Хто ти? (1963) - Бердник Олесь Павлович - Страница 5

— Чари які, Миколо…

— Чари, Оленко… У мене таке враження, наче ми з вами пливемо в далеку і невідому дорогу…

— І в мене… схоже…

Навколо снував гомінливий потік людей. Оленка з Миколою одійшли від бар’єра, повільно попливли разом з юрбою вниз, до Хрещатика. Тримаючись за руки, мов діти, вони піднялися по вулиці Кірова до Пролетарського саду.

Над містом впала синя темрява. З-поміж дерев лунали звуки симфонії — там виступав республіканський оркестр. Сотні людей снували по алеях парку. Микола зупинився, запитливо заглянув у очі супутниці.

— Сюди не підемо… Дуже людно…

— А куди?

— Краще на кручі Дніпра…

— Як хочете, Миколо…

— Тоді ходімо зараз. Тільки ні, не можна… Я ж забув, що потрібно склянку або келих.

— А чого ж ви мені не сказали? — здивувалася Оленка. — Я б взяла з дому…

— Я не подумав, — занепокоєно відповів Микола. — Але нічого. Ми десь в ларку купимо.

Вони рушили далі. Микола зупинився біля одного магазину, зайшов до середини. Ніяковіючи, покликав одну з продавщиць.

— Скажіть, будь ласка, у вас є склянка?

— Яка склянка? — здивувалася вона. — В нас продуктовий магазин, а не посудний…

— Та ні, може, у вас є.

— Є. Але ми не продаємо.

— Мені дуже потрібно. Я прошу вас, продайте… Або дайте тимчасово…

— Не можу, — сердито сказала продавщиця. — Це вже хильнуть закортіло. Такий молоденький і п’яниця!..

Покупці засміялися. Микола, почервонівши, прожогом кинувся на вулицю.

— Нема? — поцікавилася Оленка. — Нема, — похмуро сказав Микола. Він підійшов ще до кількох ларків. Але в жодному з них склянок не продавали. Так вони добралися до Печерського спуску. Далі магазинів не передбачалося.

Микола розпачливо глянув на дівчину. Вона теж засумувала. Здавалося, що за дурниці —нема склянки! Та в цьому випадку діяло щось значніше, ніж проста невдача. В нічному освітленні, під шумливими вітами каштанів, в промінні зірок все здавалося непростим. І невдача з склянкою, що мала послужити для клятви кроні, теж ставала символічною.

— А може, завтра? — несміливо запитала Оленка.

— Не можна… Тільки сьогодні. Клятви не можна відкладати…

— Що ж тоді робити? Може, прямо з пляшки?

— Не годиться… Як же з пляшки пити разом?..

— А треба разом?

— Обов’язково… Знаєте що? Я придумав. Бачите — стоїть пивний ларьок?

— Так він же зачинений.

— Нічого. Біля нього ящик для сміття. Я сам часто бачив, як викидають побиті склянки в ящик. Може, там щось знайдеться…

— Добре, Миколо, — зраділа дівчина. — Ходімо туди…

Прогноз Миколи виявився правильним. В сміттєвому ящику вони знайшли вищерблену склянку. Микола обережно загорнув її в газету, як найбільшу дорогоцінність, щасливо посміхнувся.

— А тепер гайда до Дніпра. Там помиємо її.

На Печерському спуску світла майже не було. Оленка і Микола йшли в суцільній тьмі поміж привидами дерев. Де-не-де на стовпах траплялися лампочки, і тоді вони вступали в маленьке примхливе коло проміння. Вітер хитав ті лампочки, і дерева здавалися живими. Могутні віти розгойдувалися в повітрі, ніби жестикулювали в відчайдушній пристрасній суперечці. Інколи деякі з них схилялися донизу, енергійно торкалися облич Оленки й Миколи, мов запитуючи їх або чекаючи підтримки в тій весняній дискусії.

Оленка боялася ходити поночі в таких відлюдних місцях. Та нині вона відчувала поряд з собою руку, що випромінювала спокій і силу. Опираючись на неї, вона могла йти куди завгодно і скільки завгодно. І хлопець наче розумів її настрій. Він ішов поряд з нею тихо, обережно, мов боячись розхлюпати якийсь невидимий келих.

Дніпровська хвиля зустріла |їх журливим плюскотом. По набережній інколи проходили машини. Микола розгорнув газету, вимив склянку.

— Чиста…

Він вибрався на насип. Оленка торкнулася його руки, показала на схід. Там, за силуетами далеких будинків Слобідки, сходило багрове коло місяця.

