Камертон Дажбога - Бердник Олесь Павлович - Страница 2

Вони проминули кілька прадавніх хат. З-за парканів гавкали пси. Понад стежкою босоноге дівча пасло корову, тримаючи в руках налигача. Дівчинка здивовано розглядала подорожніх, особливо її зацікавили жінки в чорних рясах, їхні бліді гарні обличчя з тривожними очима.

— Ви артисти, еге? — Не стримало цікавості дівча. — Кіно знімаєте?

— Ти вгадала, кіно, — згодився Григір. — Може, підкажеш нам, де тут найближчий таксофон?

— А що це? — здивувалася дівчинка.

— Ну… телефон… Де тут будка телефонна, щоб подзвонити до міста?

— Е, далеко, — махнула рученям дівчинка. — Треба йти до Чорної гори… або до Московського вокзалу… або до школи на Звіринецькій вулиці. Осьдечки стежка, вона виведе вас на Звіринецьку, а там спитаєте.

— А дирекція Ботанічного саду? — 3 надією запитав Григір. — Де вона тут?

— Дирекція? Саду? — Спантеличено перепитала пастушка. — Не чула. Не знаю. Ботанічний сад є десь там, аж біля вокзалу. А тут — не…

— Ну, дякую тобі. Ходімо, дівчата, хутчій.

— А як називається кіно? — гукнула вслід їм дівчинка.

— Кіно? — Оглянувшись, перепитав Григір. — «Кільця змія» називається. Запам’ятаєш?

— Про змія? — зраділо дівча. — Мабуть, казка? Еге? Я люблю казки. Недавно бачила кіно про «Василису Прекрасну». Ой, здорово! А ці гарні артистки, мабуть, красунь грають? А ви їх визволяєте? Еге?..

— Вгадала, дівчинко. Правду сказала! — Помахав їй рукою Бова, зворушено перезирнувшись зі своїми супутницями. На очах Юліани блиснула сльоза.

— Смішно, але ж правду сказала, — озвалася вона. — Ми ніби містерію якусь проходимо.

— Тихо, — застеріг Григір. — Ми виходимо на вулицю…

Стежка вивела їх на бруківку. Над шляхом височіла недобудована церква без хрестів. З’явилися нечисленні перехожі. Всі запитливо поглядали на дивну групу. Бова спантеличено сказав своїм супутницям:

— Ну ось… друга загадка. Звідси починалася вітка чотирнадцятого тролейбуса, а тепер тут примітивна бруківка… І жодного транспорту.

— А що таке тролейбус? — поцікавилася Юліана.

— Машина, що рухається силою електрики, — пояснив Бова.

— Зрозуміло. Отже, ми в іншому часі. А може, й в іншому вимірі. Нещодавно я читала книги Успенського про інші виміри…

— Знаю, — обірвав її Григір. — Проте це нам не допоможе. Треба вияснити подробиці — куди ми потрапили.

Він зупинив молодичку з кошиком, повним червонобоких яблук, запитав її, як добратися до найближчого телефону. Та вказала їм, як і дівчинка-пастушка, в напрямку Чорної гори.

— Підете прямо, потім ліворуч… пізніше знову повернете праворуч… і там рукою подати…

Подякувавши, Григір з дівчатами закрокував униз. Та не встигли вони пройти й півкілометра, як їм назустріч вискочили з бокових вуличок два міліцейських авто і, перекривши шлях для втечі, різко зупинилися. Кілька офіцерів та сержантів у міліцейській формі вихопилися з машин, тримаючи в руках автомати та пістолети.

— Стояти! — Суворо скомандував капітан, уважно оглядаючи хлопця й дівчат у чернечих рясах.

— Стоїмо, — усміхнувся Григір і поліз до внутрішньої кишені за посвідченням.

— Руки вгору! Не балуй! — гримнув капітан. З-за його спини виглянув знайомий хлопцеві вартовий, тримаючи в руках гвинтівку без затвора. Офіцер кивнув на затриманих.

— Вони?

— Вони, суки, — вдоволено гаркнув сторож. — Я йому кажу — стій! А він мені під ноги… Здоровило! Хіба я в силі його побороти? Точно, шпійон! Де б він навчився таких прийомчиків? Куди подів затвора, гнида? Верни казьонне імущество!

— Тихо! — обірвав його капітан. — У відділенні розберемося. Затвор у тебе?

— Ось тут, у кишені, — миролюбно відповів Григір. — Капітане! Я прошу одвезти нас до Міністерства внутрішніх справ. Справа дуже складна, й у відділенні…

— Може, ти ще в ЦК партії захочеш? — Глузливо засміявся офіцер.

