Хто ти? - Бердник Олесь Павлович - Страница 12

— Де ми? — прошепотіла вона.

Дід допоміг їй встати, вивів з човна.

— Бідна горличка! Зовсім спить. Нічого, вже недалеко. Ану пішли, Миколо. Йди за мною. Я тут знаю стежечку. Човни хай залишаються, дідько їх не вхопить…

Йшли, мов у казці, зачарованим лісом. В кущах гралися мавки, з радісним реготом, з тріском бігав лісовик, що недавно прокинувся від зимового сну, над верховіттям пролітали якісь створіння, розхитуючи гілля сосен і дубів. Оленка прислухалася до голосів природи, дрімала на ходу. Десь, ніби з іншого світу, долинав гомін діда і Миколи:

— Випустили, діду?..

— Насилу… Був у божевільні. Перевіряли…

— Ну й що?

— Сказали, що нормальний. І сміх, і гріх. А потім знову назад.

— А тоді?

— Добре, слідчий розумний попався. Довго допитував, а потім сказав: «Або ви, Василю Йвановичу, добрячий авантюрист, або ягня…» — «І не те, і не се, — сказав я йому. — Просто собі людина. Тільки не люблю криводушних. Що думаю — те кажу. Якщо накажете, щоб мовчав — мовчатиму. А брехати — ніколи. Радянській владі, я так думаю, вівці не потрібні…» Він довго мовчав, думав, а потім сказав… І так, знаєш, задушевно сказав, що я не чекав там почути таке: «Мовчати народ ніхто не примусить. І брехати тим більше. Не для того наші діди і батьки боролися, мріяли. А вівці нам справді не потрібні. Мужність потрібна і щирість… Тим більше тепер, коли над Європою хмари…»

— А тоді що?

— А потім випустили. Виправдали. Ті, що писали донос, як побачили мене, аж позеленіли… Не сподобалось…

— Падлюки…

— Нещасні люди. Вони вважають, що нічого не змінилось, крім вивіски. Ще мислять по-старому… Ну та ми з тобою заговорились, ось уже хата недалеко. Ой, голубонька наша зовсім розморилася. Незвичне, бідне. Веди її…

— Діду, а я забув спитати: Як ви взнали, що я приїду. Я ж не повідомляв, не дзвонив…

— Приснилось, — засміявся дід.

— Жартуєте?

— Зовсім ні! Марусю, Марусю, чуєш! Зустрічай гостей…

З-поміж дерев з’явилася біленька хата, оточена старезними акаціями і дубами. Над нею розпростерла кощаві гілки-руки столітня груша. Брязнув засув. На порозі з’явилася постать жінки.»

МАТИ

— Хто там?

— Здрастуй, мамо…

— Синку! Миколко!

Навіть в темряві сяють очі матері, щастям осміхається добре обличчя. Вона цілується з сином, здивовано розглядає його супутницю.

— Це, мамо, наречена моя, — пояснює Микола. — З Києва…

Оленка сонно всміхається, цілує незнайому сиву жінку, його матір. Від неї пахне квітами і землею.

— Як звати тебе, невісточко?

— Оленкою…

— Ой ти зовсім зморилася. Прошу до хати, відпочити треба.

— Стели їй, Марусю, на ліжку, — неголосно сказав дід. — А Микола ляже в клуні, на сіні…

— А ви ж куди? — занепокоївся Микола, побачивши, що дід Василь повернув назад.

— Потурбуйся краще про Оленку, — почулося з темряви. — А я одправлю ваш корабель назад…

Зморена Оленка як впала на ліжко, так і прикипіла. Запашна постіль ласкаво прийняла и в обійми, заколисала, понесла в тихі, милі краї, без сновидінь, без страждань.

А мати, запаливши каганець, дивилася на її бліде личко, на довгі вії, на золотисту розтріпану косу і шепотіла Миколі:

— Королівна… Як намальована. Тільки чи ж звикне воно до села? Мабуть, мазане, городське?

— Ні, мамо, вона хороша! Пливли ми тільки що в такій халепі, а вона хоч би слово…

— Завзята. Ну, а ви ж розписані?

— Ще ні, мамо! Ми втекли…

Мати сплеснула руками, злякано поглянула на енна.

— Що ти мелеш? Звідки втекли?

— Її батьки не хотіли оддати за мене. А вона хоче. От і втекли…

— Ой Миколо, Миколо! Щось як устругнеш — то й пальці знать. Привіз дівчину, а тоді щось трапиться, розійдетесь. Тільки зведеш дівчину…

— Як ти можеш, мамо? Та я за неї ладен життя оддать. Та вона найкраща в світі!..

— Бачу, бачу, — м’яко перебила мати. — Так отож не марнуй часу, та щоб завтра ранесенько вів її до сільради. Хай буде все по закону, як слід…

— Добре, мамо, — радісно мовив Микола. — Зроблю…

— А жити де будете — в Зеленьках?

