Хатина дядька Тома - Бичер-Стоу Гарриет - Страница 19

— Яке щастя, що вона жива! — озвалась вона. —

Але де ж то вона тепер, бідолашна дитина?

— Доля її не зрадить, — сказав Сем, промовисто зводячи очі до неба. — Це ж напевне сама доля її порятувала. Недарма наша пані завжди нам кажуть: як доля судила, так воно й буде. Отож і сьогодні — коли б не напровадила мене доля, нашу Ліззі вже були б десять разів піймали. Хіба не я вранці пустив коней і ганявся за ними аж до обіду? А потім хіба не я завів містера Гейлі аж ген на п’ять миль від дороги? Якби не я, він здогнав би Ліззі, не гірш як собака єнота. А все воно з веління долі.

— То таке веління долі, що краще тобі його не слухатись, паничу Семе. Я не дозволю, щоб мої люди так поводилися з панами, — сказав містер Шелбі як міг найсуворіше за таких обставин. Та вдавати сердитого перед негром — однаково що перед дитиною: обоє підсвідомо відчувають, де справжній гнів, а де прикидання. Отож і Сем анітрохи не засмутивсь тією доганою, хоча винувато похнюпився і стояв, гірко скрививши уста, мов той розкаяний грішник.

— Пан каже правду… щиру правду. Я вчинив дуже погано, це вже як є. Звісно, що пан і пані не будуть такого попускати, я вже добре собі затямив. Одне тільки лихо — часом бідолашного негра, як оце я, аж муляв встругнути якусь капость, коли хтось починає отак викаблучуватись, як той містер Гейлі. Та й ніякий він зовсім не пан. Кожен, кого навчено, як мене, одразу це добачить.

— Ну гаразд, Семе, — мовила місіс Шелбі. — Тепер, коли ти збагнув свою провину, можеш іти й сказати тітоньці Хлої, щоб вона дала тобі тієї шинки, що лишилася сьогодні від обіду. Певне, ви з Енді добре зголодніли.

— Пані аж надто ласкава до нас, — відказав Сем і, квапливо вклонившись, зник за дверима.

Читач уже, мабуть, помітив з попереднього, що «панич Сем» мав природжений хист, який напевне довів би його до великих висот на політичній ниві: він умів скористатися з першої-ліпшої нагоди і обернути її на користь та славу собі. Отож, показавши у вітальні на втіху господарям свою доброчесність і покірливість, він заплюснув на голову своє пальмове листя і з хвацьким, безтурботним виглядом попростував у володіння тітоньки Хлої, сподіваючись добре похизуватися перед кухонною челяддю.

— Ну й заб’ю ж я зараз баки тим неграм! — мовив він сам до себе. — Ото вирячать очі, щоб я так жив!

Треба сказати, що найбільшою Семовою втіхою було супроводити господаря на всілякі політичні збори, де він, примостившись на огорожі чи видряпавшись на високе дерево, з видимим захватом прислухався до кожного слова, а потім, вернувшись до своїх темношкірих братів, збирав їх навколо себе і з кумедною поважністю й перебільшеним пафосом наслідував перед ними почутих красномовців. Часом до його зачудованих чорних слухачів приставали особи світлішого кольору і, на превелике Семове задоволення, також наставляли вуха, раз у раз посміхаючись та переморгуючись між собою. Одне слово, Сем мав себе за неабиякого оратора і ніколи не проминав нагоди попишатися своїми здібностями.

Між Семом і тітонькою Хлоєю уже здавна зайшло щось на зразок глухої ворожнечі, або ж, краще сказати, холодного відчуження. Одначе, простуючи цього разу до кухні, Сем справедливо розміркував, що там напевне є чим поживитись, і вирішив бути гранично миролюбним. Він чудово знав, що хоч «волю пані» й без того буде виконано неухильно, проте він вигадає куди більше, якщо це буде зроблено ще й з доброю охотою. Отож він з’явився перед очі тітоньки Хлої із зворушливо сумирним і покірливим виглядом людини, що зазнала тяжких злигоднів задля добра своїх знедолених братів, сказавши на додачу, що пані послала його до самої тітоньки Хлої, щоб вона підкріпила його шлунок та душу, і тим без-застережно визнавши її високу владу над кухонним світом та всім, що до нього належить.

Усе вийшло так, як він собі замислив. Жоден політичний діяч не улестив би якогось простосердого й доброчесного виборця швидше, ніж Сем улестив тітоньку Хлою. Не минуло й кількох хвилин, як він, гордий і щасливий, сидів уже перед величезною мискою, повною мішанини з усіляких страв, що позалишалися від панського столу за останні два-три дні. Смаковиті окрайці шинки, золотаві шматки кукурудзяних коржів, різноманітні формою кусники пирога, курячі крильця, пупці та лапки— все це громадилось у мальовничому безладді, а Сем, наче якийсь могутній монарх, сидів над тим багатством, хвацько зсунувши набакир свого листяного бриля, і час від часу поблажливо приділяв якийсь шматок і Енді, що примостився праворуч нього.

