Шукач [Стрілець]. Темна вежа I - Кінг Стівен - Страница 21

— Я йшов до школи, — затято повторив малий. — Зі своїм… — Повіки опустилися, вуста ворушилися, наче добираючи слова, — коричневим… портфелем. У ньому був сніданок. А на шиї в мене… — знову пошук, болісне добирання, — …краватка.

— Що таке краватка?

— Не знаю. — Хлопчик інтуїтивно зімкнув пальці на горлі. Такий жест асоціювався у стрільця з повішенням. — Не знаю. Все кудись зникло, — сказав він і відвів погляд.

— Дозволь мені приспати тебе, — запропонував стрілець.

— Мені не хочеться спати.

— Я зроблю так, що захочеться, і вві сні ти все згадаєш.

— І як вам це вдасться? — У голосі Джейка вчувався сумнів.

— Ось це мені допоможе.

Стрілець витяг із патронташа патрон і почав вертіти його спритними пальцями. Патрон переміщувався плавно й без будь-яких зусиль, ніби олія, що біжить цівкою. Він мандрував від великого пальця до вказівного, від вказівного до середнього, потім безіменного і мізинця. Зник із поля зору і з'явився знову. На якусь мить наче завис у повітрі, а потім рушив у зворотний бік. Патрон гуляв між пальцями стрільця. Та й самі пальці справляли мандри, мов ноги, що долали останні милі до цього місця. Хлопчик дивився. На зміну сумніву, що виник був у нього на початку, прийшло щире захоплення, яке переросло у екстаз, а тоді, коли стрілець розтулив руку, очі почали темніти і врешті-решт непомітно заплющилися. Патрон рухався вперед і назад. Джейкові повіки знову розтулилися, цього разу на тривалішу мить. Він чітко побачив невпинне переміщення патрона між стрільцевими пальцями, а потім повіки стулилися черговий раз. Стрілець продовжував сеанс гіпнозу, але Джейкові очі більше не розплющувалися. Хлопець дихав повільно і рівно. Невже так мусило бути? Так. Авжеж. У цьому була якась приваблива чарівність, як у мереживних візерунках замерзлої води, що обрамляють голубі брили пакового льоду. Йому вкотре здалося, ніби він чує материн спів — не потішно безглузді віршики про дощ У Іспанії, а ще миліші серцю нісенітниці, що лунали здаля, коли його вже заколисував сон: пташеня-вівсянко, пташеняточку, принеси свій кошик, білий в чорну цяточку.

І знову стрілець відчув, як серце стискає страшенна нудьга. Патрон у пальцях, яким він маніпулював із такою неймовірною вправністю, зненацька здався йому жахливою тінню якоїсь потвори. Впустивши його на долоню, стрілець до болю стиснув руку в кулак. Вибухни він тієї миті, стрілець би тільки зрадів такому кінцеві своєї спритної руки, бо єдиним справжнім її хистом було вбивство. Світ був немислимий без убивства, та ці слова, сказані самому собі, звучали непереконливо й полегшення не давали. Вбивство, зґвалтування, невимовно жахливі діяння. І все це заради добра, проклятущого добра, кривавого міфу, заради грааля, заради Вежі. Десь там, посеред світу, стояла Вежа (принаймні, так подейкували), підпираючи небо своїм сірувато-чорним громаддям. В очищених пустелею вухах стрільця лунав ледь чутний лагідний голос мами, яка шепоче: Чусіт-чисіт-чосик, щось неси у кошик.

Зусиллям волі він одігнав від себе пісню, разом з її мелодійністю, і спитав Джейка:

— Де ти зараз?

III

Джейк Чемберз (часом його називають Бамою) спускається сходами, тримаючи в руках портфеля. Там, усередині, лежать підручники з природознавства, географії, зошит, олівець і сніданок, який кухарка матері, місіс Грета Шоу, приготувала на ультрасучасній кухні з металу й пластику, де безперервно, поглинаючи неприємні запахи, гуде вентилятор витяжки. У пакеті зі сніданком лежать бутерброд, намащений арахісовим маслом і джемом, бутерброд із копченою ковбасою, салатом-латуком і цибулею та чотири коржики Орео. Не те щоби батьки не переносили сина на дух, але, схоже, вони просто не звертають на нього уваги. Вони відцуралися його, передавши до рук місіс Ґрети Шоу, няньок, репетитора влітку й школи Лайнера (Приватної та Доброї, а найголовніше — Для Білих) решту часу. Ніхто з цих людей жодного разу навіть не спробував удати із себе щось більше, ніж те, чимвони є насправді, — фахівцями, найкращими в своїй галузі. Ніхто не стискав його в міцних теплих обіймах, як це зазвичай роблять у історико-любовних романах, котрі читає його мати і котрі Джейк переглядав, вишукуючи сороміцькі місця. Істеричні романи — так їх іноді називає батько, або «розпирачі корсажів». «Базікай — оце й усе, на що ти здатний», — з безмежним презирством кидає йому мати за зачиненими дверима, під якими підслуховує Джейк. Батько працює на телебаченні — у Мережі. Джейк навіть зміг би розрізнити його серед сонму підтягнутих чоловіків з модними зачісками «сторч». Мабуть, зміг би.

Джейк поки ще не усвідомлює, що терпіти не може всіх фахівців, крім місіс Шоу. Люди завжди спантеличували його. Його мати, якась дуже вже худа, однак сексуальна, часто спить зі своїми божевільними друзями. Батько часто говорить про людей із Мережі, що ті «занадто вже захоплюються кока-колою». Ці слова завжди супроводжуються усмішкою, у якій немає навіть натяку на гумор, і демонстрацією жвавого понюху нігтя великого пальця.

