Крізь час. Темна Вежа II - Кінг Стівен - Страница 2

Атоді якось у майже порожньому кінотеатрі («Біжу» в Бангорі, штат Мен, якщо це має якесь значення) я подивився фільм режисера Серджіо Леоне. Називався він «Хороший, поганий, злий». Не минуло ще й половини стрічки, як я зрозумів, що хочу написати роман, у якому толкієнівський зміст пошуків пригод і чаклунства поєднувався б із леонівським майже до абсурду величавим обрамленням вестерна. Якщо ви дивилися цей ексцентричний вестерн по телевізору, то не зрозумієте, про що йдеться, — можете голосно репетувати про незгоду, але це правда. На екрані кінотеатру, через проектор із належними лінзами Panavision, «Хороший, поганий, злий» виглядає епічною сагою, що може змагатися з «Бен Гуром». Зріст Клінта Іствуда сягає п'яти метрів, кожна волосина шорсткої, мов дріт, щетини на його обличчі виступає вперед, наче молоде червоне дерево. Борозни навколо рота Лі ван Кліфа глибокі, немов каньйони, а на дні кожного з них міг би бути тонкохід (дивіться книгу «Маг і кристал»). Пустельні декорації простягаються аж до орбіти планети Нептун. Адуло кожного пістолета виглядає не меншим за тунель «Голанд».

Навіть більше, ніж тло, мені потрібне було відчуття епічного, апокаліптичного простору. Те, що Леоне ні чорта не знав про географію Америки (за словами одного з персонажів, Чикаго — це десь поблизу Фенікса, штат Аризона), додало картині відчуття дивовижного зміщення у просторі. Сповнений ентузіазму (того штибу, на який, гадаю, здатна тільки молода людина), я хотів написати не просто товсту книжку, а найдовший масовий роман в історії людства. Мені це не вдалося, але я відчув, що старт непоганий. «Темна вежа», томи один-сім, справді становить одну історію, і перші чотири книги тягнуть на більш ніж дві тисячі сторінок у м'яких обкладинках. Останні три томи — це ще дві тисячі п'ятсот сторінок рукопису. Я не хочу сказати, що обсяг має якесь відношення до якості, а просто маю на увазі, що намагався написати епічну сагу, і певною мірою це в мене вийшло. Якби ви запитали мене, звідки таке бажання, я б не зміг відповісти. Можливо, частково це пояснюється тим, що так зростають американці: будуй найвище, копай найглибше, пиши найдовше. І це почухування потилиці, коли постає питання мотивації? Здається мені, це теж частина американського життя. Врешті-решт все закінчується тим, що ми кажемо: «На той час це здавалося не такою вже й поганою ідеєю».

Ще один аспект дев'ятнадцятиліття, якщо вас це потішить: як на мене, то це вік, у якому багато хто з нас застрягає (розумом та почуттями, якщо не фізично). Роки спливають, і одного дня ти дивишся у дзеркало зі справжнісіньким збентеженням. «Чому це в мене на лиці такі зморшки? — дивуєшся ти. — Звідки це ідіотське пузце? Чорт, мені ж тільки дев'ятнадцять!» Не надто оригінальна думка, але збентеження не стає від цього меншим.

Час сріблить твою бороду, час віднімає у тебе кидок у стрибку, і все це відбувається, поки ти вважаєш — дурнику, — що він досі на твоєму боці. Логічній частині твого єства все добре відомо, але серце відмовляється в це вірити. Якщо тобі пощастить, той самий Патрульний, котрий оштрафував тебе за перевищення швидкості та надмірні розваги, піднесе тобі до носа нашатир. Щось подібне сталося й зі мною під кінець двадцятого століття. Сталося у подобі фургона «Плімут», що збив мене у придорожню канаву в моєму рідному місті.

Десь через три роки після того нещасного випадку я підписував книжки на презентації роману «Майже як б'юїк» у крамниці «Бордерс» у Дерборні, штат Мічиган. Коли підійшла черга одного хлопця, він сказав, що дуже-дуже радіє, що я залишився живий. (Мене це дуже зворушує і відбиває охоту думати «Чого ти в біса не здох тоді?»)

«Я був зі своїм хорошим другом, і раптом ми почули, що вас збили. Ми просто затрясли головами і почали наперебій говорити: «А як же Вежа, вона хилиться, падає, о-о-ох, блін, він уже ніколи її не закінчить!»

