак заворушилося і стало дибки.

— Що це з тобою? — спитав мене Кость. — Чого ти наїжачився?

— Жарко! — сказав я, обмахуючись крилом.

Кость знову почав лаяти мене, а я взяв і сховав голову під крило, але в цей час хтось штрикнув мене чимось гострим під бік…

ПОДІЯ ТРИНАДЦЯТА

Про що цвірінчать бабусі

Я виглянув з-під крила і побачив поряд старого облізлого горобця.

— Ти,» горобеня жовтодзьобе, — сказав мені старий горобець. — Я тут за тобою ввесь час з берези стежив. Ти що, дур-ник-чик-чик, а чи тільки прикидаєшся?

— А що вам од мене треба?

— А ти не кричи на старших.

— Я не кричу. Це в мене такий голос.

Щоб старий відчепився од мене, я сховав голову під крило, але горобець знову боляче дзьобнув мене по шиї.

— Слухай, коли з тобою говорять старші! Шануй дорослих! Не задавайся…

— А я не задаюсь!

— А що це ти про кішок просторікував? Які можуть бути у горобця знайомі кішки? Ех ви, жовтодзьобі! І чому тільки вас батьки вчать?

Старий підкотив очі і зацвірінчав про те, які в його часи були слухняні і старанні горобенята, такі вони всі були розумні, не задавалися, а тепер всі задаються.

Чи варто було перетворюватись на горобців, щоб слухати цю нік-чем-чем-ну нотацію. І у нас старенькі бабусі, як посідають увечері на лавочці, тільки про те і цвірінчать, тобто балакають.

— Ви чиї діти? Чиї ви? Чиї ви? — запитав мене старий.

— Нічиї! Нічиї! — сказав я, зірвався з гілки і покликав за собою Костя Малиніна.

— Задавайся не задавайся! — сказав Кость, махаючи крилами. — Див-див-дивак якийсь!

Ми закружляли над нашим двором, видивляючись дерево, вільне від горобців. Хоч і я сам був горобцем, але мені чомусь раптом захотілось триматися од них далі. Знайомство з безхвостим і старим справило на мене не дуже приємне враження. А найбільше мене дратувало ось що: від тої миті, як ми перетворились з Костем на горобців, минуло, мабуть, уже півгодини, а наше горобине життя все якось не клеїлося, і взагалі все йшло зовсім не так, як я сподівався. Час іде… Завтра, між іншим, знову до школи…

Костю Малиніну я, звичайно, нічого не сказав. Зрештою, попереду ще цілий день — життя налагодиться, і все буде гаразд. Головне, не варто впадати у відчай і втрачати надію.

Ми покружляли в повітрі і знову сіли на дерево. На дереві не було жодного горобця.

Гілка, на яку ми сіли, виходила до сонця. Сонечко пригрівало, немов улітку.

З задоволенням втягуючи голову в плечі, я вже збирався сховати її під крило, як раптом у мене над вухом щось противно свиснуло. Потім ляснуло. Посипалось листя. Ну, що ще таке? В чому справа? Я розплющив очі і глянув униз.

ПОДІЯ ЧОТИРНАДЦЯТА

Далекобійна рогатка з оптичним прицілом

Біля лавочки, на котрій ми нещодавно сиділи з Костем Малиніним, стояв мій сусід по квартирі, пелехатий Венька Смирнов, і противно мружився. В руках у нього була рогатка з оптичним прицілом. Рогатку я впізнав одразу. Ніхто, крім мене, не робив таких далекобійних рогаток.» Веньчину рогатку теж змайстрував я за його власним проханням. Венька дивився на мене в оптичний приціл. Я дивився на Веньку. На Веньчиному обличчі було написано: «Не влучив! А жаль…» Так… Мало того, що мене ледве не з'їла кішка, тепер в мене стріляють з рогатки, зробленої моїми ж руками!

— Ну, зажди, Венько! — цвірінькнув я з дерева. — Стривай, пелехатий! Коли я знову перетворюся на людину, я тобі покажу, як стріляти в мене з рогатки!

Не звертаючи жодної уваги на моє цвірінчання, Венька нагнувся і почав шукати камінця. Ми з Костем перезирнулися і, не домовляючись, кинулися навтьоки. Я вирішив полетіти подалі від нашого двору, від кицьки Муськи, від пелехатого Веньки з рогаткою, від цих негостинних задерикуватих горобців. Ми пролітали один двір за другим. З висоти нашого пташиного польоту з'ясувалося, що в нашому місті кішок було куди більше, ніж я гадав, коли був людиною. Хлопчаків з рогатками теж було чимало. Це відкриття мене засмутило. Із свого невеликого горобиного досвіду я уже встиг зрозуміти, що будь-яке знайомство з кішкою чи рогаткою може погано закінчитися для» горобців.