— Тут. У тебе. І працювати. Думаю взяти клуб. Поїду в район, домовлюся… Все буде гаразд!..

— Добре діло. Тільки мають тут деякі зуб на діда. Будуть і тобі ногу підставлять… От хоч би й теперішній завклубом. Іван Горпинин. Запустив клуб. Ні кіна, ні вистав. Тільки танцюють та насіння лузають…

— Так він же не має ніякої клубної освіти. Не знає ні музики, ні співу…

— Ото ж бо. Десь дістав справку, що хворий. Його й поставили в клуб. А він такий хворий, що як посмолить руки, то й чорту роги скрутить. Зледачів хлопець. Видно, сподобалось хропти цілий день. Так що ти обережно…

— Ну, це пусте. Мене молодь підтримає…

— Дай боже… То йди ж спати. Ось тобі ряднина. Там, на сіні, ляжеш — як у раю буде. Вже зорі потепліли — незабаром світатиме.

— Добраніч, мамо…

— Добраніч, синку…

Микола зайшов у клуню, розгорнув сіно, зробив собі кубло. Смачно вмостився, вкрутився в ряднину. Крізь шпарку в покрівлі блимнула зірочка, за стіною скрипіла стара груша. Микола знеможено заплющив очі. Матусю моя… В твоїй господі все приймає мене як сина… І ліс, і ріка, і зорі в небі, і запах землі. Хай же край цей буде любим і подрузі моїй Оленці…

ВЕСІЛЛЯ

Вранці Микола й Оленка розписалися в книзі у смішливого, рудобрового секретаря Тимоша Гавриловича. Він їх щиро поздоровляв, підморгував Миколі, свідкам.

— І де ти тільки таку викопав, хлопче?

— З неба впала, Тимоше Гавриловичу, — сміявся Микола.

— Дивися, щоб не вкрали!

— А я не спатиму…

— Та з такою навряд чи заснеш! — чухав секретар руде волосся.

Оленка без упину червоніла, слухаючи ризиковані дотепи Тимоша Гавриловича, свідки сміялися. Після дружніх поздоровлень молоді пішли селом назад, до матері. Оленка була вбрана по-українськи. Одежу мати розшукала серед скарбу, що лишився після покійниці баби. Оксамитний корсет сидів на ній, як улитий. Він окреслював високі груди, тонку талію, гордовиту поставу. Барвистий вінок з густими рядами стрічок ще більше вирізняв незвичайну красу Оленки.

Майже біля кожної хати тріщали ліси, паркани. Дівчата ревниво розглядали «чужу», потай визнаючи її перевагу над сільськими красунями. Тільки деякі їдко кидали вслід:

— Хай би попарилась на полі, покидала гною — де б і поділись чорні брови, біле личко. А то випестили в пазусі, от і сяє, як рожа. Іч, пава! Вирядилась!

— Завидки беруть, — хитали головою літні жінки. — Не злобіться, дівчата, на всіх женихів вистачить. Аби любов та злагода! Радіти треба, коли бачиш таку пару!..

Та не всі раділи. Так уже заведено, що чиєсь щастя зачіпає невидимо інші долі, інші серця.

Недалеко під материної хати їх зустріла висока, чорнява дівчина. Вона була схвильована й бліда. Опустивши долу очі, швидко промовила:

— Я вітаю тебе, Миколо…

— Спасибі, Катю…

— Я рада за тебе… Ти вибрав добру дружину… Не думай нічого… Я не серджуся… Хай вам таланить…

Вона заридала і кинулася геть, в садок, що струмився білою повінню яблуневого цвіту. Оленка злякано-запитливо подивилася на Миколу:

— Що це, Миколко?

Він стояв сумний і похмурий. Потім взяв дружину за руку, повів далі. Тихо сказав:

— Не думай поганого, Оленко… Це сусідська дівчина. Я з нею дружив ще з дитинства. Разом гуляли, вчилися, сиділи в школі за одною партою. Але я ставився до неї так, як і до хлопців. Як до товариша… А в неї, може, було інше…

На віях Оленки блиснула сльоза.

— Як жаль, що наша радість комусь принесла горе… Це дуже сумно, Миколо…

На подвір’ї молодих зустрів дід Василь. Тільки тепер, при світлі сонця Оленка могла повністю розгледіти його. Високе жовте чоло було покраяне глибокими зморшками, з-під віхтів-брів пронизливо дивилися на світ сірі очі, довгі жовто-сиві вуса спадали аж до грудей. Тонкий горбатий ніс надавав обличчю гордовитої краси. Провівши поглядом по постаті діда, Оленка здивувалася. Вбрання його було в повній дисгармонії з лицем. Ветха полатана свита, штани з кропив’яного мішка, грубі чоботи-шкарбани, облізла смушкова шапка. Чому він так злиденно одягнений?