Хто ти? - Бердник Олесь Павлович - Страница 97

Ви говорили про підкорення планет. Прекрасно! Але ж планети можуть бути заселені? І цивілізації на тих планетах на тисячі, мільйони чи навіть мільярди років старіші, мудріші за нашу, земну… Може, ми лише одна з наймолодших рас у Всесвіті! Все можливо в Безмежжі. Така думка образлива, напевне, подумає хтось з присутніх. А я гадаю — ні. Треба не культивувати надмірної пихи. Треба мислити широко, треба бути справжніми синами Космосу, раз ми вже вийшли за межі материнської планети. Яке має значення, що ми, може, ще юні, недосвідчені? Адже й Архімед, Ейнштейн, Ціолковський, Ленін були колись дітьми…

Грім оплесків заглушив промову Павла. Дитячі лиця сяяли, усміхалися. Таня підступила до чоловіка, шепнула:

— Розуміють… Не бійся складних пояснень… Я ж казала тобі…

Секретар схвально хитнув головою, цмокнув губами, сказав:

— Молодець, Павло Григорович! Закрутив добре. Так і треба. Не те, що ми — м’ясо, хліб. Дійсно — звикли ми до одноманітності. Варимось у власному соку. Ну, та без цього не обійдешся. От закінчимо парад — поїсти треба… Чи не так? Ха-ха!

— Всьому свій час, — усміхнувся Павло. А вголос продовжував говорити: — Я бачу, що ви чудово розумієте мої слова. Це не зовсім те, що виникає в мені… Я попереджував. Це лише тінь тих думок, які б я хотів передати вам. Завершуючи свій коротенький виступ, я ще повторю: не допускайте свідомість до сплячки, до рутини, до одноманітності! Будіть себе без упину, чатуйте в життьовій дорозі, готуйтесь до вічко: битви з пітьмою в серцях, в свідомості. Космічні дороги не лише в небесах, в просторі. Ваш секретар правильно тут говорив… Треба, щоб і труд наш, і освіта, і мислення, і все життя були космічними! Тільки тоді ми щиро і сміливо зможемо поглянути в очі далеким братам з інших планет. Тут, на Землі, — трамплін до всіх можливостей. Ви знаєте недосконалість минулого — шукайте ж зародки грядущих прекрасних поєднань, здійснень. Ці нові поєднання поведуть вас до надзоряних шляхів, про які ми навіть мріяти не можемо. Але не тягніть в ті таємничі дороги старі курники і сідала, не засмічуйте зоряний плин покидьками старого світу. Будьте вічно новими! Дивіться відкритими очима на світ, що оточує вас. Кожна травина, кожна квітка, кожен подих вітру готує для вас невідомі сили Природи. Зумійте знайти їх, застосувати для людства, для радості, для возвеличення Розуму! Позаду привиди, чад кадил, тюрми, тирани, забобони! А перед нами — хвилі світоносної Матерії, можливості якої безмежні!

Друзі мої! Чи розумієте ви, яка таємнича і прекрасна путь пролягає перед вами?..

2

«Політ Павла Коваля наочно доводить, що поряд з нами у Космосі є розумні істоти. Вони ховаються, вони не бажають вступати з нами в стосунки. Що це значить? Лише одне. Вони ворожі.

Погляньте на Марс. Він покритий пустелями. Це підтвердив Коваль. Піски замітають зруйновані міста. Але над ними повзе мізерна рослинність, завойовує згасаючу планету. Істотам пощастило зберегти залишки цивілізації. Після чого? Певна річ, після війни. Після нищівної термоядерної війни, яка кинула Марс на тисячоліття назад. Але вони не здаються. Вони відновлюють свій потенціал. Вони запустили сотні років тому гігантські космічні кораблі — Фобос і Деймос. Вони спостерігають за нами. Вони з’являються інколи над нами на так званих «літаючих дисках». Земля перед загрозою підкорення. Це безумовно! Висока раса марсіан, не маючи можливості для господарювання на своїй згасаючій планеті, неодмінно поверне свій погляд до сусідів. Нам треба готуватись до нищівної війни!

Справді, чи не здається вам дивним факт повернення Павла Коваля? Чому вони одпустили його? Як взагалі він зберігся? Адже йому загрожувала катастрофа. Більше того, вона сталася — Коваль підтвердив це. Чи не врятували марсіани Коваля для того, щоб вивчити організм людини Землі, апаратуру, джерела енергії і тому подібне? А для чого? Чому так підступно, незрозуміло, таємниче?

