Вогнесміх (1988) - Бердник Олесь Павлович - Страница 123

А потім з’являвся учитель, і голос його був, як грім гірського обвалу. Він картав її за убогість уяви, котра воліє все втиснути в тисячолітні форми, страхаючись розірвати павутину узвичаєності.

Жанна прокидалася в тривозі, в неспокої, металася в ліжку, відчуваючи, що пережита нею пригода ніколине залишиться для неї лише епізодом, що учитель і його учні ввійшли в її душу, в психіку, у найпотаємніші глибини єства міцно, навіки, і треба щось робити. І вже знала, що не може не діяти. Ще там, від’їжджаючи з острова, Жанна вже підсвідомо готувалася до рішучої акції. Учитель ніби знав про це, тому що до причалу ніхто, окрім нього, не з’явився, і жінка даремно оглядала пустельний берег в пошуках знайомої постаті. Вона стримано подякувала сивому патріархові за рятунок і гостинність, а він мовчки кивнув і торкнувся її чола благословляючим жестом. А коли судно відчалило, крикнув одне лише слово:

— Забудьте!

Вона не відповіла. Крізь плівку мимовільних сліз вбирала обриси казкової вілли, дерев, барвистих скель. Знала, що тут, па пустельному острові, в ній відбулося якесь духовне зачаття, і вона вагітна новою істотою, котру треба виплекати, виносити і народити. Вилучити її з себе уже неможливо.

На шляху в Папаете вона, ніби мимохіть, цікавилася будовою корабля, капітанською рубкою, навігаційними приладами. Удавано наївно розпитувала капітана, як визначаються географічні координати, і молодий чоловік, зачарований небуденною красою жінки, охоче продемонстрував їй своє вміння, простодушно назвавши цифри довготи і широти. Ту інформацію вона запам’ятала міцно й назавжди. І тепер у її свідомості зрів, насичувався подробицями авантюрний план. Жанна знала, що її задум є своєрідним піратством, але нічого не могла з собою подіяти.

Вона зафрахтувала першокласну яхту з надійною командою і, не вдаючись в подробиці, повідомила співробітникам клініки, що буде відсутньою два-три місяці. Капітанові назвала координати, надавши йому право обирати найнадійніший і найбезпечніший шлях. Відпливали з невеликої гавані поблизу Пондишері вночі, під сяйвом урочистої ілюмінації зоряного дивокола. Дихав легкий передсвітанковий легіт, і вітрила яхти тріпотіли окрилено, щасливо, ніби поривалися в таємничі простори океану. Жанна стояла на носі корабля, задумливо поринувши поглядом у небесну глибінь, перебираючи в пам’яті все те, що вона мала здійснити. Була спокійна, жалю й каяття не відчувала. Знала, що дорога, котру обрала тепер, єдина. Іншої не існувало.

Можливість невдачі? Небезпека далекого плавання? Такі страхи не бентежили серця. Вона відчувала лише одне веління: врятувати птаха, котрий борсається в полоні, не розуміючи своєї приреченості. Підготовка проведена ідеально — у неї першокласне судно, два безшумні електрогелікоптери, рятівні шлюпки, надійна команда. Все інше залежатиме від погоди, долі, від тієї сили, котру на Сході називають кармою, і ще від її власного уміння розбудити душу, замуровану в темницю інтелектуально-чуттєвого стереотипу. А ще — від її любові. Чи достатньо полум’я її пекучого почуття, щоб розтопити кригу нерозуміння?

***

За сорок днів шхуна «Апсара», подолавши тисячі кілометрів морського шляху, витримавши два шторми, наблизилася до потрібного квадрата в Тихому Океані. Був штиль, води спокійно й урочисто переливалися в мінливих барвах світанку. Острів вирізнявся на обрії зубцями рожевих скель та грядою високих пальм. Над ним поволі пливли кораблики хмар.

Жанна, дивлячись на острів, відчувала хвилювання й невимовну тривогу, вела сама в собі напружений діалог. Чи правомірний її вчинок, чи виправданий він нетлінними вартостями життя? Хто може з певністю підтримати її або переконливо заперечити задум, котрий виклекочує в глибині серця, ніби невідоме вариво в тиглі середньовічного алхіміка? Що народиться з того кипіння — чисте золото радості чи несподіваний вибух таємничих елементів, який рознесе в шмаття й того, хто покликав їх до життя?

