Вогнесміх (1988) - Бердник Олесь Павлович - Страница 5

Юнак замовк. Назустріч ішла група туристів. Чулися транзисторна музика, сміх, зухвала пісня: «Дай вечерять, бабка, дай вечерять, любка, дай вечерять, ты моя сизая голубка!»

— Ось, — усміхнувся юнак Грицеві. — Ходячі кібери. Навіщо їх конструювати? Їх мільйони. Суцільний стереотип мислення, відчуття, поведінки. І знаєте, хто зацікавлений у тому, щоб це було вічно так? Світ буржуа. В цьому їхня остання ставка — підігрування найганебнішим звичкам, традиціям, жаданням. Взірці — в кіно, в часописах, що передаються підпільно, в магнітофонних шлягерах, що з легкої руки сліпих або безвідповідальних працівників псевдокультури заповнюють телевізію й радіо, у сірому потоці книг, створених людьми, орієнтованими на відмираючі архаїчні тенденції, в забобонних традиціях… І нічого свого… крім амбіції та зневаги до всього вітчизняного, народного, правічного…

Група туристів наблизилася. Попереду йшов худорлявий провідник-сван, ведучи коня за вуздечку, до сідла було приторочено кілька рюкзаків. Туристи, побачивши зустрічних хлопців, закричали, залементували. Віталися, здивовано оглядаючи напівголого юнака. Дівчата кидали на нього захоплені погляди, але той не звертав уваги ні на кого, йшов стежиною урочисто, незворушно, ніби нікого поряд і не було.

— Гей, хлопче, тебе, може, обікрали? Може, підкинути кеди?

— Йому не треба, — знизав плечима Гук. — Він звик так… босоніж…

— А жратви? Може, підкинути? Га? А то твій друг на анахорета схожий. Чи не йога ти в печері де-небудь витягнув?

— Йогнутий! Ха-ха-ха! — сміялися туристи, і гірські долини гралися з луною реготу.

Туристи щезли за поворотом, знову настала, обняла все довкола тиша. Гриць догнав юнака, і той, глянувши на свого супутника, ласкаво усміхнувся і вів далі свою оповідь;

— Трапилося так, що я закохався. Вона вчилася на філологічному факультеті, писала непогані вірші, дуже рано опублікувала книжечку. Я відчув у її поезії те, чого не вистачало мені; єднання з невідчутним, небувалим, таємничим, невидимим, подолання бар’єра егоцентризму, замкнутості в капкані інтелекту. Її сонети були ніби хмаринки літнього дня — пропливали в небі втишеної свідомості, заспокоюючи, заколисуючи, єднаючи особу, природу, автора й читача ніжно, просто, ніби дитячі сновидіння. Чудові вечори, дні, проведені разом! Мені здавалося, що я, нарешті віднайшов бажаний синтез. Він — у єднанні закоханих, котрі вливають у спільноту свого чуття неповторний нектар окремих досвідів, натхнення, життєвої динаміки. Я раював, відчував себе, як про це банально мовлять, на сьомому небі. І раптом — новий

Удар!..

Ми каталися взимку на ковзанах, і я провалився під лід. Валентина кричала від жаху, людей поблизу не було, і я не міг вибратися на тверде. Тіло моє німіло, втрачалася тяма. Повіки змерзалися, перед очима пливло сліпуче марево і потворне обличчя коханої дівчини. Саме так: чомусь воно тоді видалося мені потворним!..

Далі все, як у маренні: хтось прибіг, кидав дошки, витягав мене з ополонки. Потім — «швидка допомога», лікарня. Та було пізно: у мене відібрало ноги. Параліч. Два роки лікування не допомогли, я став інвалідом. Мені призначили пенсію. Приходили хлопці й дівчата з Інституту кібернетики, розважали, радилися зі мною. Ясна річ — голова в мене працювала неабияк, і я допомагав багатьом дисертантам, не раз виручаючи колишніх колег. Потім візити ввічливості потроху рідшали, рідшали, і зрештою — припинилися. Громадські доручення були виконані, дивитися на розбитого паралічем товариша не вельми приємно (я й сам це добре розумів). Тому не дуже розчарувався, коли знову залишився самотнім.

Ще кілька разів приходила вона. Сумно дивилася на мене. Зітхала. Інколи не знала, що сказати, переглядала книги на поличках, вмикала платівки й магнітофонні записи, безліч разів прослухані. Нарешті зважилася. Дивлячись страдницьким поглядом кудись убік, вона сказала:

— Грицю… я хочу сказати тобі щось важливе…

Я штучно-весело засміявся і відповів:

— Не муч себе, Валю… Не треба, дівчинко. Навіщо змагатися з морально-етичними комплексами, закладеними в нас батьками, хоч самі вони теж майже ніколи до них не прислухалися. Ти хочеш залишити мене? Так ти Давно це зробила…

— Я? — театрально сплеснула вона долонями і ображено глянула на мене янгольськими очима. — Коли? Адже я завжди з тобою!