Хіба можна уявити, щоб розумна, гуманна істота так діяла?»

«Нам здається, що факт повернення Коваля аж надто дивний. Хоч радянські агентства публікують дуже скупі відомості, з вірогідних джерел пощастило довідатись, що корабель «Марс-16» повернувся не таким, як стартував. Він дуже відрізняється від оригінального зразка. Він зроблений з іншого металу, невідомого на Землі, і містить в собі безліч приладів неземної конструкції. Все це наводить на дуже тривожні думки. Дехто припускає, що й сам Коваль — не Коваль. Це може бути дуже точно виконаний робот, який містить в собі всю інформацію покійного космонавта. Його визнала рідна мати, він одружився з земною жінкою, він виступає, їздить по Землі, веде себе, як людина… але він, безумовно, не людина! Він посланець підступних хитрих марсіан. Вони використали катастрофу корабля і смерть людини Землі, щоб заслати до нас свого розвідника. Люди Землі! Бережіться!..»

— Ну як — досить? — Президент відклав убік купу закордонних газет, примружив очі, оглянув співбесідників. Не можна було розібрати по його замкнутому обличчю, по вузьких зібраних вустах, по втомлено опущених повіках, що він думає: іронізує чи ні? Сміється над тільки що прочитаним чи очікує реакції присутніх.

Виснажене обличчя Петрова гидливо зморщилося. Павло Коваль ясно, по-дитячому усміхався. Він кивнув президенту, сказав:

— Досить. Все зрозуміло…

— Що тобі зрозуміло, Павлушо? — тихо запитав президент.

— Як завжди… Шум, сенсація, марення…

— Не так просто… Не так просто… — Президент суворо задумався, з силою потер перенісся. — Вся ця «писанина» переслідує безліч цілей… і політичних, і філософських, і навіть військових. І ми не будемо розбиратися в них… Аромати нехороші… Але… все пізнається від зворотного…

— Я не розумію тебе, Сергію Олександровичу, — озвався Петров.

— Поясню. — Обличчя конструктора і Павла запитливо повернулись до президента. — Доводячи свою думку до абсурду, репортер справді ставить цілий ряд цікавих питань. Катастрофа відбулася. Катастрофа не відбулася.

Коваль загинув. Коваль повернувся. «Марс-16» стартував одним — повернувся зовсім іншим. (До речі, хтось із наших пробазікався, хоч я й наказував, щоб про це не говорили). Коваль знайшов на планеті залишки цивілізації, діючу систему іригації — і жодної істоти. Чи не занадто багато загадок. Навіть для науки, не кажучи про громадську думку Землі?

— Що ж ти хочеш? — запитав Петров.

— Ясності. Як і належить ученому. — Президент уважно поглянув на Коваля. — Як ти гадаєш, Павлушо? Паради проведені, мітинги там всякі, бесіди, прес-конференції. Накричалися, нахвалилися, наговорилися. А тепер, мабуть… і до праці знову…

Павло радісно засміявся, тріпнув кучерявим чубом. Карі очі його засяяли.

— Ач, — хитнув головою президент. — Зрозумів одразу…

— Я готовий, — ствердно сказав Павло.

— Тобто що готовий? — не зрозумів Петров.

Президент іронічно мугикнув.

— Який же ти недотепа. Павлуша спритніший. Він готовий летіти знову…

— Куди?

— На Марс, розуміється, — недбало кинув Павло.

— Що ви мене — розігруєте? Там, за стінкою, збирається Консультативна Рада Космоцентру, вона буде затверджувати наступний етап дослідження Марса, який… якщо я не сплю, відбудеться через два роки… а тепер я чую студентські репліки не тільки від космонавта, якому ще дозволено таке…

— А й від старого академічного вовка, — підхопив президент. — Ну, не будемо сперечатися так сумбурно. Ти, справді, подумай. Ми зіткнулися з неймовірним, з неправдоподібним явищем. Перший політ на іншу планету — результати виявились не стільки науковими, скільки сенсаційними. Ми не можемо залишитись спокійними. Не можемо сидіти і планувати, як колись. Ми повинні знати. Ти розумієш — знати!

— Але не ціною авантюр! — похмуро сказав Петров.

— А хіба перший політ був авантюрою? — гостро запитав Павло.

Петров мовчав. Президент усміхнувся. Примирливо сказав: