Хто ти? - Бердник Олесь Павлович - Страница 93

Спочатку я гадав, що тут пройшла війна. Такі гіпотези висловлювались на Землі. Пустеля по всій планеті, знищені міста — все це нібито докази страшної гіпотези. Але ж господарство в масштабах всієї планети суперечить цьому. Хіба могли б мізерні залишки істот після нищівних воєн займатися всепланетним господарюванням? Їм було б не до того. Перш за все вони б відновили міста…

Потім прийшла думка: марсіани в підземеллях. Назовні лише рослини. Вони вирощують їх, вживають, а всі важливі центри, люди, техніка, міста — в глибинах планети…

Та розум теж протестував проти цього припущення. Не може розумна істота… космічна істота уподобитись кроту. Пізнавши велич Світобудови, не може вона полізти в надра планети. Там вона деградує, перетвориться в дикуна! Тільки зорі вічно нагадують розумним істотам про їхнє покликання, тільки вони не дають заснути нашому духові в тюрмі щоденних турбот!

Тоді де вони? Що з ними?

Мовчала пустеля. Спали в пісках руїни будівель, статуй, дивних конструкцій.

Я знову рушив. Їхав вздовж плантацій. Фотографував, брав аналізи порід, матеріалів, з яких були побудовані споруди, але не бачив живих істот. Навіть тварин мені не зустрічалося на шляху.

Та ось… в одній з «оаз», а точніше — на перехресті плантацій-каналів, я побачив чорний камінь. Ти, Танюшко, бачила його на фото. Він стояв на квадратному п’єдесталі і був схожий на єгипетські піраміди. Чимсь дивним, знайомим, близьким повіяло на мене, коли я побачив його.

Я зупинив всюдихід. Підійшов ближче. Камінь світився на сонці, переливався темно-фіолетовими барвами зсередини. Я помітив, що на камені є якісь позначки. Ціла система знаків. А нижче, на квадратній основі, кілька пластинок з тонкими, ледь помітними спіралями.

Я сфотографував графічні знаки. Хотів одділити пластинки. Це не вдалося. Навіть пізніше, застосувавши всі можливі засоби, я не зміг навіть взяти аналіз дивного каменя. Невідомі господарі надійно залишили свої знаки.

Я повернувся назад. Кілька марсіанських днів розглядав графітні зображення, намагався розібратись в їхній системі. Використавши кілька логічних систем, складених нашими вченими для розшифрування іншопланетних мов, я склав програму. Мені пощастило схопитись за кінчик ниточки. Як це вийшло — інтуїтивно чи просто мені повезло, але логічна машина дала задовільний результат. Я прочитав запис невідомих… Я пам’ятаю весь запис від початку до кінця, слово в слово. Слухай його, Таню. Ти не спиш?

— Ну як ти можеш? Хіба я можу заснути? Говори, Павлушо, я забула, де знаходжусь… Говори, говори…

— Текст запису складає якусь химерну космічну казку. Я й досі не збагну її значення. Але вона чимсь стривожила мене. Слухай же… Вона починається так…

3

«Я завжди був з Нею, а Вона зі мною.

Відколи пам’ятаю себе, мене супроводжували її очі, її ніжні пестливі руки, її теплий, животворний подих.

Я сам був її породженням, її вередливим дитям. Але Вона була дуже лагідною, терпеливою і покірно зносила мою жорстокість.

Минав час. Я зростав у затишній домівці, не знаючи навколишнього світу, не знаючи небезпек, перешкод, труднощів. Я часто запитував її:

— Що там за стінами будівлі, де ми живемо?

— Зачекай, — тихо говорила Вона. — Виростеш, прийде час…

— Але я хочу знати!

— Май терпіння. Я поведу тебе по всьому світу. Я покажу тобі найкращі плоди свого Саду.

— Я хочу сам.

Відчувши в собі могутні сили, я повстав супроти її ласкавої турботи. Вона не образилась, але тихо, сумно запитала:

— Ти, бажаєш залишитись на самоті, синку? Мені краще піти?

— Іди, — з викликом сказав я. — Я хочу бути сам. Я вже давно не дитина. Мені образливе твоє невпинне піклування!

І Вона пішла, кинувши на прощання довгий і болісний погляд, сповнений великої любові.

Я залишився сам.

— Вільний, — закричав я, гасаючи по своєму притулку. — Вільний! Робитиму, що захочу! І вийду в неосяжний світ!

А він давно манив мене — той чарівний, дивний, таємничий світ, що ввижався за вікном. Я стрімголов кинувся туди, зупинився на порозі, засліплений Безмежністю.

