Хатина дядька Тома - Бичер-Стоу Гарриет - Страница 16

— І на якого біса мені здався той малий шмаркач! — промовив він сам до себе. — Оце вскочив я в халепу, хай йому абищо!..

І, щоб дати якусь полегкість душі, він заходився обкладати себе такою вигадливою лайкою, що ми, хоч і маємо всі підстави вважати ті вислови за цілком справедливі, змушені випустити їх з міркувань пристойності.

Раптом увагу Гейлі привернув гучний та різкий чоловічий голос. Він належав прибульцеві, що, як видно, саме злазив з коня перед дверима заїзду. Гейлі метнувся до вікна.

— Побий мене грім! Та й недарма ж люди вірять у провидіння! — зраділо вигукнув він. — Це ж не хто інший, як Том Локер!

Гейлі швидко подався за двері.

Біля прилавка в кутку великої кімнати стояв міцно збитий, кремезний чолов’яга, на всі шість футів заввишки та й завширшки чималий. На ньому була куртка з буйволячої шкури, вивернутої шерстю назовні, що надавала йому дикого й страхітливого вигляду, цілком відповідного до всієї його подоби. Кожна риса його грубого обличчя виказувала в ньому людину до краю брутальну й жорстоку. Якщо читач здатен уявити собі величезного бульдога, що розгулює на двох ногах у куртці та капелюсі, він матиме точне зображення цього чоловіка.

3 ним був подорожній товариш, що мало не з усіх поглядів являв собою цілковиту його протилежність.

Той низенький на зріст хирлявий чоловічок, верткий і вкрадливий у поводженні, наче кіт, мав пронизуваті чорні очиці, що немовби весь час пантрували мишу, та й з дрібного його обличчя ні на мить не сходив сторожкий вираз. Його довгий тонкий ніс випинався так, ніби хотів доскіпатись до основ усього сущого, ріденьке чорне волосся було гладенько прилизане, а всі рухи й манери свідчили про хитру та помірковану вдачу.

Височенний здоровань налив собі півсклянки віскі і, ні слова не кажучи, вихилив за одним духом. Його хирлявий супутник звівся навшпиньки, покрутив головою, неначе принюхувався до пляшок, що рядком стояли на прилавку, і аж тоді, по доброму роздумі, тоненьким тремтливим голосом замовив собі м’ятної настоянки.

Коли йому подали склянку, він пильно обдивився її, видимо вдоволений своїм вибором, а тоді взявся помалу, не кваплячись, сьорбати напій.

— Ну хто б міг подумати, що мені так пощастить!

Гей, Локере, як ся маєш? — обізвався Гейлі, виходячи наперед і простягаючи руку здорованеві.

— Сто чортів! — почув він ґречну відповідь. — Яким вітром тебе сюди занесло, Гейлі?

Чоловічок із сторожкими очицями — його звали Меркс — ураз облишив своє питво і, витягши шию з цікавістю втупив очі у нову людину, як ото, бува, кіт не зводить погляду з сухого листочка, що стріпується од вітру, або ще з якоїсь уявної здобичі.

Слухай, Томе, це ж просто щастя, що я тебе зустрів! Я вклепався в бісову халепу, і ти повинен мені допомогти.

— Та вже звісно! — буркнув його чемний приятель.

— Коли ти радий когось бачити, то вже так і знай, що тобі чогось треба. Ну, що там у тебе?

— А це з тобою приятель? — спитав Гейлі, недовірливо позирнувши на Меркса. — Чи, може, компаньйон?

— Еге ж, ти вгадав. Гей, Мерксе! Це той один, що ми з ним разом промишляли в Натчезі.

— Радий познайомитись, — озвався Меркс, простягаючи руку, довгу й кощаву, мов вороняча лапа. — То це ви і є містер Гейлі?

— Я самий, голубе, — відказав Гейлі.

—А тепер, панове, коли вже ми так щасливо зустрілись, ходімо в ту кімнату, і я вас трохи почастую. Гей ти, старий телепню! — гукнув він до чоловіка за прилавком. — Ану подай нам гарячої води, цукру, сигар і добрячу міру справжньог о питва, щоб було чим душу звеселити!

І ось уже у вітальні засвічено свічки, роздмухано вогонь у каміні, і вся доброчесна трійця сіла коло столу, заставленого згаданими вище речами, що сприяють приятельській балачці. і Гейлі заходився зворушливо розповідати про свою лиху пригоду. Локер замовк і слухав його з похмурою увагою. Меркс, що весь час заклопотано крутився на стільці, готуючи якийсь особливий, тільки йому відомий пунш, вряди-годи підводив голову од склянки й мало не тицяв своїм гострим носом і підборіддям у самісіньке обличчя Гейлі — так зацікавила його торговцева розповідь. А коли вона дійшла кінця, його, як видно, охопив справжній захват, бо плечі й боки в нього затрусились, а тонкі уста розтяглись у радісній усмішці.

