Юрiй Луценко. Польовий командир - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 49

Аби зберегти єдність «помаранчевої» команди хоча б до парламентських виборів, які ось-ось стартують, президент, за притаманною йому звичкою, пропонує голові уряду Юлії Тимошенко, яка є водночас і його головним союзником, і основним опонентом, компроміс. Із посад усуваються Порошенко, Третьяков і голова митної служби Скомаровський – саме його прем’єр вважає напряму причетним до організації контрабандних шляхів через кордон. Натомість Тимошенко погоджується на звільнення свого соратника Олександра Турчинова з посади голови СБУ і ще на декілька кадрових перестановок.

Потім Ющенко розширив умови «мирного договору»: на березневі парламентські вибори Тимошенко має йти одним блоком із «Нашою Україною», в списках якої БЮТ виділяється лише третина місць. При цьому список слід узгоджувати з Ющенком. Це треба проголосити на прес-конференції, заодно зробивши заяву про брехливість та авантюризм Томенка і Зінченка. Тимошенко на це не йде, в результаті глава держави звільняє її разом з усім урядом.

За твердженням екс-прем’єра, ніхто в уряді щодо відставки в принципі не заперечував. І це була перша відставка Юрія Луценка з посади міністра внутрішніх справ. Хоча дуже скоро, після призначення головою уряду «нашоукраїнця» Юрія Єханурова, він знову повертається в міністерське крісло – на своїх місцях залишаються майже всі члени попередньої «помаранчевої» команди. Це трохи згодом дало Луценкові підстави наголошувати: «Я розумію, що на цій посаді я недовго. Але я піду не так скоро, як комусь хотілося б».

Починаючи з осені 2005 року журналісти відзначають: польовий командир усе менше стає схожим на самого себе. Здавалося, не так давно він був відомим забіякою та дотепником, тепер же навіть у жартах чується втома, а сам він став говорити дедалі виваженіше та обережніше. Прихильників дій головного міліціонера відверто дивує, чому безкомпромісний борець із корупцією нічого не робить для розслідування звинувачень у корупційності людей із найближчого оточення президента, яких ще називають «любими друзями».[35]

«Я не ідеалізую президента, – говорить він в інтерв’ю кореспондентові «Дзеркала тижня». – В мене і далі є запитання до нього. Але і в нього є так само ряд запитань до мене. Щойно цей рівень досягне критичної позначки і мені запропонують піти у відставку, я зроблю це. Вона не буде супроводжуватися винесенням портфелів із компроматом та історичними прес-конференціями». Говорячи це, він прямо натякає на резонансні «пресухи» Зінченка, Томенка і Тимошенко.

Між тим питання, на яке журналісти хотіли дістати відповідь, було для Юрія одним із найболючіших. Ішлося не лише про розкол «помаранчевих», який, ніде правди діти, все ж таки передбачався. Проблема лежала зовсім в іншій площині: в публічну політику знову повернувся переможений Віктор Янукович, і заполітизоване після чергового гучного скандалу суспільство відчувало – він і всі, хто за ним стоїть та з чиїх слів говорить, буде вимагати реваншу. Першим кроком до якого вважався меморандум про співпрацю, підписаний між учорашніми лютими ворогами – лідером Партії регіонів і Президентом України. 2004 року Луценко вважав навіть саму ідею такої домовленості неможливою.

Очевидно, він мав із цього приводу свою думку. Та за вікном наставали часи, коли будь-яке необережно сказане слово, на переконання вчорашнього забіяки Луценка, могло ще більше зашкодити ситуації. «Мені не подобається, що Янукович знову з’явився на телеекранах. Але я змушений поважати думку мільйонів виборців, які дійсно чомусь вважають його своїм лідером. Тим більше на це мусить зважати президент. І змушений домовлятися з ним, якщо того вимагає ситуація. Після підписання меморандуму ні президент, ні прем’єр не вимагали від міністра МВС закрити якісь справи чи знизити темпи розслідувань злочинів, скоєних представниками режиму Кучми. Спроб реставрувати «кучмізм» немає».

