Баранкін, будь людиною! - Медведев Валерий Владимирович - Страница 17

— Та ти що, Баранкін, — відповів Малинін, — це вони гуляють уздовж своєї головної вулиці.

— Як — гуляють? — з сумнівом запитав я.

— А так. Сьогодні ж неділя!

— А навіщо ж вони тягнуть на собі всякі колоди й каміння, якщо сьогодні вихідний?..

Малинін промовчав.

— А як на мене, то вони не гуляють, а працюють…

— Та ти що, Баранкін, — обурився Малинін, — робота може бути у вихідний день?

— А колоди на плечах, а каміння? — спитав я Малиніна.

— А колоди… — відповів Малинін. — А дрючки… Це у них так заведено, гуляти з колодами на плечах!

— Заведено? — перепитав я, потім потер очі лапками, придивився пильніше до мурашок, і серце моє защеміло від лихого передчуття.

Це передчуття виникло в мене і від того, що я побачив, а ще від слів Малиніна, котрі він сказав, дивлячись на мурашник.

— Знаєш що, Баранкін, — сказав Кость, — давай краще не підемо до мурашника, давай краще гуляти самі, де-небудь там… — І Кость махнув у бік, зовсім протилежний тому, де знаходився мурашник.

Власне, я і сам хотів запропонувати це Костю, просто він трохи випередив мене з цією пропозицією, тому я, не вагаючись ані секунди, сказав:

— Давай, Малинін, давай! Включай, Малинін, задній хід. «Поки не пізно», — хотів додати я, але промовчав.

Ми хотіли позадкувати геть від мурашника, проте тут з нами обома трапилось щось незрозуміле: замість того, щоб задкувати назад, ми почали задкувати вперед, до мурашника. Я ясно відчував, що роблю це всупереч власному бажанню, відчував і розумів, однак нічого не міг з собою вдіяти, бо якась невідома сила поволі, крок за кроком, стала наближати нас з Костем до мурашника.

ПОДІЯ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМА

Ми ремонтуємо мурашник

Повільно, нехотя, всупереч власному бажанню ми наближалися з Костем до мурашок, що снували взад і вперед, і з кожним кроком мені ставало дедалі ясніше, що всі мурашки, всі до одного, зайняті ділом, тобто працюють, не дивлячись на те, що для всіх людей цей день був вихідний.

Мурашки працювали, працювали, трудилися, і заперечувати це було просто безглуздям. Непомітно ми опинилися в самісінькому центрі головної мурашкової вулиці, так близько до мурашок, що було чути, як вони голосно пихтять під своїми нелегкими ношами. Поряд з нами, наприклад, ціла бригада тягла додому здоровенну бабку. І хоч мурашки з цієї бригади метушилися, як дівчиська, заважали одне одному, а головне, тягли бабку в різні боки, не дивлячись на те, бабка якимось чудом усе ж посувалася в напрямку до мурашника.

— Працюють мурахи! — сказав я Костю. ^Мурашки працювали! Працювали всі без винятку!

Ніхто з них не огинався, ніхто не займався сторонніми справами або балачками, ніхто не грався, не лежав під кущем і не загорав на сонечку, а головне, ніхто ніким не командував і ніхто ні на кого не кричав, як наша Зінка Фокіна.

Ви б послухали, який вона галас зчиняє на кожному суботнику!

— Працюють! — сказав я Костю Малиніну.

— Ну і що, що працюють! — огризнувся Кость. — Темні, от і працюють. Неосвічені істоти! Мабуть, навіть не знають, що таке неділя. А ми з тобою освічені! Ми з тобою працювати не будемо!

— І інстинкт, значить, існує, — сказав я дуже серйозно. — Раз вони йому підкоряються, значить, ВІН існує!

— Ну і хай собі підкоряються! А ми не будемо нікому підкорятися! — сказав завзято Кость Малинін.

Я взагалі-то теж, як і Кость Малинін, був переконаний, що інстинктові можна і не підкорятися, навіть коли він і існує насправді… Яким же було моє здивування, коли мені ні з того ні з сього цілком несподівано страх як закортіло взятися до роботи разом з темними і неосвіченими мурашками. Це бажання було сильним і непереборним. Мені здавалось, що коли я цієї ж миті не візьмусь до роботи, не підніму на плече який-небудь вантаж і не почну працювати, як всі мурашки, то я просто помру на місці.

