Збiрка поезiй (СИ) - Антонич Богдан Игорь - Страница 6

антен червоне павутиння розіп'явши,

мов мертві мухи, ловить і вбиває звуки.

Митці рослин – тюльпани, дбаючи за форму,

припавши на коліна, барвно й гарно гинуть,

а за законами нам невідомих формул

вирують дні й міста й вирують бормашини.

Дроти тремтять, мов нерви. Теплий білий листик,

зоря в конверті, кілька слів і квіт шипшини.

Кружляють, мов пом'яте листя, сни дентисток

над вирвами нудних мелодій бормашини.

РОЗМОВА З ЛИСТКОМ

Діткнулась ставу осені рука,

Паде на хвилі журавлине: кру,

І поширяється далеч укруг,

Друкує в хмарах зорями друкар.

В руці з землі листок маленький дру.

О, як є повно в нім зими примар,

Та крихта літа ще життя трима.

Листок маленький, мій зів’ялий друг.

Розвіється життя останній хунт,

Що вітер все про нього грав, брехун,

Коли за щастя вів із ним ти спір.

Та не сумуй; ти весну мав. Тям те:

Не раз майстерством є та щастям теж

Знання самоошуки пити спирт.

СІРИЙ ГІМН

Стовпи із попелу угору!

Міста в дротах – під вітром ліри.

Це тут, де мурів скупість взором,

без сяйва навіть сонце сіре.

Тут люди, мури і бацилі

тим самим піддані законам

і тулуби печей похилі,

де розцвітають іскор грона.

Хто падає, за ним не тужать,

бо срібло сліз не для розтрати,

скупі на скарб навбач байдужий.

Хвалю життя шорстке й сукате!

САДИ

Задзвеніли сади,

задзвеніли піснями.

Я такий молодий,

повний юними днями.

Одяглися сади

в черешневеє плаття.

Рвучий струмінь води,

наче юне завзяття.

Засміялись уста,

засміялися очі.

Грає радість пуста

в весняні, теплі ночі.

Вже зелені сади,

вже весни кантилена.

Ще мій сміх молодий,

і душа ще зелена.

Зашуміли сади,

плине легіт привітний.

Я такий молодий,

а одначе самітний.

СХІД СОНЦЯ

Страшне вино ночей доспілих

по вінця в черепі хлюпоче.

Буджуся сонний, неспокійний,

і місяць чавить мої очі.

Та раптом чую: вище, тонше,

стрункіше дзвонить ясна синь.

Драконе місяцю, загинь!

Ось білий бог ізходить – сонце.

11 березня 1936

ЩАСТЯ

З усіх людей найбільше я щасливий,

будую білий калиновий міст.

Мій дім скляний не з казки, лиш правдивий.

Великої моєї філософії

такий безглуздий зміст.

Не заплачу стражданню й горю мита,

люблю риск, небезпеку й сум’яття.

Я є рушниця, радістю набита,

якою вистрілю на честь життя.

Я п’ю його до дна, без сумнівів, без журб і бід,

ніщо, що людське, – не є мені чуже,

а що сьогодні я не маю грошей на обід, ?

байдуже.

ШЕВЧЕНКО

Не пишний монумент із мармуру Ти залишив по собі,

коли туди відходив, звідкіля немає вороття.

За бронзу й мідь тривкіше слово – і як завжди сонце сходить

і не цвітуть свічок лілеї молитвами забуття.

Не тихне сторож вишні – соловейко в місяця пожарах,

дівчата не вмовкають, і зозулиним весіннім чарам

все піддане. Земля і на землі закон зростання й крові.

Змінливість вічна і трива незмінність прав і справ.

Країна, що над нею місяць грає, як і грав,

волошково, пшенично, черешнево, вільхово, вербово.

Не тихне клик чаїний над лиманами, що в них заснули

вітри завмерлих бур, немов стяги потоплених човнів,

де сплять сповиті у китайку дні минулі

і море морщить хвилі, наче людські чола наглий гнів.

