Шукач [Стрілець]. Темна вежа I - Кінг Стівен - Страница 25

Корт стояв неподалік двох хлопців: мовчазна постать у шкіряних штанях із латками та зеленій бавовняній сорочці, високо підперезаними старим солдатським ременем. Зелений колір сорочки зливався з живоплотом і дерном, яким був вистелений задній майданчик, де дами ще не починали грати в кульки.

— Приготуйся, — прошепотів Роланд до Катберта.

— А ми й так готові, — безапеляційним тоном заявив Катберт. — Правда ж, Даві?

Вони розмовляли низькою мовою, говіркою кухарчуків і поміщиків. Той день, коли їм буде дозволено в присутності інших користуватися власною мовою, був іще далеко.

— Чудовий день для цього. Чуєш запах дощу? Буде…

Корт різко підняв клітку, яку тримав у руках, її дверцята розчахнулися. Звідти вилетів голуб і, швидко тріпочучи крильми, стрімко полинув у небо. Катберт вхопився за прив'язь, але було вже запізно: сокіл знявся у повітря, і це тільки стало на перешкоді його злету. Різко змахнувши крилами, Давид умить виправив становище — стрімголов помчав угору, набираючи висоту, Щоб здобути над голубом перевагу.

Корт неквапом підійшов до хлопців і з розмаху зацідив величезним міцно стисненим кулаком у вухо Катбертові. Навіть не зойкнувши, хлопчик беззвучно впав, хоча губи й скривилися від болю. З вуха на яскраво-зелену траву повільно потекла цівка крові.

— Ти ловив ґав, шмаркач, — сказав він.

Катберт силкувався зіп'ятися на ноги.

— Благаю вас вибачити мене, Корте. Я просто…

Корт ударив іще раз, і Катберт знову повалився на землю. Тепер кров линула сильніше.

— Говори Високою Мовою, — тихо сказав Корт. У його монотонному голосі відчувалася властива п'яницям легка хрипота. — Спокутуй свою вину мовою цивілізації, заради якої люди не рівня тобі йшли на смерть, шмаркач!

Катберт знову спробував підвестися. Очі йому застилали сльози, але губи стислися у вузеньку смужку ненависті і не тремтіли.

— Я глибоко шкодую, — напруженим голосом мовив Катберт, намагаючись не втратити самовладання. — Я забув обличчя свого батька, але сподіваюсь, що прийде час, коли я володітиму його револьверами.

— Це правильно, неслуху, — сказав Корт. — Ти поміркуєш над своїми помилками, а голод допоможе тобі досягти в цьому успіху. Ніякої вечері. І сніданку теж ніякого.

— Дивіться! — крикнув Роланд, показуючи вгору.

Сокіл піднявся вище за голуба. На якусь мить він нерухомо завис у прозорому весняному повітрі, розкинувши дужі крила, а потім склав їх і каменем упав на свою жертву. Два тільця злилися в одне, і Роландові здалося, що він бачить у небі кров. Сокіл коротко скрикнув на знак тріумфу. Стріпуючи крильми і перевертаючись у повітрі, здобич падала на землю, і Роланд стрімко рвонув до місця падіння, залишивши позаду і Корта, і покараного Катберта.

Сокіл спустився вниз до своєї жертви і шматував, роздирав їй пухнасту білу грудку. Кілька пір'їн, повільно опускаючись на землю, тріпотілося на вітрі.

— Давиде! — крикнув до сокола хлопчик і кинув йому шматок кролячого м'яса з сумки. Гордо задравши голову й вихиливши спину, сокіл ухопив його на льоту і проковтнув, а Роланд зробив спробу знову посадити його на прив'язь.

Та все було марно: птах майже байдуже вивернувся і клювом видрав Роландові довгий клапоть шкіри, від чого на руці утворилася глибока рвана рана. А потім повернувся до своєї здобичі.

Застогнавши, Роланд ізнову, попереду затиснувши верткого гострого клюва рукою, на якій була шкіряна рукавиця, спробував затягнути петлю на прив'язі, і цього разу йому пощастило. Він дав соколові ще один шматок м'яса й накинув йому на голову ковпак. Давид слухняно вмостився в нього на зап'ясті.

З соколом на руці Роланд гордо випростався.

— Скажи мені, що це таке? — спитав Корт, показуючи на Роландове передпліччя й рану, з якої сочилася кров. Хлопець уже налаштувався на те, що зараз отримає прочухана, і зібрав усю волю в кулак, аби не розплакатися, але ніякого удару не було.

— Він напав на мене, — відповів Роланд.

— Ти його розлютив. Сокіл не боїться тебе, хлопче, і ніколи не боятиметься. Сокіл — стрілець Господа, — сказав Корт.

Роланд просто мовчки дивився на Корта. Особливою уявою він не вирізнявся ніколи, і якщо Корт мав намір дати йому урок моралі, то дарма старався — хлопець сприйняв це як одне з тих дурнуватих висловлювань, якими Корт постійно сипав.

Катберт підійшов іззаду і за спиною показав Кортові язика. Роланд не посміхнувся, але кивнув йому.

— Гайда всередину! — наказав Корт, забираючи сокола. Потім повернувся і жестом показав на Катберта. — І не забудь, що на тебе чекають роздуми, шмаркач. І піст. Сьогодні ввечері та завтра вранці.