Підхопивши з землі суху гілку, я мовчки поклав її на плече і потяг до мурашника. І тут мені одразу стало легше, ніби гора з плечей впала! Стало навіть якось весело і приємно. Щось подібне трапилось і з Костем Малиніним, тобто коли спочатку я підняв на плече сучок, він подивився на мене, як на божевільного, а потім теж раптом з незвичайною енергією і бажанням підхопив гілку з другого кінця і став мовчки допомагати мені, падаючи і зашпортуючись на кожному кроці.

Сучок був важкий, як справжня колода, він знай чіплявся за траву, за каміння, зривався з плечей, проте ми, сопучи, тягли його з величезним задоволенням, поки не дотягли до підземного ходу, що вів до самого мурашника. Біля входу в мурашник двоє мурахів ухопили нашу колоду й потягли в темряву, а ми з Костем повернули назад і побігли по новий будівельний матеріал.

Ось так! Ось таким побитом приєдналися ми з Костем до мурашок, що «гуляли» по головній вулиці, і почали разом з ними.»гуляти» з усяким сміттям на плечах, то віддаляючись від мурашника, то знову повертаючись до нього. Взад і вперед! Взад і вперед! З гілками, з сосновими голками на плечах, з сухими листочками, з грудочками землі бігали ми, неначе заведені, і навіть перестали говорити один з одним, так захопилися ми цією роботою.

Чесно кажучи, працювати під керівництвом інстинкту — справа малоцікава і, я б сказав, дурна. Голову твою весь час ніби сверлить одна фраза: «Давай, Баранкін! Давай! Тягни! Волочи! Перетягай, Баранкін». Піднімай, Баранкін!..» А НАВІЩО «тягни»? ДЛЯ ЧОГО «тягни»? Ти нічого не розумієш, а розуміти тобі весь час щось не дає, заважає, а через це ти почуваєш себе просто дурнем і навіть кретином… Один раз лише на мене найшло просвітлення, це коли мені набридло тягати колоди на плечах і я швиденько змайстрував для нас з Костем ноші, проте тупість в голові не зникала, і фраза: «Давай, Баранкін! Давай! Тягни! Волочи! Перетягай, Баранкін! Піднімай, Баранкін!..» — гула в моїм мозку і надсадно свердлила його.

Вдруге на мене найшло просвітлення, коли я хотів спитати у Малиніна (якщо вже він втравив мене у цю мурашину історію), чи довго ще ганятиме нас цей проклятущий інстинкт, але потім я з великим трудом сам згадав недавно прочитану книгу «Пароль схрещених антен», де чорним по білому написано, що мурашок інстинкт примушує працювати доти, доки сонце не сяде за обрій…

Не знаю, можливо, ми б з Костем і звикли в цей день до мурашиного конвейєра і працювали б аж до заходу сонця, аби не одна пригода, яка трапилась, коли ми удвадцяте чи втридцяте поверталися з ношами до мурашника. Саме в цей час повз наш (наш!) мурашник проходив Венька Смирнов. Нічого доброго від нього, звісно, не могло бути. Не встиг я про це подумати, як Венька, насвистуючи, штурхонув двічі руків'ям заступа у мурашник і, насвистуючи, пішов геть.

Що тут з нами сталося! З «нами»… Це я маю на увазі не лише нас з Костем, а всіх мурахів. Що тут з нами усіма сталося! Ми одразу всі як один, як по команді, я-я-як запсихували, як занервували, як заметушилися і я-я-як кинулися всі перевиконувати норми по ремонту нашого спільного мурашника. Було таке враження, що інстинкт через цього дурноверхого Веньку взяв нас усіх і перевів з першої швидкості на третю, і тому ми всі запрацювали з у десять раз більшою силою.

Коли я все це відчув, мені так і закортіло влупити Малиніна ношами по спині, але при всьому, бажанні зробити цього я не зміг, бо ноші з другого кінця тримав Кость Малинін, а мою голову настійно свердлила фраза: «Давай, Баранкін! Скоріше давай! Тягни швидше! Волочи швидше! Давай, Баранкін! Давай швидше! Давай! Давай! Швидше! Швидше!..» І потім хоч би як я сердився на Костя, я б ніколи не зміг не те що ударити його, але навіть пальцем торкнути.

Адже він разом зі мною мчить зараз на третій швидкості, і його бідолашну голову в цю хвилину, мабуть, теж свердлить та проклятуща фраза: «Давай скоріше, Малинін! Давай! Тягни швидше! Волочи швидше! Давай, Малинін! Давай! Давай! Давай! Швидше! Швидше! Швидше!..»