— Звичайно, тілесно ти тут. Але душа твоя давно вже в іншому місці. Я бачив це, збагнув. І чекав твоїх слів. Мені вже не буде боляче. Прощай…

— Грицю, ти не збагнув…

— Усе гаразд, Валю. Це — справедливо. Навіщо тобі каліка? Та й який з мене чоловік? Пень! Для кінофільму всі ці сентименти ще годяться, щоб показати сусальну вірність, а в житті… Ні, ні, не гризи свого серця, йди власним шляхом, шукай інше гніздо…

Вона пішла. Назавжди.

І все-таки — я собі брехав. Мені було боляче, невимовно боляче. Ніби тріснуло світове склепіння й розсипалося дрібними скалками над моїм серцем, нервами, над оголеним мозком, травмуючи, калічачи й без того вже покалічену душу.

Але годі. Це не основне. Це — прелюдія до найважливішого. Тоді був морок, безнадія, психічна яма. Дні, місяці, роки. Не рахував. Це все було невимірно, вічно, безвихідно. Я намагався віднайти в моєму новому стані бодай якийсь смисл, бодай шматочок доцільності. Знав, читав про героїв, про терпіння, про незвичайну віру. Та все це годилося тоді, коли людина приймала самоцінність життя, біологічного функціонування. Я ж ніколи не вважав життя самоцінністю. Воно було для мене стежкою пізнання, пошуків, боротьби. А тепер — в непорушності— яка боротьба? Які пошуки? Навіщо бути тягарем для світу, для людей — близьких чи далеких, — котрі повинні віддавати свій повноцінний час безпомічному каліці? До того ж я відчув, що хвороба моя прогресує, вже віднімалися руки, я почав погано розмовляти. Мені найняли няню, щоб прибирати в кімнаті й біля мене. Це було тяжко й соромно. Інколи хотілося виповзти з ліжка, добратися до вікна, вивалитися на асфальт… Кімната була на шостому поверсі, череп розлетівся б на шматки. Але навіть такого я не міг вчинити… не вистачало сил…

Гукові було дуже цікаво слухати дивного супутника, але він досі не міг втямити, до чого тут його особиста трагедія, яке вона має відношення до незвичайних здібностей, про які він натякнув. Думав запитати про це, але рюкзак нестерпно різав плечі, хотілося трохи відпочити й напитися. Гук зупинився й жестом запропонував присісти. Юнак глянув на спітніле обличчя супутника, допоміг йому розв’ючитися, а потім, усміхаючись, дивився, як той умивався біля потоку та жадібно ковтав прохолодну воду. Сівши під високим багатовіковим берестом, химерний хлопець, заплющивши очі, прислухався до шелесту листя. Гук вернувся на стежку, сів поряд з ним, попросив оповідати далі.

— Те, що трапилося зі мною, — знову озвався юнак, — підтверджує слушність древнього афоризму: «Людина сама кує своє щастя або нещастя». І молот, і ковадло у кожного є. Це — наша воля. Ми звикли пливти у течії узгодженого суспільного життя. Ми добуваємо фах, їжу, будуємо житло. А коли щось зникає — розгублені. Втрачаємо віру в себе. А міра всього — сама людина. Це знали ще древні. Якщо є якийсь сенс у житті, то він повинен бути не в зовнішніх можливостях, зручностях, успіхах, досягненнях. Основне — внутрішнє визначення мети і воля до дії. Ви скажете те, що спочатку думав і я: що може діяти каліка, непорушний пень, прикутий до ліжка? Вся справа в тому, що я звик бачити дію поза собою і забув (або не міг вбагнути), що в кожній істоті, в її глибинній сутності приховано корінь будь-якої дії. Це наш розум, дух. І якщо ми позбавлені однієї з можливостей дії, дух може знайти десять, сто інших. Це дуже велично й масштабно розумів Каменяр. Пам’ятаєте? «Дух — вічний революціонер!» Якщо він пробуджений, то хто його може втримати, зупинити, закувати, приспати?..

Слухайте, що було далі. Якось няня принесла мені чергову пошту. Я переглядав газети, часописи. Й одному науково-популярному виданні знайшов цікаву статтю про лікування різних недуг голодотерапією. Старий лікар переконливо обґрунтовував механізм самоочищення організму під час лікувального голоду, викладалася теорія й практика повного посту.