Інферно - Браун Дэн - Страница 7

«Кожен має знати лише власне завдання. І нікому нічого не розповідати».

І тепер, усамітнившись у своїй кімнатці, Нолтон вставив флешку в комп’ютер і клацнув по файлу, щоб проаналізувати його.

Екран його комп’ютера враз почорнів... і в динаміках почувся плюскіт води. Потім на екрані з’явилося зображення — розпливчасте й непевне. Виринаючи з темряви, поволі почала вимальовуватися сцена — інтер’єр якоїсь печери чи гігантського підземелля... Долівкою тої порожнини була вода, як у підземному озері. Якимось дивовижним чином та вода була немов підсвічена знизу.

Нолтон досі не бачив нічого схожого. Уся печера світилася моторошно-химерним червонуватим кольором, а на її блідих стінах колихалися схожі на вусики віддзеркалення маленьких хвильок на воді.

«Де це? Що це за місцина?»

Плюскіт води тривав, і камера спочатку нахилилася вниз і опустилася вертикально, до води, аж поки не пронизала її

освітлену поверхню. Плюскіт стих, йому на зміну прийшла лячна підводна тиша. Занурившись, камера опускалася далі й, здолавши кілька футів водної товщі, зупинилася, сфокусувавшись на дні печери, вкритій намулом.

До дна була пригвинчена прямокутна табличка з блискучого титану. На ній був напис.

У ЦЬОМУ МІСЦІ ЦЬОГО ДНЯ СВІТ ЗМІНИВСЯ НАЗАВЖДИ.

На табличці викарбувані ім’я й дата.

Те ім’я було іменем їхнього клієнта.

Але датою був... завтрашній день.

РОЗДІЛ 6

Раптом Ленґдон відчув, як чиїсь дужі руки піднімають його... вириваючи із забуття й допомагаючи вийти з таксі. Босими ногами він відчув холод тротуару.

Спираючись на плече тендітної лікарки Брукс, Ленґдон почвалав безлюдним проходом між двома багатоквартирними будинками. Шумів ранковий вітерець, роздуваючи його шпитальне вбрання, і Ленґдон відчув прохолоду в тому місці, де її не слід було відчувати.

Від заспокійливого, яке йому ввели в шпиталі, затьмарився не лише зір, а й розум. Йому здавалося, наче він потрапив під воду й тепер продирається крізь якесь липке й тьмяно освітлене середовище. Сієнна Брукс тягнула його вперед, підтримуючи із силою, дивовижною для її тендітного тіла.

— До сходів, — сказала вона, і Ленґдон здогадався, що то вони наблизилися до бокового входу будівлі.

Ухопившись за перила, він запаморочено поплентався вгору, долаючи одну сходинку за один крок. Його тілопочувалося незграбним та важким. Лікарка Брукс допомагала Ленґдону, підпихаючи його ззаду. Коли вони дісталися до сходового майданчика, вона набрала на старому іржавому табло якісь цифри — двері задзижчали й відчинилися.

Повітря всередині виявилося ненабагато теплішим, але кахлі на долівці здалися йому м’яким килимом після холодного й шорсткого тротуару надворі. Підвівши Ленґдона до крихітного ліфта, лікарка Брукс відчинила його складані двері, різко смикнувши їх убік, і заштовхала професора до кабінки, не більшої за телефонну будку. У ліфті стояв запах цигарок «Емес» — гірко-солодкий аромат, так само всюдисущий в Італії, як і аромат кави еепресо. Від цього запаху в Ленґдона трохи прояснилося в голові. Лікарка Брукс натиснула на кнопку, і десь високо над ними клацнули й закрутилися зморені шестерні.

Тепер — угору...

Старий скрипучий ящик піднімався, погойдуючись і вібруючи. Його стіни були звичайнісінькою металевою решіткою, і Ленґдон спіймав себе на тому, що спостерігає, як повз них ритмічно пропливають нутрощі ліфтової шахти. Навіть у напівпритомному стані страх Ленґдона перед обмеженим простором, який переслідував його все життя, знову ожив і набув реальних обрисів.

«Не дивися».

Він прихилився до стіни, намагаючись перевести дух. Передпліччя боліло, і коли він поглянув униз, то побачив, що воно незграбно перев’язане рукавом його твідового піджака, наче бинтом. Решта піджака звисала позаду нього на долівку, добряче забруднена.

Він заплющив очі, намагаючись полегшити біль, що гупав у голові, і темрява поглинула його.

