Хатина дядька Тома - Бичер-Стоу Гарриет - Страница 52

— Єво, доню моя, що з тобою таке? — запитував Сен-Клер, відчуваючи, як стрясається від ридань усе її тільце. — Цій дитині не можна слухати про такі речі, — додав він. — Надто вона нервова.

— Ні, тату, я не нервова, — озвалася Єва, враз опановуючи себе, з рішучістю, аж дивною в малій дитині. — Я не нервова, просто такі речі западають мені в серце.

— Як це розуміти, Єво?

— Я не можу тобі пояснити, тату. Оце я все думаю, думаю… Може, колись тобі розкажу.

— Ну гаразд, думай собі, люба, тільки не плач і не тривож свого тата, — мовив Сен-Клер. — А ось поглянь-но, який прегарний персик я для. тебе знайшов!

Єва взяла персик і усміхнулася, хоч кутики її уст і досі нервово посіпувались.

— Ходімо подивимось на золотих рибок, — сказав Сен-Клер, беручи її за руку й виводячи на веранду.

За кілька хвилин крізь шовкові завіси долинув веселий сміх: то Єва з батьком ганялись одне за одним по алеях і перекидалися трояндами.

Не вийшло б так, що за пригодами всіх цих високородних героїв ми занедбаємо нашого скромного приятеля Тома. Та коли читач разом з нами загляне до невеличкої комірчини над стайнею, він дізнається дещо про Томове життя.

То була досить пристойна кімнатка, в якій стояли ліжко, стілець і грубий столик. Перед цим-от столиком ми й бачимо Тома: він схилився над грифельною дошкою, заглиблений у якусь справу, що видимо потребує від нього чималого напруження думки.

А річ ось у чім. Томова туга за рідною домівкою стала така нестерпна, що він попросив у Єви аркуш писального паперу і, зібравши докупи всі свої мізерні знання з краснопису, набуті під керуванням панича Джорджа, поставив собі сміливу мету написати листа. Отож він і сидить тепер над грифельною дошкою, старанно виводячи чернетку. То для нього дуже клопітна робота, бо деякі літери він позабував, а ті, що пам’ятав, не знав до ладу, куди ставити. А поки він отак силкувався й зосереджено сопів, Єва легко, мов пташка, пурхнула на стілець позад нього й стала дивитись через його плече.

— Ой, дядечку Томе, які кумедні закарлюки ти вимальовуєш!

— Я пробую написати листа, панночко Єво, до своєї бідолашної старої та діточок, — сказав Том, потираючи долонею очі. — Та боюся, нічого з того не вийде.

— Якби ж то я могла допомогти тобі, Томе! Мене трохи вчили писати. Торік я знала всі літери, та, мабуть, уже забула.

Єва прихилилась до нього своєю золотистою голівкою, і вони взялися жваво обговорювати справу, обоє однаково поважні й однаково необізнані. Отак радячись між собою про кожне слово, вони трудилися над листом, аж поки він, як здавалось обом, став скидатися на справжнє письмо.

— А так, дядечку Томе, тепер уже справді гарно виходить, — сказала Єва, потішено роздивляючись листа. — Ото зрадіє твоя жінка і твої бідні діточки! Як це сумно, що тобі довелось їх покинути! Ось я попрошу тата, щоб він колись відпустив тебе до них.

— Пані казала, що одразу, як назбирає грошей, пришле за мене викуп, — озвався Том. — Гадаю, вона додержить слова, А панич Джордж пообіцяв, що сам приїде по мене, й дав мені на запоруку оцей долар.

І Том витяг з-під одежі свій дорогоцінний долар.

— О, тоді він напевне приїде! — мовила Єва. — Я така рада!

— Отож я й хотів послати їм листа, щоб вони знали, де я. Нехай би моя бідна Хлоя дізналась, як мені тут добре, бо вона ж так побивалася, сердешна!

— Ти тут, Томе? — почувся голос Сен-Клера, що саме ступив на поріг.

Том і Єва рвучко обернулися.

— Що де тут у вас? — запитав Сен-Клер, підходячи і дивлячись на грифельну дошку.

— Том пише листа, а я йому допомагаю, — відказала Єва. — Гарно виходить, правда ж?

— Не хочу вас обох засмучувати, — сказав Сен-Клер, — але краще б ти, Томе, попросив мене, щоб я сам написав тобі листа. Ось я вернуся з прогулянки й напишу.

— Йому треба написати про важливі речі, — мовила Єва. — Розумієш, тату, його хазяйка хоче прислати гроші, щоб викупити його. Вона сама йому сказала.