Та, поза всіма сумнівами, понад душевним сум’яттям і хитанням, жінка розуміла, що вороття назад немає, що її веде сила, могутніша від розумових, інтелектуальних рішень, і що та сила, можливо, є волею цілості, про яку нагадував учитель з Гнізда Радості, твердячи про одність буття чоловіка й жінки. Можливо, тепер діє не вона, не її волюнтарне рішення, а стихія єдності Вищого рівня, єдності, що зачалася при зустрічі Жанни з Космоандром.

Вона перемовилася з капітаном — літнім сивим індусом, небагатослівним і незворушним, домовилася про план дій. Він не розпитував подробиць у вродливої господині, а лише порадив завершити справи, пов’язані з цим островом, за тиждень, бо незабаром штиль зміниться періодом бур і негоди. Було спущено шлюпку, в неї, окрім Жаяни, сіло два моряки — молоді, сильні бенгальці, котрі завеслували до берега. За годину вони наблизилися до мети мандрівки. Жінка зійшла на берег, звелівши морякам дрейфувати в шлюпці за смугою рифів.

Острів бУв пустельний, тихий. Поміж грядою скель — ні душі. Жінка нервово ходила понад берегом, де ще недавно казковий юнак рятував її від неминучої смерті, і напружено роздумувала про те, як має діяти, коли несподівано зустріне учителя. Що йому говорити, як виправдати свої наміри? Переконувати, звертатися до серця, до кайсвятіших струн душі? Він поцікавиться, чому вона не ввійшла в контакт з ним, а обрала стежку авантюри?

А, даремні всі ці копання в душі. Недостойна гра. Хіба суть в тім, щоб виправдати себе перед власним сумлінням або перед умовною мораллю світу? Головне знати, що ти діяв монолітно щодо волі власного духу, понад всяким вибором, котрий завжди знаходить найхимерніші пояснення своєї «правоти». Вибір — це ще непевність, це ще оцінка. Свобода — нерушима дія, для якої будь-який вибір виключається. Цілковита судженість. Парадоксально? Може. Але в цій парадоксальності — велика правда.

Жанна інтуїтивно відчувала, що в ін має з’явитися тут, де вони вперше торкнулися серцями. Якщо карма звела їх на спільній стежині і вони належать одній долі, то задумане здійсниться понад всякими перешкодами і опором людей чи стихій.

Вона відчувала, як холодні дрижаки потрясають тіло, хоч довкола було парке повітря тропіків. Загорнувшись у плащ, сіла в заглибину скель, слухала пронизливі крики чайок, котрі змагалися за кращу здобич край берега. Думала про ймовірність того, що має статися. Яка закономірність такої ймовірності, ким вона може бути визначена? Чи ймовірна поява самого життя у всеосяжному царстві космічного холоду та мільйонноградусного буяння вогняних океанів зірок? Який відсоток можливості реалізується в таємничому процесі зародження віт’альності, і хто гарантуєстабільність існування екзотичної форми буття матері? А може, природа полюбляє саме неймовірні рішення, казкові результати тих чи інших процесів? Може, природі «нецікаво» добувати тривіальні плоди з своєї динаміки і вона радієнесподіваним знахідкам? Чи не є такою радістюсаме життя?І оскільки життя є екзотичним утвором творящого випадку, то воло в своєму плині освячує теж несподівані явища та події, котрі діаметрально протилежні законам математичної ймовірності.

Згадала дивний історичний факт саме такої унікальної неймовірності. На острові, де височів грандіозний вулкан Кракатау, було місто, де жили тисячі людей. Була там і в’язниця. Туди рідко садили людей. Одного разу до пожиттєвого ув’язнення засудили молодого хлопця, котрий випадково став убивцею. Минали роки, і ось раптово загримотів вулкан, вибухнув. Острів розлетівся на друзки, сртиі тисяч людей загинуло. Практично загинули всі — йоги, володарі, ремісники, жерці, судді. Врятувався лише засуджений юнак, камера якого уціліла на скелі — одна камера з усієї в’язниці, яка теж пішла під воду.

Жанна нервово засміялася, уявляючи цю подію. Справді, чим можна пояснити такий «жарт» вищої сили, чи природи, чи якоїсь шаленої, надлюдської ймовірності? У які математичні моделі вміститься «можливість» такої події? Може, сама стихія життя підказує нам, щоб шукачі діяли й творили парадоксально, божевільно, всупереч узвичаєності традицій, бо саме там відкривається щось несподіване, те, що дарує нові сили й можливості.