Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Баранкін, будь людиною! - Медведев Валерий Владимирович - Страница 2


2
Изменить размер шрифта:

— У чверті виправимо, — пообіцяв я твердо, щоб внести остаточну ясність у це питання.

— Це що ж виходить? Виходить, наш клас повинен цілу чверть переживати ці злощасні двійки! — сполошилась Кузякіна.

— Баранкін! — сказала Зінка Фокіна. — Клас ухвалив, щоб ви виправили ці двійки завтра!

— Вибачте, будь ласка! — обурився я. — Завтра неділя!

— Байдуже, повчите! (Мишко Яковлєв.)

— Так їм і треба! (Алик Новиков.)

— Прив'язати їх вірьовками до парт! (Ерка Кузякіна.)

— А якщо ми не розуміємо з Костем рішення задачі? (Це сказав уже я.)

— А я вам поясню! (Мишко Яковлєв.)

Ми з Костем перезирнулись, але нічого не сказали.

— Мовчання — знак згоди! — сказала Зінка Фокіна. — Отже, домовились на неділю! Вранці попрацюєте з Яковлєвим, а потім прийдете у шкільний сад — будемо садити дерева!

— Що? — зарепетували ми з Костем в один голос. — Ще й дерева садити? Та ми ж… ми ж потомимось після занять!

— Фізичний труд, — сказала головний редактор нашої стіннівки, — кращий відпочинок після розумової праці.

— Це що ж виходить, — сказав я, — значить, як в опері, виходить… «Ні сну, ні спокою знеможеній душі!..»

— Алику, — сказала староста нашого класу. — Дивись, щоб вони не повтікали!..

— Не втечуть! — сказав Алик. — Зробіть веселе обличчя! У мене розмова коротка! На випадок чого… — Алик навів фотоапарат на нас з Костем. — І підпис…

ПОДІЯ ЧЕТВЕРТА

А якщо я втомився бути людиною?!

Учні, перемовляючись, виходили з класу, а ми з Костем усе ще сиділи за партою і мовчали. Одверто кажучи, просто отетеріли. Я вже казав, що і раніше нам доводилося хапати двійки, і не раз, проте ніколи ще клас не брав нас з Костем у таку роботу на самому початку року.

Я гадав, що ми з Костем залишились у класі зовсім самі, і хотів уже був поділитися з ним своїми невеселими думками, але в цей час до мене підійшла раптом Зінка Фокіна.

— Юрку, — сказала Зінка Фокіна. (От дивно! Досі вона завжди називала мене тільки на прізвище.) Юрку! Ну, будь людиною!.. Ну, виправ завтра двійку! Виправиш?

Вона говорила зі мною так, ніби ми були в класі зовсім самі. Ніби поруч зі мною не сидів мій найкращий друг Кость Малинін.

— Фокіна! — сказав я офіційним голосом. — Коли б не був я вихованим, то сказав би тобі: «Од-че-пись!»

Фокіна (обурено). З тобою зовсім неможливо розмовляти по-людському!

Я (холодно). Ну і не розмовляй!

Фокіна (ще більш обурено). І не буду!

Я (ще холодніше). А сама розмовляєш!..

Фокіна (в тисячу разів обуреніше). Бо я хочу, щоб ти став лю-ди-но-ю!

— А я не людина, чи що?

— Ні, Юрку! — сказала Фокіна серйозно. — Я хочу, щоб ти став людиною у повному розумінні цього слова!

— А коли я стомився… Стомився бути людиною! Тоді що?

— Як це стомився? — спитала Фокіна здивовано.

— А так! — обурено закричав я на Фокіну. — Стомився й годі! Стомився бути людиною! Стомився! У повному розумінні цього слова!

Зінка так розгубилася, що просто не знала, що мені сказати. Вона стояла мовчки і тільки часто-часто кліпала очима. Я боявся, раптом вона рознюняється. Проте Зінка не рознюнялась, а якось уся змінилась і сказала:

— Ну, Баранкін!.. Знаєш, Баранкін!.. Годі, Баранкін!.. — і вийшла з класу.

А я знову залишився сидіти за партою, мовчки сидіти і думати про те, як дійсно я стомився бути людиною… Уже стомився, а попереду ще ціле людське життя і такий важкий учбовий рік… А завтра ще така важка неділя!..

ПОДІЯ П'ЯТА

Заступи все-таки вручають… І Мишко от-от з'явиться

І ось ця неділя настала! На батьковому календарі число і букви розмальовані веселою рожевою фарбою. У всіх хлопців з нашого будинку свято. Ідуть хто в кіно, хто на футбол, хто у своїх особистих справах, а ми сидимо у дворі на лавочці й чекаємо на Мишка Яковлєва, щоб почати з ним вчитися розв'язувати задачі.