— Або в ресторан «Кукушку», — з огидною гримасою підхопив сторож. — Одкушать котлету київську…

Міліціонери засміялися. Капітан різким жестом обірвав сміх.

— Годі! По машинах. Руки назад.

— Я співробітник МВС, — запротестував Бова. — Візьміть у внутрішній кишені посвідчення…

— Візьмемо! — пообіцяв зловтішно офіцер. — Усе візьмемо. Марш до машини. Ми вас навчимо, як роззброювати вартових. І онукам закажеш!

Григір схвильовано розглядав будівлі на вулиці Києва, якими їхали міліцейські машини. Все здавалося сном, міражем: замість широких заасфальтованих проспектів — покручені бруківки, зруйновані квартали, убого вбрані люди з торбами та кошиками, старовинні трамваї, схожі на катафалки. Де ж вони опинилися? В яких роках? Чи зустрінуть вони кого-небудь знайомого? Перед експериментом він із Гореницею розмовляв про можливі парадокси часу. Досить легковажні теоретизування. Одна справа базікати, а інша — стрибнути в іншу епоху! Що тоді казав Горениця? «Ваш наступний експеримент, безумовно, якось відіб’ється на прийдешньому і на сучасності, звичайно, хоча б уже тим, що відкриє потік принципово нової інформації. Де відіб’ється цей експеримент, в чому, що означатиме поява тут жінки з минулого (а разом з тим — із неймовірного грядущого), хто може передбачити?» Навіть він, геніальний теоретик, очевидно, безсилий був пророкувати результати першого прориву в стіні Хроноса. І ось… несподіване зміщення фази часового континууму. Вірогідніше всього, що вони потрапили в минуле… десь у п’ятдесяті роки, одразу після війни. Проте в ті роки і він, Григір Бова, і Галя Курінна вже народилися. То, може, вони зустрінуть тут самі себе? Як тоді доведеться розв’язувати карколомні вузли? Чи не стане ця ситуація катастрофічною? Треба вимагати в міліції зустрічі з ученими, з теоретиками. І спробувати знайти шефа. Він, безумовно, тепер молодший, але працює в органах…

— Я відчуваю твою думку… твої сумніви, — зненацька озвалася Галя, схилившись до нього. — Ми потрапили у вузол часу… і розв’язати його буде складно.

Григір глянув на її бліде, схвильоване личко, відзначив лихоманковий блиск в очах. Ласкаво обняв за плечі.

— Заспокойся, рідна моя. Це наш іспит. Горіор не обіцяв нам готових рішень, а урагани й шторми…

Машина минула круглу вежу, застрибала по трамвайній колії. Прогуркотів, задзеленчав трамвай. Марія-Юліана зацікавлено дивилася йому вслід, похитувала головою.

— Який страшний монстр. Дуже примітивна техніка…

— А в дев’ятнадцятому віці хіба краща була? — Скептично запитав Григір.

— Я порівнюю не з моїм досвідом тутешнім, — заперечила Юліана. — Мені згадалася наша рідна Ара.

— Мовчати! — гаркнув, почувши їхнє перешіптування, капітан, обернувшись із переднього сидіння. — Зараз будете мати нагоду говорити те, про що вас питатимуть. І раджу не викручуватися, не шукати алібі. Не допоможе!

— Ми алібі не потребуємо, — одрізав офіцерові Григір. — Заспокойтеся. І знайдіть терпіння для взаєморозуміння.

— Я бачу, ти дуже розумний! — Погрозливо буркнув капітан. — Доведеться тобі показати, де раки зимують. Та ось ми вже приїхали. Виводьте злочинців. Попереджую, при спробі втекти…

— Шановний капітане, — сказав Бова, — раджу тримати при собі ваші садистичні емоції. Вам же потім буде соромно.

— Ах ти, подонок! Я цього не забуду. Ану марш з машини! Живо до дверей! Семеній! Веди їх прямо до шефа. І сторожа-свідка теж! Це пташки непрості. Ми їм покажемо, з ким мають діло!

Начальник Печерського відділення міліції майор Куштенко уважно розглядав високого, плечистого хлопця, одягнутого в легку куртку з мерехтливої тканини, шукаючи в його обличчі, в погляді страх або занепокоєння. Бова дивився на нього щиро, дружньо, з надією на взаєморозуміння. Майор здивувався, але не показав цього. Перевів погляд на жінок в чернечих рясах. Відзначив на їхніх лицях небуденну красу і спокійне благородство. Потім кивнув капітанові:

— Краще буде, якщо всі сядуть. Ось так. Прошу заспокоїтись і розповісти все, що сталося. Капітане! Я вас слухаю.

— Наша патрульна машина чергувала біля Видубицького озера. Я почув свисток вартового позавідомчої охорони. Ось він перед вами…