— Я дуже люблю місяць, — сказала вона. — Це чудово, що він зійшов зараз…

Микола щасливо всміхнувся. Смішна і люба. Безумовно, місяць зійшов для неї… для мене…

Взявшись за руки, вони знову пішли нагору. Минувши Аскольдову могилу, заглибилися в зарослу кущами алею. В гущавині, під столітніми дубами, знайшли ветху лавочку. Десь на схилах заливалися п’янкими піснями солов’ї. Поміж стовбурами дерев пробирався потроху вгору місяць. Ставало прохолодно…

Микола зняв піджак, накинув його на плечі Оленці. Вона вдячно кивнула, закуталася. Намацала в боковій кишені пляшку. Витягла, подала йому.

— Почнемо? — запитала серйозно, довірливо.

Він мовчки хитнув головою, дістав ножик, вкрутив штопор у корок, витяг його. Взяв склянку, налив майже доверху вина. Підняв її поперед себе, показав Оленці на тлі місяця. Вино блиснуло, заграло багровими іскрами. Дівчина здригнулася, ніби від холоду.

— Що з вами? Може, холодно?

— Ні, нічого… Мені просто… якось моторошно…

— Може, ви боїтесь?

— Ні! — з викликом озвалася вона. — Не боюся. Що треба робити далі?

— Додати до вина… крові, — прошепотів Микола. — Ось дивіться, я зроблю собі… Він розкрив лезо ножика, запалив сірника, подержав його над вогником. Потім чиркнув ним палець. Оленка скрикнула. Микола підняв склянку, і дівчина бачила, як з його пальця в вино впало кілька крапель крові. Краплі розпливлися тягучими смугами, надаючи рідині моторошного забарвлення.

Микола поставив склянку на лавку, знову потримав лезо над сірником. Несміливо подав ножик дівчині.

— Тепер вам…

— Зробіть самі… Вона простягнула руку. Микола взяв тонкі пальці Оленки, доторкнувся до одного лезом. Тихо прошепотів:

— Не боїтеся?

— Ні! — з викликом заперечила дівчина. Обличчя її в місячному сяйві було блідим і урочистим. Ось воно на мить здригнулося, затремтіли тіні брів.

— Боляче? — схвилювався Микола.

— Ні…— в захваті прошепотіла Оленка.

Він підняв склянку, наблизив до неї руку дівчини. Вона з трепетом спостерігала, як кров її змішувалася з кров’ю Миколи. Десь в глибині оживали почуті і прочитані образи, заховані в душі таємничі картину предковічних часів. Їй здавалося, що це вже колись було… Хлопець прихилився до неї, прошепотів: — Тепер треба випити… і все…

— Разом?

— Разом…

Вони припали до склянки. Їх вуста були поруч, торкалися одне одного.

Гаряча рідина обпекла Оленку, але вона хоробро допила до кінця. Одхилилася, передихнула. Микола підняв порожню склянку вгору, врочисто проголосив:

— А тепер… поклянемось… І зовсім тихо, проникливо, щиро додав, тримаючи Оленку за руку:

— Я клянуся… бути вічно вірним нашій дружбі… Якщо зраджу — то хай мене покарає клятва крові…

— Клянуся, — почувся тремтячий голос Оленки, — що ніколи не порушу клятву крові…

Микола вдарив склянку об землю. З дзенькотом розлетілися навколо скалки.

— Щоб ніхто ніколи не міг пити з цієї склянки, — пояснив він.

Вино зашуміло в голові Оленки. Вона схопила пляшку, розбила її об стовбур дуба.

— Щоб ніхто не пив більше цього вина!.. Микола несміливо взяв її за руку, заглянув у очі. Вона, глибоко вдихнувши повітря, прошепотіла:

— Може, ще щось треба?..

— Ще… треба поцілуватися… Формально… — Так вимагає клятва?..

— Угу…

Оленка, не задумуючись, обхопила за шию хлопця, поцілувала. Він, відчувши біля себе її стан, груди, палаюче обличчя, не тямлячи себе, схопив її в обійми.

Довго, ой, довго тривав цей «формальний» поцілунок. І, напевне, ніхто з них не хотів закінчувати його.

Оленка падала в безодню, летіла у вихорі незвіданого почуття в незнайомий світ, відкривала його вперше і не могла покинути.

Микола випростався, охопив долонями гаряче чоло, завмер. Дівчина знеможено сіла на лавку. Заплющила очі. Щось промовила. Він кинувся до неї, притулив її руку до своєї щоки.

— Ти щось сказала?..

Вона не здивувалася, що він назвав її ти. Так треба. Так має бути.

— Що це було? — ледве чутно запитала чи в нього, чи в вітру, чи, може, у свого серця. — Невже це… воно.