В будні дні вчитися теж невелика радість, але навчатися у вихідний день, коли всі відпочивають, справжня мука. Надворі, як на зло, чудова погода. На небі ні хмаринки, і сонце гріє вже по-літньому.

Вранці, коли я прокинувся і виглянув на вулицю, все небо було у хмарах. За вікном свистів вітер і зривав з дерев пожовкле листя.

Я зрадів. Сподівався, випаде град з голубине яйце, Мишко побоїться вийти на вулицю, і наше заняття не відбудеться. Якщо не град, то, може, вітер надує снігу або дощу. Мишко з його вдачею, звичайно, і в сніг, і в дощ припхається, зате у сльоту не так прикро сидіти дома й скніти над підручниками. Поки я складав у голові всілякі плани, все вийшло навпаки. Хмари спочатку перетворились на хмарки, а потім і зовсім зникли. А перед тим, як мав прийти Кость Малинін, випогодилося, і тепер надворі небо чисте-чисте. І повітря не ворухнеться. Тихо. Так тихо, що з берези, під якою ми сидимо з Костем, навіть перестало падати жовте листя.

— Гей, ви, підберезовики! — почувся з вікна нашої квартири мамин голос. — Ви підете, нарешті, вчити уроки чи ні?

Це питання вона ставила нам вп'яте чи вшосте.

— Ми чекаємо Яковлєва!

— А хіба без Яковлєва починати не можна?

— Не можна! — сказали ми з Костем в один голос, відвернулись од вікна і втупилися крізь кущі акації на хвіртку, з якої мав з'явитися Мишко.

Але Мишка все не було. Замість нього за хвірткою маячив, раз по раз виглядаючи з-за дерева, Алик Новиков. Він був, як завжди, геть обвішаний фотоапаратами і всіляким фотопричандаллям. Я, звичайно, не міг дивитися спокійно на цього шпигуна, а тому одвів погляд убік.

— Неділя називається! — сказав я, зціплюючи зуби.

В цей час до Алика підійшла Зінка Фокіна; на плечі вона несла чотири заступи, під пахвою — якусь картонну коробочку, а в лівій руці — сачок, яким ловлять метеликів.

Алик сфотографував Зінку з заступами на плечі, і обоє вони попрямували до нас. Я гадав, що Алик тепер понесе заступи сам, проте цього чомусь не сталося. Всі чотири заступи несла Зінка Фокіна, а Алик, як і досі, тримав обома руками фотоапарат, що висів у нього на шиї.

— Гей, Ви, Фото-Графе, — сказав я Аликові, коли вони разом із Зінкою підійшли до лавочки. — Здається, ці заступи вам не по плечу, Ваше Проявительство!

— Зате вони будуть по плечу вам з Костем, — сказав, анітрохи не збентежившись, Алик Новиков, націлюючи апарат на нас з Костем. — І підпис: староста класу З. Фокіна урочисто вручає госпінвентар своїм співвітчизникам…

Зінка Фокіна прихилила заступи до спинки лавочки, а Алик Новиков клацнув фотоапаратом.

— Так, — сказав я, уважно розглядаючи заступи. — Як у журналі «Костер» виходить…

— Що виходить? — спитала мене Зінка Фокіна.

— Загадкова картинка, — пояснив я.

— Розумію, — сказав Алик, — де в цього заступа руків'я?

— Немає, — сказав я Алику. — А де хлопчик, що буде працювати цим заступом?..

— Баранкін! — спалахнула Зінка Фокіна. — Ти хіба не збираєшся сьогодні озеленяти школу?..

— Чому не збираюсь? — відповів я Зінці. — Збираюсь… Тільки невідомо, скільки часу я буду збиратися….

— Баранкін, будь людиною! — сказала Фокіна.

Вона хотіла сказати нам з Костем ще щось, та роздумала, повернулась і з заступом на плечі подалася до школи.

Алик Новиков знову став на свій пост біля хвіртки за деревом. Кость спохмурнів ще більше і втупився в заступи; він дивився на них, немов загіпнотизований, а я навпаки: я намагався на цей «інвентар» не звертати ніякої уваги. Вдаючи з себе веселого, я дивився на дерева, навіть не здогадуючись, що до неймовірних, фантастичних і, можна сказати, надзвичайних подій, котрі мали розгорнутися у нашому дворі, залишається зовсім небагато часу…