Юрiй Луценко. Польовий командир - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 19

У терміну «польовий командир» досить дивне походження. Насамперед його асоціюють із чимось чеченсько-терористичним. І в російських засобах масової інформації він досі носить виключно негативне забарвлення. Проте в словниках удалося знайти визначення: «Польовий командир – командир загону визвольних сил». Правда, тут же уточнюється, що в цього терміну є синонім «курбаші» – теж щось від басмацтва, з яким боролися колись червоні загони в радянських вестернах.

Це лише підтверджує правильність моїх припущень: термінологія родом із Кавказу та Середньої Азії. Одначе для визначення статусу тих, хто керував «помаранчевими» загонами, визначення «командир загону визвольних сил» навіть дуже підходить. Просто в умовах нашої мирної революції це поняття набуває зовсім іншого, виключно позитивного значення.

Справді, люди на Майдані та на підступах до нього не потребували якоїсь спеціальної організації та центрального керівного революційного органу. Так само ніхто їх не стримував і не залякував: у центрі не було жодного міліціонера. За дні «помаранчевої» революції не зафіксували жодного серйозного злочину. Було помітно, що люди були надзвичайно дисциплінованими і самоорганізованими.

Чого не скажеш про політичних вождів – ці виявилися не готовими ані до появи такої кількості народу, ані до необхідності звертатися до майже мільйона вдячних слухачів, ані взагалі до такої тривалої революції. Поведінка політиків давала зрозуміти: частина з них сподівалася, що влада перелякається і сама складе повноваження, тобто, буде «видавлена», як обіцяв у своїй промові на початку революції Віктор Ющенко, або революційно настроєний натовп просто допоможе їм за кілька днів узяти владу силою. Однак українці, за натурою своєю терплячі, готові були жертвувати власним здоров`ям, власним часом, відкласти на потім вирішення сімейних проблем, аби добитися бажаного результату.

Хоча ідея форсувати події та перейти до силового шляху захоплення влади витала в повітрі вже з перших днів – після закликів Юлії Тимошенко. Підтримки цієї ідеї чекали і від Луценка, який після «України без Кучми» мав імідж ультрарадикала. Ситуація була сприятливою і провокувала навіть найбільш терплячих: ось він, кінець епохи Кучми, тільки руку простягни і підштовхни. Якби так сталося, виправдати такі дії можна було простою фразою: «Терпець урвався». Але Луценко, на противагу Тимошенко, закликав товаришів стримувати емоції, не давати їм волю.

Тому, як згадують потім «польові командири», рішення про блокаду державних установ було суцільною імпровізацією і стало реальною альтернативою штурму. Люди не стояли на місці, постійно кудись рухались і при цьому відчували свою необхідність та причетність до чогось великого, історичного, неповторного. Негативне налаштування до «злочинної влади» досить швидко змінила атмосфера загального всенародного свята.

А підкреслювали позитив квіти. Ті самі, які невідомо хто приніс, і, «озброївшись» якими, люди рушили блокувати вулицю Банкову. Тарас Стецьків пригадує, що в цей день Ющенко приніс присягу на Острозькій Біблії в якості Президента України і отримав квіти в подарунок. З ними ж він прийшов на Майдан. Далі ці квіти перейшли до молодих дівчат і розійшлися по руках, опинилися в перших рядах революціонерів та були подаровані бійцям спецназу, що зустріли колони блокувальників на підступах до Адміністрації Президента. Тоді стало зрозумілим: українська революція буде мирною. Навіть радикально налаштована Юлія Тимошенко примудрилася встромити гвоздику в круглий отвір на щиті омонівця перед об’єктивом фотоапарата. Потім це фото розтиражують на плакатах і календарях, воно стане однією із найбільш знакових ілюстрацій «помаранчевої» серії.

Хоча штурму приміщення на Банковій вдалося не допустити, одна силова акція під час Майдану все ж таки відбулася.

30 листопада у Верховній Раді вперше мало не за рік з’явився віце-прем’єр, він же керівник тіньового штабу Януковича та його «касир» у парламенті Андрій Клюєв. Після чого постанова про висловлення уряду Януковича вотуму недовіри та вимогу відправити у відставку Генпрокурора Геннадія Васильєва не добирає потрібної кількості голосів. Голосувати відмовляються комуністи – вони вже не вважають себе опозицією. Натомість ВР ухвалює проект постанови, який передбачає скасування попереднього рішення парламенту про визнання виборів такими, що не відповідали демократичним стандартам. Так само пропонується скасувати пункт про недовіру ЦВК.

Реакція була миттєвою. Депутати «Нашої України» блокують трибуну, спікер Володимир Литвин оголошує перерву в засіданні. Обурені пікетувальники проривають огорожу навколо Верховної Ради, кілька з них вриваються до приміщення парламенту. До того вже була одна спроба захоплення. Сприймалася вона як стихійна, і саме такою була. Але другий штурм був явно спланованою акцією. Сесію треба було зірвати і закрити, аби ніхто не голосував.

Поки Луценко переконував Литвина заспокоїти атакуючих, група депутатів від опозиції розблокувала двері на четвертому під’їзді Верховної Ради. Одночасно на вулиці Юлія Тимошенко давала команду людям заходити в будинок парламенту. Всередину зайшло близько двохсот чоловік. Далі першого поверху вони не пішли – саме в цей час до народу вже поспішав Литвин. Заспокоївши, що ніхто сьогодні ні за що не проголосує, він тим самим допоміг уникнути серйозного конфлікту, наслідки якого передбачити складно навіть тепер.