Це Ти сто літ показував мету і шлях стовпом вогнистим,

ми виросли у спадщині Твоїй, як в сяйві сонця листя,

у куряві воєн, у мряці буднів час Тебе не зрушив.

Твоє наймення мов молитву кладемо на стяг,

бо знаємо, що мов тавро понесемо в життя

печать Твоїх палючих слів, що пропекла до дна нам душі.

ШЛЮБ

За тло – блакить. В ній щиглі і кларнети.

Схилився явір над водою. Коні

і кругле сонце золотим браслетом

заплетене у кучері левконій.

І мох вогню, і вітру ясний галас,

і буря світла на води дзеркалах,

мов зламана веселка, що упала

на камінь і удвоє розламалась.

Левконій теплий шепіт. Дальній бубон

червоного майдану, де стрічаєм

ізнов на гривах куряв дні. О люба,

браслетом сонця ранок нас вінчає.

СЛОВО ДО РОЗСТРІЛЯНИХ

Це правда: кров з каміння може змити дощ,

червона місяця хустина може стерти,

але наймення ваші багряніш від рож

горять у пам'яті на плитах незатертих.

Змагались ви уперто й мріяли, й жили,

кохались у суворості, як ми у гулях,

і ваші очі сяли вічністю, коли

у серці, мов зоря, застрягла біла куля.

Грудень 1934

СМЕРТЬ ГЕТЕ

Відчини, мій Фрідріху, вікно,

хай погляну на широкий світ.

Бачу чорне незбагненне дно,

а над ним золототканну сіть.

Привиди кружляють наді мною,

постаті, що їх колись творив.

Прилітають з правдою сумною,

що останній буде цей мій зрив.

Березневе запашне повітря,

навкруги весни передчуття.

А для мене гострить срібне вістря

смерть і скоро перетне життя.

Вийди на хвилину, Екермане,

на момент лиши мене самого,

хай душа із вічністю зістане,

щоб полагодити справи з богом.

Чую призов із землі, від споду,

чую подих вічності глибокий,

чую з?за вікна холодний подув,

льодові, скляні, драпіжні кроки.

Вже приходить срібна смерть до мене,

вже стає навшпиньки за дверми.

Серце з жаху стукає шалене:

що є там? Навіщо світ німий?

Друже мій, навіщо ти мовчиш?

Парка нитку розірве прожогом.

Вже не потішай мене, залиш!

Хочу поладнати справи з богом.

Все моє життя – одне змагання

за найвищу, повну досконалість.

Фавста мрія та мета остання:

в “панта рей” знайти єдину сталість.

Все моє життя – одне змагання

за гармонію людини й бога.

в осені мого життя й зарання

я все чув, що людська правда вбога.

Кожний день для мене був щаблем

до нових, до невідомих тайн.

Вічно таємниць горіх гризем,

вічно є для нас таємний Райн.

Кожний день для мене був щаблем

що веде в найвище недосяжне.

Вічно в незбагненне ми пливем,

лиш воно для нас є вічно важне.

Я творив з життя великий міт,

я шукав тебе, о божественна казко.

Хоч на плечах більш вісімдесяти літ,

все?таки вмирати важко.

Аж пізнав я таємницю міту,

де в Європу перша йде дорога,

вивчився я в грецьких майстрів заповіту,

як людина може сотворити бога.

Аж тоді дійшов я до мети

та здобув заклятий казки край,

аж тоді заграв огонь святий.

Я сказав хвилині: “Все тривай!”

А тепер пануй над мною, смерті владо,

та не цілого мене захопиш,

я – твій спадкоємець, сонячна Елладо,

я лишуся – тайним радником Європи.

31 березня – 2 травня 1932

СРІБНІ САНИ

Не мусили писати віршів,

спокійний мати день, спокійну ніч.

Віднині смак вина мені погіршав,

світ помутнів довкола віч.

Не знаєте страждань поета,