Так само очевидно, що розкол «помаранчевих» Луценко сприймає болісно. Проте і це має в його вустах своє пояснення. А говорить він очевидні речі: після перемоги багато хто не хотів, як водиться у таких випадках, чекати і працювати. Вчорашні опозиціонери швиденько кинулися до годівниці, штовхаючи один одного ліктями. Забувши про те, що це вони зробили Ющенка президентом і тепер мусять працювати насамперед на того, кого проголосили своїм лідером. Натомість вони працюють на себе, відстоюючи власні бізнес-інтереси. «Я не беру участі в модних нині розборках між вчорашніми соратниками, – наголошує Юрій. – Надто добре я знаю всі їхні чесноти і недоліки. Проте країна переживає важкі дні, і я не вважаю за потрібне в цей час з’ясовувати, хто і в чому більше винен».

Називаючи Ющенка ідеалістом, який свято вірив у те, що всі «помаранчеві» – не лише одна команда, а й однодумці, які пройдуть випробування революцією і почнуть чесно та віддано служити народові, Луценко тим самим мимоволі демонструє власний політичний ідеалізм. Хоча він не заперечує, що вважає себе романтиком, якого робота в міліції навчила, що добро мусить мати сильні кулаки. Улюбленцем президента він себе так само не вважає: надто часто голова держави критикує очолюване ним відомство за недостатньо ефективну роботу. Одначе сам Луценко визнає своє дещо суб’єктивне ставлення до Ющенка. І готовий пробачити йому деякі кроки з огляду на те, що загалом він справді є і залишається єдиною надією для оновлення України і становлення її на шлях демократичного розвитку.

«Під час першої річниці Майдану, – говорить Луценко, – я хотів би почути від різних «помаранчевих» команд таке: «Шановні друзі! Революція дала нам можливість багато чого поміняти. Цією можливістю ми скористалися вкрай слабо. Та нам є чим пишатися. Ті, хто плаче про зраду ідеалів Майдану, хай на секунду уявить, що перед нами стоїть уряд Януковича в усій його красі, а на Банковій сидить Кучма. Нам не вдалося зробити те, що ми обіцяли. Ми не виконали обіцяного навіть наполовину. Ідеали демократії ще треба стверджувати і захищати».

Навряд чи в жовтні 2005 року, коли Луценко моделював таку ситуацію, він міг уявити собі, що слова його виправдаються настільки буквально. Вже через рік державою керував уряд Януковича, і як член цього уряду Юрій Віталійович допрацьовував останні тижні.

Партія регіонів перемогла на парламентських виборах 2006 року лише формально. Сумарну більшість голосів отримали все ж такі дві «помаранчеві» команди – «Наша Україна» і Блок Юлії Тимошенко. Вони бурхливо святкували перемогу, хоча ображені «регіонали» всюди кричали, що лідери перегонів – вони. Не виникало сумнівів у тому, що до парламентської коаліції разом із «помаранчевими» увійдуть соціалісти, які теж вважалися частиною населення «нашими».

Проте формування парламентської більшості затягнулося через недомовленість стосовно кандидатури прем’єра. Було очевидним, що Юлія Тимошенко хоче повернутися на цю посаду. Не менш очевидним було і те, що Віктор Ющенко та «нашоукраїнці» не хотіли її там бачити. Обидва фаворити демократично налаштованих виборців забули про амбіції Мороза – він претендував на посаду спікера Верховної Ради. Компромісу досягнути не вдавалося, цим повною мірою скористалися «регіонали», і зрештою лідер соціалістів Олександр Мороз, виторгувавши собі під час переговорів гарантоване крісло спікера, пішов на злуку з Партією регіонів.

Цей крок однозначно розцінили як зрадницький. Почалися неофіційні розмови про сотні мільйонів, отриманих соціалістами за співпрацю. Хоч би як там було, «біло-блакитні», «рожеві» і «червоні» (комуністи. – Авт.) таки утворили парламентську коаліцію і тепер мали повне право висувати свої вимоги.