Інферно - Браун Дэн - Страница 25

Зважаючи на пристрасть Медичі до мистецтва, Ленґдон подумав, що представникам цієї династії було б приємно дізнатися, що споруда, яку він бачив перед собою і яку колись звели як стайні для родини Медичі, перетворилася на інститут, де вирувало мистецьке життя. Цю затишну ділянку, яка тепер надихає молодих творців, Медичі навмисне обрали під стайні: вона розташовувалася поблизу однієї з найгарніших місцевостей для кінних прогулянок у всій Флоренції — садів Боболі.

Ленґдон поглянув ліворуч, де над високою стіною виднілися густі крони дерев. Нині великий обшир садів Боболі став популярним туристичним об’єктом. Ленґдон майже не сумнівався, що коли йому з Сієнною вдасться потрапити до цього парку, то вони зможуть пройти крізь нього, обминувши браму Порта Романа непоміченими. Зрештою, у величезному парку не бракувало всіляких схованок — гаїв, лабіринтів, гротів та альтанок. А важливішим було те, що через сади Боболі вони зможуть вийти до Палацо Пітті — кам’яної цитаделі, колишньої головної резиденції великого герцогства Медичі, сто сорок кімнат якої залишалися найбільш відвідуваним туристичним об’єктом Флоренції.

«Якщо ми зможемо дістатися до Палацо Пітті, — подумав Ленґдон, — то до містка, який веде до Старого міста, залишиться три кроки ступити».

Намагаючись поводитися якомога спокійніше, Ленґдон кивнув на високу стіну, яка оточувала сади.

— Як нам потрапити до парку? — спитав він. — Мені хотілося б показати його своїй сестрі, перш ніж увійти до інституту.

Татуйований хлопчина похитав головою.

— Звідси потрапити до парку ви не зможете. Вхід до нього розташований аж біля Палацо Пітті. Вам слід було проїхати крізь Порта Романа й звернути до парку.

— Курзу-верзу! — випалила Сієнна.

Усі обернулися й отетеріло витріщилися на неї включно :і Ленґдоном.

— Не морочте мені голову, — сказала вона, грайливо всміхнувшись студентам і пригладивши свій «кінський хвіст». — Ви хочете сказати мені, хлопчики й дівчатка, що ніколи не пробираєтеся тишком-нишком до парку, аби покурити там травичку й трохи подуріти?

Студенти обмінялися поглядами, а потім вибухнули сміхом.

Схоже, татуйований хлопчина остаточно впав жертвою Ііснниної привабливості.

— Панійко, ну ви конкретна училка, скажу я вам! — Він провів Сієнну до рогу будівлі й показав на віддалену автостоянку. — Бачите отой сарай ліворуч? За ним стоїть старий причеп. Залазите на нього, вибираєтеся на дах сараю — і зістрибуєте по той бік стіни.

Сієнна вже йшла у вказаному напрямку. Озирнувшись через плече на Ленґдона, вона зверхньо посміхнулася йому:

— Ходімо, братику Бобе. Чи ти вже застарий, щоби стрибати через паркан?

розділ 22

Срібноволоса жінка в мікроавтобусі прихилилася головою до куленепробивного скла й заплющила очі. Здавалося, світ під нею обертається. Від препаратів, якими її накачали, їй стало зле.

«Мені потрібна медична допомога», — подумала вона.

Та озброєний охоронець побіля жінки дотримувався суворого наказу: ігнорувати її потреби, допоки їхнє завдання не буде успішно виконано. Із хаотичних звуків, що лунали довкола, було очевидно, що це станеться не скоро.

Млость і нудота посилювалися, і їй стало важко дихати. Борючись із новим нападом нудоти, жінка замислилася, яким же чином життєва дорога привела її до такого сюрреалістичного перехрестя. Відповідь була надто складною для декодування в її нинішньому близькому до марення стані, але вона не мала сумнівів щодо того, коли все це почалося.

У Нью-Йорку.

Два роки тому.

Вона — директорка Всесвітньої організації охорони здоров’я — летіла з Мангеттену до Женеви. То була бажана й престижна посада, яку вона обіймала майже десять років. Її як спеціаліста з інфекційних захворювань та епідеміології запросили до ООН прочитати цикл лекцій стосовно загрози пандемічних хвороб у країнах третього світу. Лекція була жвавою й оптимістичною, у загальних рисах характеризувала системи раннього виявлення хвороб і плани боротьби з ними, розроблені ВООЗ та іншими організаціями. їй аплодували стоячи.