Сен-Клер подумав собі, що це, мабуть, одна з тих обіцянок, що їх дають слугам добродушні хазяї, щоб полегшити їм страждання від продажу, а самі й не думають справджувати навіяних у такий спосіб надій. Одначе він нічого не сказав з цього приводу, лише звелів Томові осідлати коней до прогулянки.

Того ж вечора Томів лист був належним чином написаний і віднесений на пошту.

Тим часом міс Офелія і далі вперто провадила свою лінію в господарстві. Уся челядь, починаючи від Діни й кінчаючи найменшим кухарчуком, однодушно визнала її «чудною» — це слівце південні слуги прикладають звичайно до тих панів, що не припали їм до душі.

Хатні аристократи, цебто Адольф, Джейн і Роза, погодились на тому, що вона зовсім не пані, — мовляв, справжні пані ніколи не працюють так, як зона, та й загалом і вигляд у неї не той. Просто дивно, казали вони, що така особа може бути родичкою Сен-Клерів.

Навіть Марі запевняла, що їй уже просто несила дивитися, як сестриця Офелія весь час щось робить. І як по правді, то бурхлива діяльність міс Офелії таки давала деякі підстави до тих нарікань. Від рана до темна вона шила, наживляла, стібала, та ще й з таким завзяттям, наче то була хтозна-яка нагальна справа. А коли смеркалось, відкладала шитво й тут-таки бралася до плетива, що його завжди мала напохваті. І знову сиділа заклопотана, так само ревно орудуючи спицями. Тож дивитись на неї і справді було нелегко.

Розділ XX

Топсі

Одного ранку, коли міс Офелія сиділа, заглиблена в якусь роботу, знизу до неї долинув голос Сен-Клера.

— Ідіть-но сюди, сестрице! Я вам щось покажу.

— Що таке? — запитала міс Офелія, спускаючись сходами з шитвом у руках.

— Я тут купив для вас дещо, ось погляньте, — сказав Сен-Клер.

За цими словами він підштовхнув наперед маленьку негритянську дівчинку, років десь на вісім чи дев’ять.

То була чи не найчорніша дитина чорної раси. Її оченята, круглі й блискучі, мов скляні намистини, неспокійно бігали, з цікавістю озираючи все довкола. Зачудована небаченими дивами у вітальні свого нового господаря, вона трохи розтулила рота, відкривши рівний ряд сліпучо-білих зубів. її кучеряве волосся було заплетене в дрібні кіски, що безладно стирчали на всі боки. На обличчі її дивно поєдналися злоба й хитрість, ледь приховані, мов вуалем, виразом сумовитої та врочистої поважності. Одягнена в брудне й подерте плаття з мішковини, вона стояла, з удаваною соромливістю згорнувши руки, і було в усій її подобі щось химерне, сказати б, відьомське.

Прикро вражена виглядом дівчинки, міс Офелія обернулася до Сен-Клера й запитала:

— Огюстене, ну навіщо ви притягли сюди цю істоту?

— Та кажу ж — для вас, щоб ви належно її виховували й навчали. Вона здалася мені доволі кумедним малим галченям. Ану, Топсі, — обернувся він до дівчинки, свиснувши так, неначе кликав собача, — заспівай нам і покажи, як ти вмієш танцювати.

У блискучих чорних оченятах дівчинки спалахнув недобрий вогник, і вона високим чистим голосом завела чудну негритянську пісню, сплескуючи в долоні й притупуючи ногами в лад мелодії. Вона вертілася дзиґою, змахувала руками, виляла колінами в якомусь дикому, чудернацькому ритмі, видобуваючи з себе химерні горлові звуки, притаманні негритянському співові. Нарешті, двічі крутнувшись у повітрі й видавши наостанку неймовірний протяжний зойк, схожий хіба що на гудок паровоза, вона враз спинилася, згорнула руки на грудях і прибрала сумирного та поважного вигляду, лиш хитрувато стріляючи оченятами.

Міс Офелія стояла мовчки, наче громом уражена. Сен-Клер, мов пустотливий хлопчисько, яким він і був у душі, неприховано тішився з її подиву. Тоді знов обернувся до дівчинки й сказав:

— Топсі, оце твоя нова хазяйка, і я віддаю тебе їй. Гляди мені, шануйся.

— Еге ж, пане, — покірливо озвалася Топсі, блиснувши своїми лихими оченятами.

— Ти повинна бути хорошою дівчинкою, Топсі. Зрозуміла? — мовив Сен-Клер.