Юрiй Луценко. Польовий командир - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 8

Після того з легкої руки Віктора Пінчука, зятя Кучми, на Майдані виросло альтернативне наметове містечко. Під гаслами «Кучма – наш президент» у ньому жили перевдягнені міліціонери. Це містечко відразу охрестили «кучмостаном». Журналістка «Граней» Тетяна Коробова розповідала, як спробувала поткнутися в один із наметів, аби отримати коментар на диктофон. Наштовхнувшись на фразу: «Ваші документи», вона засміялась і вже без жодного сумніву назвала мешканців табору ментами.

Серед моїх знайомих так само є маса людей із різними переконаннями. В тому числі – політичними. Я – професійний журналіст, тому дивного в такій кількості знайомих нічого немає. Тим паче, що більшості політичних поглядів я не поділяю. Проте склалося так, що один із них не просто належить до «Тризуба», але й брав безпосередню участь у тому протистоянні на Майдані. Запитавши при нагоді, як же так сталось, дістав відповідь: «Тоді «Тризуб» підставили. Хоча взагалі-то «червоні» такими речами займатися не повинні. Саме це і виглядало провокацією». Зрозуміло, що до істини сьогодні вже важко докопатися.

Інший прорив опозиції – теледебати між активістами «України без Кучми» і прихильниками діючого тоді президента в прямому ефірі провладного каналу «Інтер». Революціонерів представляв Юрій Луценко. Його опонент виглядав явним соціальним аутсайдером, видно було, що необхідність формулювати свої думки його обтяжує, і він не звик до такої роботи. Пізніше вдалося встановити особу «палкого прихильника Кучми». Ним виявився звичайний київський таксист, якому пообіцяли за участь у цій програмі певну суму і не виплатили її.

Те, що задумувалося як «опускання» революціонерів, насправді тільки зіграло їм на руку. Адже вся Україна змогла, нарешті, побачити тих, кого вся преса називала екстремістами, і переконатися, що їм черговий раз брешуть, а діюча влада цю брехню благословила. Зате проти неї виступають молоді люди з прапорами та плакатами, вони не бояться кричати «Кучму – геть!», і влада – що дуже важливо – не може нічого зробити з ними силовими методами.

Правда, активістів «України без Кучми» не раз попереджали: їхні дії дуже скоро почнуть використовувати в своїх цілях різні політичні партії. Лякали, зокрема, Рухом, «есдеками», застерігали від «Батьківщини» і надмірної активності тієї ж таки УНСО. Згодом так і сталося: скориставшись моментом, об’єднані соціал-демократи зміцнили свої позиції у владі, УНСО здобуло ореол мучеників, а партія Юлії Тимошенко – статус найбільш послідовних та непримиренних опозиціонерів.

Кажуть, що вирішальну роль у цьому відіграли трагічні події 9 березня 2001 року. Про цей день Юрій Луценко не дуже любить говорити: адже він став переламним для першої української революції та фактично прискорив її поразку. Українці – нація, яка довго терпить. Проте коли терпець уривається, ми готові йти до кінця. Вірніше – майже до кінця. Перша ж пролита кров здатна зупинити будь-який позитивний процес. Ми, в силу свого національного характеру, в силу ментальності, не готові переступати через кров і йти саме на таку крайність.

Помилок, зроблених 9 березня 2001 року, не повторили потім жодного разу. Хоча під час Майдану 2004 року виникала маса ситуацій, які могли закінчитися трагічно, якби народ піддався на провокації та вдався до більш радикальних дій. Закликів до силового захоплення як влади в цілому, так і окремих владних приміщень, у повітрі витало багато. Навчені гірким досвідом польові командири на чолі з Луценком зробили все можливе, аби не повторити кривавого побоїща. Надто свіжим воно було в пам’яті.

Події того дня варто коротко нагадати.

За сталою традицією, 9 березня кожного року, в день народження Тараса Шевченка, до його пам’ятника в парку Шевченка покладаються квіти. Основними учасниками цієї події зазвичай виступають урядовці. У той день квіти до монумента Кобзареві збиралися покласти президент Кучма, прем’єр Ющенко та інші чільні представники влади.