— То виходить, вас пошили в дурні? — спитав він. — ; Хе-хе-хе! Оце-то штука!

— З цією бісовою дітворою в нашому ділі сама лиш морока, — скрушно мовив Гейлі. — От якби вивести таку породу жінок, що не вболівали б за своїх дітлахів! — сказав Меркс. — Як на мене, то це був би чи не найбільший новочасний здобуток. — І він перший тоненько засміявся з власного жарту.

— Атож, — озвався Гейлі.

— Не збагну я цього, та й годі. Як подумаєш, скільки клопоту вони мають з тією малечею, то їм би тільки радіти, що здихались її. Та де там! І чим нікчемніший той вилупок, чим більше з ним мороки, тим дужче вони за нього чіпляються.

— Ваша правда, містере Гейлі, — сказав Меркс. — Посуньте-но до мене воду… Атож, сер, усе; про що ви кажете, я не раз відчув на собі, та, мабуть, і кожен з нас це відчув. Було колись, як я ще торгував; купив я одну негритянку — гожу, при тілі, та й до роботи беручку. А в неї було дитинча, таке вже там нещасне — чи то воно горбате, чи то кривобоке, чи ще хтозна-яке. То я взяв та й віддав його одному чоловікові, щоб той спробував заробити на ньому хоч що-небудь, бо дістав же його задурно. Я й гадки не мав, що це їй дошкулить, та ви б побачили, яку бучу вона зчинила! І знаєте, я аж подумав тоді: чи не того вона так за ним побивається, що воно отаке кволе та немічне й ніколи не давало їй спокою? Вона ж не прикидалася, ні, — вона криком кричала, никала, мов та причинна, по всіх закутках, неначе зосталась одним-одна в світі. Ото була чудасія! Не збагнеш цих жінок, та й годі!

— Еге ж, отак і мені раз було, — обізвався Гейлі.

— Минулого літа купив я в пониззі Червоної річки молоду жінку з гарним на вигляд хлопчиськом. Очі в нього блищали не гірше за ваші. Та коли придивився, бачу — він сліпий. Геть сліпий, щоб я так жив! Ну, то я собі, звісно, розміркував, що треба б його швидше здихатись, та й без зайвих слів любісінько проміняв на барильце віскі. Пішли забрати його від матері, та де там! Вона як визвіриться — ну точнісінько тигриця. А ми ще не знялись тоді з якоря, і я не встиг закувати свій новий гурт. Отож вона плиг на паку бавовни, хап у котрогось матроса ножа, і от вірте мені на слові — в першу мить усі так і позадкували. Та потім вона побачила, що однаково нічого не вдіє, обернулася і шубовсть униз головою в річку разом зі своїм малим— тільки бульбашки за ними пішли.

— Тьху! — буркнув Том Локер, що слухав обидві історії, не приховуючи своєї зневаги.

— Дурні ви йолопи, ось що я вам скажу! Мої негритянки таких фіглів не виробляють, будьте певні!

— Справді? А як же ви з ними ладнаєте? — жваво спитав Меркс.

— Як ладнаю? А ось слухайте. Коли я купую негритянку з дитинчам і хочу те дитинча продати, я підступаю до неї, підношу їй до носа кулак і кажу. «Ось бачиш? Спробуй мені тільки писнути — і я геть розтовчу твою чорну пику! Щоб я не чув од тебе ані слова, ані звуку, — кажу я їй. — Твій вилупок належить мені, а не тобі, і що з ним буде, це тебе не обходить. Отож я продам його при першій же нагоді, а ти собі добре затям: якщо знімеш галас, я так тебе розцяцькую, аж не рада будеш, що й на світ народилася». Будьте певні, вони враз переконуються, що зі мною жарти погані, і мовчать, наче риби. А як котра й подасть голос, то тут уже… — І містер Локер так грюкнув кулаком по столу, що далі все було зрозуміле без слів.

— Оце, як то кажуть, наголосив, — мовив Меркс і, тицьнувши Гейлі в бік, знову тоненько засміявся. — Ну чи не штукар він, наш Том? Хе-хе-хе! Справді, Томе, ви таки здатні просвітлити їхні чорні голови. Вони у вас одразу починають тямити, що до чого. І коли ви, Томе, не сам люципер, то напевне його рідний брат.

Том вислухав цю похвалу з належною скромністю і прибрав такого люб’язного вигляду, на який був тільки здатен.