Серце моє стислося жахом. В душі прокотився страх. Я згадав її, згадав затишний куточок, де я виростав під її пестливим поглядом. Я повернувся назад, щоб заховатись в свій чарівний притулок, але він зник.

Мене оточувала Безмежність.

— Де ти? — закричав я у відчаї. — Де ти, повернися? Я буду слухатись тебе, чуєш? Я не порушу твого бажання…

Відповіді не було.

Тільки пуста луна котилася в просторі. А десь далеко на обрії маячила якась постать. То Вона! Треба догнати її!

Я стрімголов кинувся туди. Наступала ніч. Я втомився. Постать загубилася в пітьмі. Повіяв холодний вітер. Насувалася гроза. Заблищали блискавиці. Гримнули громи.

Я впав навколішки, прохаючи пощади. Ніхто не відповідав. Лише громи глузливо-грізно гримотіли в Безмежжі.

Недалеко горів ліс. Звідти несло теплом. Насмілившись, я вихопив з вогню палаючу галузку, розвів багаття, Відблиски його вихопили з пітьми знайомий силует.

Радісно скрикнувши, я кинувся туди і розчаровано зупинився. То був якийсь грубий кам’яний ідол…

Настав світанок. Я вирушив знову на розшуки. Ноги мої були побиті камінням. Я спіймав дикого гоо, що щипав травку на галявині, і верхи на ньому поїхав далі.

Минали дні. Часто мені ввижалася рідна постать на обрії. Я доганяв її, але то була не Вона. То була її облудна подоба.

Минуло багато часу. Я знемагав у пошуках. І ось одного разу гоо домчав мене до великого міста. Там я побачив вогняного дракона, що котився по металевій дорозі. Я пересів на нього. І захоплено їхав на ньому довго-довго. Куди мене віз вогняний дракон — я не знаю. Мені подобалась швидка їзда, миготіння дерев мимо путі.

Та ось одного разу я згадав про свої пошуки… і з подивом відчув, що я забув, яке в Неї обличчя…

«Потім знайду, — подумав я. — Хіба не приємніше кататися? Тут такі чудеса, а Вона нікуди не втече!»

З вогняного дракона я пересів на безшумну машину. З неї на металевого птаха. Він підняв мене над світом, і незміряна гордість опанувала мою свідомість.

Я володар! Я лечу, куди захочу! Мені підкоряються стихії! Саме Сонце стане служити мені!

Ця думка з’явилася в мені, розрослася, стала невіддільною, стала невмолимим бажанням.

Я пересів на космічний корабель. Я помчав у зоряний простір. Побував на тисячах планет. Я змужнів, помудрішав, знайшов біля далеких зірок ближніх своїх.

І все ж… все-таки чогось не вистачало мені. Вечорами, відпочиваючи в далеких світах, в казкових світах, я намагався згадати щось. Що саме? Що?

Пливло дитяче марево, солодко стискалося серце… і все зникало.

Минали великі віки. Я розкраяв Безмежність. Пізнав Матерію до найглибших глибин. І, сівши на краю Безмежності, заплакав:

— Де ти, Істина?

Я помацав обличчя своє. Воно було старечим, шорстким. Поглянув на руки — вони скидались на землю. В безодні свідомості майнув далекий спогад. Я — дитина, і наді мною чарівні, рідні очі…

— Згадав! — закричав я на весь Космос. — Згадав!

Я покинув Безмежність і помчав назад. Серце ожило. Забилося схвильовано і юно. Я не там шукав! Я тепер маю безмежні сили. Я пролечу Всесвіт за одну хвилю з краю в край! Я знайду Тебе! Чуєш?

Я хочу бути дитиною, хочу очистити кору гордині і самозвеличення! Я хочу бути краплею в океані, я хочу в наш тихий, чудесний притулок, де буде спокій, ясні очі Твої і ласкаві добрі руки…

Я кличу Тебе, жду, відкриваю змучене серце! Воно втомилося від невпинних шукань, воно бажає єдиного щастя. І те щастя — Ти!

Зорі облудливо сяють — не треба! Квіти приманюють мене задушливим запахом — не хочу! Життя котиться мимо зманливим виром, обіцяючи насолоду, — не прийму! Дійду до Тебе, впаду до священних ніг, обійму їх і засну на довгі віки блаженним дитячим сном біля серця Твого.

І коли прокинусь — то побачу над собою чарівне сяйво Твоїх єдиних очей. А потім, зміцнений муками, сповнений мудрістю тисячоліть, я піду по зову Твоєму на нові дороги, виводячи до неозорих далей блукаючих братів моїх. І провідною зіркою для мене буде воля Твоя.