Зараз він на вулиці, Джейк Чемберз на вулиці, він, ніби демонстранти, «вийшов на вулиці». Чепурний, вихований, симпатичний, вразливий. Раз на тиждень він грає у кеглі в «Мідтаун Лейнз». У нього немає друзів, самі лише знайомі. Він ніколи не замислювався над цим, але це його пригнічує. Хлопчик не знає чи не розуміє, що тривале спілкування з фахівцями залишило на ньому свій відбиток — через це він набув багатьох їхніх характерних рис. Місіс Грета Шоу (вона краща за багатьох із них, але, блін, не надто це втішно) дуже фахово робить бутерброди. Нарізає їх на чотири частини і стинає скоринку з хліба, тож коли він їсть у школі свій сніданок, то це більше схоже на вечірку з коктейлями: варто лишень уявити, що замість книжки про спорт чи вестерна Клая Блейздела зі шкільної бібліотеки у твоїй руці бокал. Джейків батько заробляє шалені гроші, бо він майстер влаштовувати «розправи» — себто показувати у своїй Мережі забійніше шоу, ніж у конкурентів з іншої Мережі. Батько викурює чотири пачки сигарет на день. Він не кашляє, але в нього неприємна усмішка, та й від дози старої доброї кока-коли часом не відмовляється.

Джейк іде вулицею. Мати залишає йому гроші на таксі, але, коли немає дощу, він ходить пішки, розмахуючи портфелем (а іноді — сумкою для боулінгу, хоча зазвичай він залишає її в своїй шафці), маленький хлопчик із білявим волоссям і блакитними очима — справжнісінький американець на вигляд. Дівчатка вже почали звертати на нього увагу (з дозволу матерів, звісно), та й він не цурається їх, бо сором'язлива непоступлива пиха маленького хлопчика вже в минулому. Сам того не усвідомлюючи, він розмовляє з ними як фахівець і цим відлякує від себе. Йому подобається географія, а ще боулінгу пообідній час. Його батько володіє акціями компанії, що виготовляє автоматичне обладнання для боулінгу, але в «Мідтаун Лейнз» використовують обладнання іншої марки, не тієї, до якої має причетність його батько. Джейкові здається, що все це йому байдуже, але насправді він замислювався над цим.

Йдучи вулицею, він проминає крамницю «Блуміз», у вітрині якої стоять манекени — у шубах, костюмах, що застібаються на шість Ґудзиків, деякі взагалі без нічого, «в чому мати народила». Ці манекени — ці ляльки — виглядають дуже фахово, а він терпіти не може будь-яку фаховість. Він ще занадто маленький, тож не здатний ненавидіти самого себе, але зерно вже впало у Грунт, тільки дай йому час — і воно проросте та дасть гіркі плоди.

Він опиняється на розі і стоїть там, тримаючи збоку портфель. Повз нього з ревінням проноситься транспорт — фуркочуть сварливі сині з білим автобуси, жовті таксі, «фольксвагени», велика вантажівка. Джейк усього лише дитина, але дитина, наділена неабияким розумом, тож краєм ока він помічає свого вбивцю. Це чоловік у чорному: обличчя не видно, тільки поли сутани шамтять на вітрі, руки тягнуться до нього, а на вустах жорстка усмішка фахівця. Джейк не випускає портфеля, у якому лежить обід, приготований навдивовижу вправними руками місіс Ґрети Шоу, і долілиць падає на проїжджу частину. Крізь затемнене лобове скло він мигцем бачить налякане обличчя бізнесмена у темно-синьому капелюсі, за криси якого хвацько заткнуте маленьке стильне перо. Десь від звуків рок-н-ролу розривається радіо. На протилежному боці вулиці пронизливо кричить якась стара жінка. На ній темний капелюх із серпанком. Цей чорний серпанок зовсім не стильний: він схожий на траурну вуаль. Джейк не відчуває нічого, крім здивування і звичного йому запаморочливого спантеличення — невже це і є кінець життя? І він вже більше ніколи не вкотить по кеглях із кращим результатом, ніж два сімдесят? Він незграбно простягається на дорозі і просто перед носом бачить недавно залиту тріщину в асфальті. Портфель вислизає з його рук. Джейк ще встигає подумати, чи він, бува, не зідрав коліна, а потім його переїжджає автомобіль бізнесмена у синьому капелюсі зі стильним пером. Це великий синій «кадилак» 1976 року випуску з білими покришками «Файрстоун». Машина і капелюх майже одного кольору. Вона трощить Джейкові спину й, розплющивши живіт, буквально розмазує по асфальту. З рота б'є фонтан крові. Він повертає голову і бачить задні габаритні вогні «кадилака» й дим, що виривається з-під задніх коліс від раптового гальмування. На його портфелі машина теж залишила широкий слід від шини. Джейк веде головою в інший бік і бачить великий сірий «форд»: верещать гальма, й автомобіль зупиняється в кількох сантиметрах від його тіла. До нього мчить на всіх парах чорношкірий хлопець, що торгував сухарями й содовою з візка. Кров струменить Джейкові з носа, вух, очей, анального отвору. Його геніталії розчавлені. Він роздратовано думає про свої коліна, наскільки сильно він їх обідрав. А ще думає, чи, бува, не запізнюється до школи. Тепер уже й водій «кадилака» мчить до нього, белькочучи щось на ходу. Звідкись лунає жахливий спокійний голос, голос фатуму: «Розступіться, я священик. Останнє причастя…»