— Так, — відповів Катберт. Тепер його тон став пишномовним і офіційним. — Дякую вам за цей день, що був таким повчальним для мене.

— А у тебе намітився прогрес, — сказав Корт, — та, на жаль, твій язик має погану звичку висолоплюватися з твого ідіотського рота, коли вчитель стоїть до тебе спиною. Може, колись і настане день, коли ти та він знатимете, де насправді ваші місця. — І він знову вдарив Катберта, цього разу просто в перенісся й так сильно, що Роланд почув, як глухо гепнув кулак: із таким звуком дерев'яний молоток кухарчука вдаряє об бочку пива, вибиваючи чопа. Катберт упав спиною на траву. Спочатку його очі потьмяніли, а погляд застиг. Потім погляд прояснився, і хлопчик, палаючи люттю, подивився знизу вгору на Корта. Легка посмішка, що завжди грала на його вустах, зникла, поступившись місцем неприкритій ненависті. Очі перетворилися на два блискучих буравчики, яскравих, як кров голуба. Він кивнув, і губи його розійшлися в моторошній, сповненій образи усмішці — такої Роланд не бачив у нього ніколи.

— Тоді ти не настільки безнадійний, — мовив Корт. — Коли вирішиш, що можна, прийдеш до мене, бовдуре.

— Як ви дізналися? — крізь зуби процідив Катберт.

Корт так рвучко повернувся до Роланда, що той мало не заточився назад, — якби це сталося, то вже двоє хлопців лежали б на свіжій зеленій траві, обагреній їхньою кров'ю.

— Я побачив твоє відображення в очах цього нікчеми. Затям це, Катберте Олґуд. Останній урок на сьогодні.

Катберт знову кивнув, на губах застигла та сама моторошна усмішка.

— Я дуже шкодую. Я забув обличчя…

— До біса це лайно, — обірвав його Корт, втрачаючи інтерес. Він повернувся обличчям до Роланда. — Забирайтеся, обидва. Якщо я ще бодай хвилину бачитиму перед собою ваші тупі нікчемні писки, мене знудить, і прощавай добрий обід.

— Ходімо, — покликав друга Роланд.

Катберт труснув головою, щоб прояснилося, і зіп'явся на ноги. Корт уже спускався схилом, тяжко ступаючи кривими ногами, — могутній і якийсь доісторичний. Поголена сірувата маківка виблискувала на сонці.

— Уб'ю сучого сина, — із застиглою усмішкою сказав Катберт. На лобі в нього вже росла багряна ґуля, розміром із нічогенне гусяче яйце.

— Це не для нас із тобою справа, — мовив Роланд і несподівано розплився в усмішці. — Давай повечеряємо в західному крилі. Кухар нас нагодує.

— Він закладе нас Кортові.

— Та він не Кортів друзяка, — відказав Роланд і знизав плечима. — А навіть як закладе, то що?

Катберт у відповідь теж посміхнувся.

— Звісно. Аякже. Все життя мріяв дізнатися, як виглядає світ, коли тобі скрутять в'язи задом наперед потилицею догори.

Разом вони пішли зеленими лужками, а слідом за ними в світлі погожого весняного дня потяглись і їхні тіні.

IX

Кухаря західного крила звали Гексом. Цей чолов'яга у білому кухарському одязі, з обличчям кольору нафти-сирцю, був велетенським на зріст. У його жилах текла кров різних народів: на чверть темношкірих, на чверть жовтих, ще на чверть — мешканців Південних островів, тепер майже забутих (світ зрушив з місця). Остання чверть належала бозна-кому. Взутий у велетенські капці з носками, по-східному закрученими догори, мов у каліфа, він човгав підлогою трьох кухонних приміщень із високими стелями (тут завжди клубочилася пара), рухаючись повільно, наче трактор на першій передачі. Він був одним із тих рідкісних дорослих, хто радо спілкується з малими дітьми й усіх їх без винятку обдаровує своєю любов'ю. Без телячих ніжностей, а радше по-діловому, що допускає міцні обійми, — так само як і рукостискання на знак укладення важливої угоди. Він любив навіть хлопчиків, що почали бавитися зброєю, хоча вони й відрізнялися від решти дітей, хлопчаків непривітних і завжди трохи небезпечних (не таких небезпечних, як дорослі, а більше схожих на звичайних дітей з ледь помітними нападами безрозсудли-вості), — і Берт був не першим із Кортових учнів, кого він потай підгодовував. Зараз він стояв перед гігантською електричною плитою, на якій щось булькотіло і шкварчало. В усьому маєтку залишилося тільки шість електроприладів, що досі працювали. Одним із них і була ця плита — перед нею він почувався королем У своєму замку, і тут він стояв і дивився на двох хлопчаків, які уминали за обидві щоки приготовані ним шматочки м'яса з підливою. Скрізь: спереду, ззаду і навкруги у вологому чаді кухні, — шастали туди-сюди кухарчуки, посудомийки та інша дрібна кухонна обслуга, брязкаючи каструлями, помішуючи рагу, знемагаючи від чищення картоплі й овочів унизу. У тьмяно освітленій ніші, де розташовувалася комора, прачка з одутлим сумним лицем і волоссям, недбало перехопленим на маківці якоюсь ганчіркою, шваброю розляпувала воду по підлозі.