Щось подібне спадало на думку й мені. Тривожна думка про те, що, збудувавши Темну вежу в колективній уяві мільйонів читачів, я, можливо, несу відповідальність за її безпеку доти, доки читачам хочеться про неї читати. Це може тривати усього лише п'ять років, а може й п'ятсот — звідки мені знати? Схоже, що у романів фентезі, як поганих, так і хороших (навіть зараз хтось десь, імовірно, почитує «Вампіра Варні» чи «Монаха»), довге життя. Роландів захист Вежі полягає у тому, щоби спробувати відвернути загрозу од Променів, які її тримають. А мені (я збагнув це після аварії) доведеться зробити це, закінчивши історію про стрільця.

Під час тривалих пауз між написанням і публікацією перших чотирьох романів серії «Темна вежа» я отримував сотні листів типу «як вам не соромно, це ви в усьому винні». У тисяча дев'ятсот дев'яносто восьмому (інакше кажучи, коли я працював, помилково вважаючи, буцімто мені досі дев'ятнадцять) надійшов лист від вісімдесятидворічної бабці: «Не хочу діймати вас своїми турботами. АЛЕ!!! Зараз дуже слаба». Бабуся повідала мені, що їй, мабуть, залишилося жити усього рік («од сили 14 місяців, у мене рак — пішли метастази»). Оскільки вона не сподівалася, що я спеціально для неї закінчу історію Роланда, то просто питала, коли моя ласка (ласка!), чи не розповім я їй, чим усе закінчиться. Від одного рядка у мене просто стислося серце (хоч і не досить сильно для того, щоби знову сісти за писання) — це була її обіцянка «не казати ні одній живій душі». За рік по тому, можливо, після нещасного випадку, внаслідок якого я опинився у лікарні, одна моя помічниця, Марша Ді Філіппо, отримала листа від чоловіка, засудженого до страти в Техасі чи Флориді, котрий хотів знати те саме: чим усе закінчиться? (Він обіцяв забрати таємницю з собою в могилу, від чого моє тіло взялося сиротами.)

Якби на те моя воля, я б дав обом цим людям те, що вони в мене просили, — стислу версію подальших пригод Роланда, але, на жаль, у мене не було такої можливості. Я просто не знав, як усе обернеться для стрільця та його друзів. Для того, щоб знати це, я мусив писати. Колись я тримав у голові короткий начерк, але потім згубив. (Мабуть, він не вартий був ані шеляга.) Все, що в мене залишалося, — кілька записів («Чусіт, чисіт, чосик, щось-щось-кошик» — так написано на одному з цих аркушів, який лежить у мене на столі, поки я пишу ці рядки). З часом, починаючи з липня дві тисячі першого, я знову почав писати. На ту мить я вже твердо знав, що мені не дев'ятнадцять і мені не оминути жодного з тілесних ушкоджень, які можуть спіткати людину. Я розумів, що мені буде шістдесят, а може, навіть сімдесят. І хотів закінчити свою історію, поки гидкий Патрульний не прийде по мене востаннє. Наміру залишитися в пам'яті людей із чимось на кшталт «Кентерберійських оповідань»[1] та «Таємниці Едвіна Друда»[2] в мене не було.

Результат — на краще це чи на гірше — лежить перед тобою, Постійний Читачу, незалежно від того, чи ти приступаєш до першого тому, чи готуєшся почати том п'ятий. Подобається це тобі чи ні, історія Роланда вже закінчена. Сподіваюся, ти дістанеш від неї насолоду.

Що ж до мене, то я відірвався на повну котушку.

Стівен Кінг

25 січня 2003 р.

Передмова

Майже все, що автори пишуть про свої твори, — некомпетентна дурня.[3] Ось чому вам до рук ніколи не потрапляла книга під назвою «Сто великих передмов західної цивілізації» чи «Найулюбленіші передмови американців». Звісно, так казати — це упередженість з мого боку, але, написавши як мінімум п'ятдесят вступів і передмов, не кажучи вже про цілу книжку, присвячену мистецтву писати художні твори, я думаю, що маю право на таке упередження. І вважаю, що ви можете серйозно поставитися до моїх слів, коли я вам скажу, що це може бути один із тих рідкісних випадків, коли мені справді є що цінного сказати.

Кілька років тому я справив певний фурор серед своїх читачів, запропонувавши їм перероблену й розширену версію свого роману «Протистояння». Тоді я нервувався, і зрозуміло чому: з усіх моїх романів читачі завжди найбільше любили «Протистояння» (на думку найзапекліших фанатів «Протистояння», я міг би спокійно сконати у 1980-му і світ би від цього аж ніяк не постраждав).