Знову вирисувалася вже знайома картина: жінка під вуаллю, схожа на статую, з амулетом та кучерявим сивим волоссям. Як і раніше, вона стояла на березі кривавої ріки, а довкола неї звивалися й вигиналися людські тіла. Вона мо- иила Ленґдону благально:

— Шукай — і знайдеш!

У Ленґдона з’явилося відчуття, наче він має врятувати її... врятувати їх усіх. Ноги, що стирчали догори, охляли й впали на землю одна за одною.

— Хто ти? — гукнув він у тиші. — Що тобі треба?

Розкішне сріблясто-сиве волосся жінки тріпав гарячий

вітер.

— У нас залишається все менше часу, — прошепотіла вона, торкаючись свого амулета. А потім раптом вибухнула сліпучим стовпом вогню, який шугонув через ріку й поглинув їх обох.

Ленґдон скрикнув і різко розплющив очі.

Лікарка Брукс стурбовано глянула на нього.

— Що сталося?

— Мої галюцинації тривають! — вигукнув Ленґдон. — Та сама картина.

— Жінка зі сріблястим волоссям? І купа трупів?

Ленґдон кивнув, і на його лобі виступили краплини поту.

— Із вами все буде гаразд, — запевнила його лікарка, хоча в самої голос тремтів. — Повторні видіння є звичайними для стану амнезії. Та функція мозку, що займається сортуванням та категоризацією ваших спогадів, зазнала тимчасового ушкодження, тому все замінює тепер однією картиною.

— Не надто приємна картина, — насилу вимовив Ленґдон.

— Знаю, але доки ви не видужаєте, ваші спогади залишатимуться сплутаними й неструктурованими: минуле, сьогодення й фантазії — усе змішається докупи. Те саме стосуватиметься й ваших снів.

Ліфт сіпнувся й завмер, і лікарка Брукс знову рвучко розчинила складані двері. Вони вийшли й знову кудись пішли, цього разу темним високим коридором. Потім пройшли повз вікно, за яким у передсвітанковій імлі проступали розпливчасті обриси флорентійських дахів. У дальньому кінці коридору Сієнна Брукс нагнулася, видобула з-під горщика з давно не поливаною хатньою рослиною ключа й відімкнула двері.

Квартира була маленька, а повітря в ній наштовхувало на думку про віковічну боротьбу ароматизованої ваніллю свічки зі старим килимом. Меблі та інші речі були в кращому випадку скромними, наче вона придбала їх на дешевому розпродажу в чиємусь дворі. Лікарка Брукс покрутила термостат — і батареї опалення з шумом ожили.

Вона на мить завмерла, заплющивши очі, і гучно зітхнула, немов збираючись із думками. А потім обернулася й допомогла Ленґдону ввійти до скромної кухоньки, де біля стола з пластмасовим покриттям стояли два хиткі стільці.

Ленґдон був рушив до стільця, сподіваючись на нього сісти, але лікарка Брукс схопила його одною рукою за зап’ястя, а вільною рукою розчинила маленьку кухонну шафку. Та шафка виявилася майже порожньою: трохи крекерів, кілька пакетів із макаронами, бляшанка «Кока-коли» та пляшечка кофеїнових пігулок «Ноудоз».

Сієнна Брукс дістала пляшечку і висипала Ленґдону в долоню шість пігулок.

— Це кофеїн, — сказала вона. — Приймаю, коли в мене нічна зміна, як сьогодні.

Ленґдон підніс пігулки до рота й озирнувся, шукаючи поглядом води.

— & ви їх розжуйте, — порадила лікарка. — Так вони потраплять вам у кров швидше і допоможуть здолати дію заспокійливого.

Ленґдон пожував і аж скривився. Пігулки були гіркі й розраховані на те, щоб їх ковтали цілком. Лікарка Брукс

відчинила холодильник і подала Ленґдону напівпорожню пляшку води «Сан-Пелеґріно». Той вдячно припав до неї, зробивши кілька великих ковтків.

Тим часом «хвостата» лікарка зняла з його руки імпровізований бинт, який змайструвала з рукава твідового піджака, і поклала його на кухонний стіл. Потім пильно оглянула рани. Коли вона тримала його за оголену руку, Ленґдон відчув, як тремтіли її тонкі пальці.

— Житимете, — заявила лікарка Брукс.

Ленґдон відчув за неї тривогу, хоча ще й досі не вповні збагнув те, що з ними щойно трапилося.

— Лікарко Брукс, — озвався він. — Нам треба когось викликати. Із консульства... з поліції. Хоч кого-небудь.