Опозиція не збиралася втрачати такий шанс заявити про себе. Активісти новоствореного Форуму національного порятунку, серед яких були лідер соціалістів Олександр Мороз, Олександр Турчинов із «Батьківщини» і майбутній «бютівець», а тоді – член УНА-УНСО Андрій Шкіль вирішили стати на чолі великої групи демонстрантів і не допустити покладання квітів од уряду. Акція мусила апелювати до патріотично налаштованих верств населення України і продемонструвати готовність опозиціонерів відстоювати її інтереси. Діюча українська влада – за визначенням злочинна і антинародна, тому не має морального права покладати квіти до монумента символу нації.

Звичайно, про наміри опозиції влада була поінформована. Тому вже з другої години ночі 9 березня парк Шевченка по периметру оточила міліція. Напередодні правоохоронці розігнали друге наметове містечко учасників «України без Кучми» на Майдані. Проте мітинг опозиції все ж таки відбувся.

Коли урядова делегація попрямувала до пам’ятника Шевченку, натовп налетів на міліцейський кордон, частково прорвав його і, поки одні стримували міліцейський натиск, інші кинулися до підніжжя монумента і почали скидати звідти і топтати ногами квіти «від влади». Тим часом у сутичці з міліціонерами постраждали народні депутати. Зокрема, Валентина Семенюк із Соцпартії отримала кийком по голові і потім довго й запально говорила про міліцейське свавілля перед телекамерами. Водночас бійка розпочалася на розі на університетському паркані – єдиному місці, не захищеному кордонами. Міліція повідомляє, що постраждало троє правоохоронців. У протилежному стані відомо лише про одну травму.

Зрештою, кордони відкрились, і люди пішли до пам’ятника. Міліція тим часом затримала вісьмох призвідців бійок. Натовп рушив під приміщення міліції, аби затриманих звільнили. Звільнили майже всіх, після чого люди повернулися на мітинг, пообіцявши по тих, хто залишився в ізоляторі, прийти по обіді.

У тому, що трапилося вдень на розі вулиць Банкової та Лютеранської, одні звинувачують владу, яка силами міліції вдалася до терору та провокацій, інші – опозицію, якій такий розвиток подій був аж надто вигідним. Колона демонстрантів зіткнулася з міліцейськими кордонами. У натовп полетіли димові шашки та гранати зі сльозогінним газом. У відповідь унсовці, що йшли попереду, кинулися на спецназівців. У повітрі засвистіли гумові кийки, демонстрацію дуже швидко розігнали.

Звичайно, від влади можна було чекати всього, чого завгодно. Проте не можна забувати і про ту обставину, що, на противагу владі, опозиція орієнтувалася насамперед на Захід і апелювала до утвердження західних демократичних цінностей. У зв’язку з цим і виникла версія про пряму причетність до організації цих сутичок Юлії Тимошенко. Знаючи, що за протистоянням опозиції і влади в Україні стежить насамперед західна преса, вона, мовляв, точно розрахувала: якщо почнеться серйозне зіткнення, це отримає розголос на весь світ. І, звісно, ситуація складеться не на користь влади.

Так і сталося. Кадри, на яких українські спецназівці в касках та бронежилетах лупцюють беззбройних людей кийками, розтиражували всі провідні інформаційні агентства світу. Про масові арешти україномовних молодих людей на вулицях Києва та на залізничному вокзалі, як і про засудження вісімнадцяти активістів УНА-УНСО до тюремного ув’язнення, з осудом говорила і писала західна преса. На користь діючій українській владі це явно не пішло. Популярність Кучми як лідера держави, і без того надзвичайно низька, опустилася нижче плінтуса. Влада поки що не виглядала аж такою розгубленою, проте ці події дали змогу самій Тимошенко зайвий раз протестувати з-за ґрат проти владного свавілля та беззаконня.

Юрій Луценко переживав те, що сталося, болісно. Додалися ще родинні проблеми: нещодавно помер батько, дружина Ірина народила другого сина, і Юрій кожного дня, поки існувало наметове містечко, після вечірнього розводу біг додому – треба було підмінити дружину і кілька годин сидіти біля ліжечка кількамісячного немовляти. Жінка переживала все це мужньо – вона завжди підтримувала чоловіка в його починаннях.