Після лекції, коли вона розмовляла з науковцями, до неї наблизився представник ООН зі значком працівника високого дипломатичного рівня і втрутився в розмову:

— Докторе Сінскі, ми щойно спілкувалися з представниками Ради з іноземних стосунків. Там одна людина хотіла б і:і вами поговорити. Авто чекає на вулиці.

Здивована й трохи знервована, доктор Елізабет Сінскі вибачилася перед співрозмовниками й зібрала свій несесер. Коли лімузин помчав її по Першій авеню, вона відчула, що знервованість химерним чином посилилася.

«Рада з іноземних стосунків?»

Як і більшість її колег, Елізабет Сінскі вже чула про цю організацію.

Заснована тисяча дев’ятсот двадцятого року як приватний аналітичний заклад, РІС мала серед колишніх членів майже кожного держсекретаря, із півдюжини президентів, більшість голів ЦРУ, сенаторів, суддів, а також представників таких легендарних династій, як Моргани, Ротшильди і Рокфеллери. Така безпрецедентна концентрація інтелекту, політичного впливу й багатства серед членів РІС створила їй репутацію най впливовішого приватного клубу на Землі.

Працюючи директоркою Всесвітньої організації охорони здоров’я, Елізабет не раз мала змогу «поштовхатися ліктями» з «великими хлопцями». Тривала робота на цій посаді та відперта вдача нещодавно привернули до неї поблажливу увагу одного великого журналу, який заніс її до списку двадцяти найвпливовіших людей у світі. «Обличчя світового здоров’я» — отакий підпис містився під її фотографією, хоча Елізабет сприйняла його з іронією, зважаючи на те, що зростала хворобливою дитиною.

Коли у віці шести років вона страждала на сильну астму, її лікували високими дозами багатообіцяльного нового препарату — першого у світі глюкокортикоїду, або ж стероїдного гормону. Цей препарат чудесним чином вилікував симптоми її астми. На жаль, непередбачувані побічні ефекти цього препарату проявилися лише через кілька років, коли Елізабет досягла віку статевої зрілості... але менструації в неї так і не з’явилися. Ніколи не забуде вона того моторошного моменту в кабінеті лікаря, коли дізналася, що її дітородній системі було завдано непоправної шкоди.

Елізабет Сінскі так і не судилося мати дітей.

«Час загоїть порожнечу», — запевнив її лікар, але з роками сум і гнів у душі лише зростали. Препарати, позбавивши її можливості зачати дитину, жорстоко залишили їй тваринний інстинкт до продовження роду. Десятиріччями вона боролася з жаданням реалізувати це нездійсненне бажання. Навіть тепер, у шістдесят один, вона відчувала різкий біль порожнечі й самотності щоразу, коли бачила матір із дитям.

— Ще трохи, і ми на місці, докторе Сінскі, — сказав їй водій лімузину.

Елізабет швидко причесала свої довгі сріблясті кучері й поглянула на себе в дзеркало. Щойно вона це зробила, як авто зупинилося й водій допоміг їй вийти на тротуар заможного мікрорайону на Мангеттені.

— Я почекаю вас тут, — сказав він. — Коли будете готові, ми зможемо поїхати звідси прямо до аеропорту.

Нью-йоркська штаб-квартира Ради з іноземних стосунків виявилася непоказним будинком у неокласичному стилі на розі Центрального парку й Шістдесят восьмої вулиці; колись тут розміщувалася резиденція магната зі «Стандард ойл». Зовні споруда бездоганно вписувалася в елегантний ландшафт, не даючи ані найменшого натяку на її унікальне призначення.

— Добридень, докторе Сінскі, — привітала її огрядна секретарка. — Сюди, будь ласка. Він на вас чекає.

«Добре, але хто він?» Вона пішла слідком за жінкою розкішним коридором до зачинених дверей, у які секретарка швидко постукала і, відчинивши їх, кивком запросила Елізабет увійти.

Жінка ввійшла, і двері за нею зачинилися.

Маленький тьмяний конференц-зал освітлювався лише мерехтінням екрана. Перед екраном виднівся високий і стрункий силует. Хоча Елізабет і не бачила обличчя, вона відчула в тому чоловікові владу й авторитетність.