У кухні було повно Семових приятелів, які позбігалися з усіх околишніх хатин, щоб послухати, чим скінчились його подвиги. То була його година слави. Всі події дня переказано ще раз, з безліччю нових барвистих деталей та прикрас, які мали ще дужче вразити слухачів. Оповідь раз у раз перепиняли вибухи сміху, і до них приєднувалась навіть малеча, що тулилася на підлозі й по кутках. Та Сем і серед усього того гамору й веселощів зберігав незворушний, поважний вигляд і лиш вряди-годи, не уриваючи своєї повчальної мови, зводив очі догори й кидав на слухачів такі прекумедні погляди, що ті аж за боки хапалися: У

— Отож, любі мої співвітчизники, — просторікував Сем, вимахуючи індичою ніжкою, — ви маєте в моїй особі гідного свого заступника. Так-так, заступника за кожного з вас. Бо коли хто стає на захист того чи того негра, він однаково що стає за весь наш люд. Принцип, як бачите, тут один. І кожен з отих людоловів, що нишпорять по околицях, пантруючи нашого брата, спіткає на своєму шляху мене і матиме справу зі мною. Ви тільки прийдіть до мене, братове, і я стану за ваші права і боронитиму їх до кінця.

— Але ж, Семе, чи не ти сам сьогодні вранці казав мені, що помагатимеш тому панові ловити Ліззі? Щось воно в тебе купи не держиться, — обізвався Енді.

— Ось що я скажу тобі, Енді, — відповів Сем з почуттям власної вищості. — Не базікав би ти про те, чого не тямиш. Такі хлопці, як ти, Енді, може, й не мають на думці нічого лихого, одначе далеко їм до усвідомлення великих принципів!

Енді присоромлено замовк, чи не найдужче вражений хитромудрим словом «усвідомлення», що його більшість малолітніх слухачів визнала за неспростовний доказ. А Сем тим часом провадив далі:

— Вся річ у сумлінні, Енді. Коли я збирався гайнути за Ліззі, я гадав, що цього хоче хазяїн. Та коли я дізнався, що хазяйка хоче зовсім іншого, сумління моє переважило, бо хто ж не знає, що нашому братові куди вигідніш держатися хазяйки. Отож ви бачите, що я й там і тут лишився сталий, бо послухався сумління і не зрадив своїх принципів. Атож, принципів! — промовив Сем, з запалом підносячи догори курячу шийку. — Бо навіщо б ті принципи, коли не бути сталим.

І я вас питаю!.. Можеш узяти собі цю кістку, Енді. Я не всю її обгриз. Публіка слухала Сема, порозтулявши роти, і йому несила було спинитися.

— Бути сталим — то велике діло, любі мої негри, — провадив далі Сем з таким виглядом, наче розмірковував про якісь абстрактні матерії. — А от далеко не кожен розуміє, що таке сталість. Коли, приміром, хтось там сьогодні стоїть на одному, а завтра на другому, то про нього кажуть — і цілком слушно, — що він не сталий… Подай-но мені отой шматок, Енді… Одначе погляньмо в корінь справи. Я сподіваюсь, панове й дами пробачать мені, коли я звернусь до одного нехитрою порівняння. Ось, приміром, я хочу вилізти на стіг сіна. Ну, звісно, приставляю драбину з одного боку — аж ні, вилізти не можу. То я вже більше тут і не пробую, а йду собі і приставляю драбину з протилежного боку. Чи означає це, що я несталий? Аж ніяк. Бо я сталий(у головному — хочу вилізти на стіг, а з якого боку буде моя драбина — то байдуже. Ви всі мене зрозуміли?

— Оце, мабуть, єдине, в чому ти сталий! — тихо пробурмотіла тітонька Хлоя, якій уже почав набридати весь цей гармидер.

— Ото ж бо! — промовив Сем на закінчення і підвівся з-за столу, насичений вечерею і славою.

— Ото ж бо, любі мої співвітчизники і вельмишановне жіноцтво! Так, я маю свої принципи і пишаюся цим. Вони потрібні людині й за нашої доби, і за всіх інших часів. Я маю свої принципи і стою за них горою. І нехай би мене спалили за них живцем — я б радо зійшов на вогнище і сказав: «Осьде я тут, щоб накласти головою за свої принципи, за мій рідний край і за суспільний добробут!»