Декамерон - Боккаччо Джованни - Страница 32

Розсердився тяжко батько, побачивши сеє, і велів трьом своїм слугам, причини їм не одкривши, дочку й молодика нашого в скрипиці забити і в далекий замок одпровадити, а сам повернувся додому, гнівом і досадою палаючи. І надумав він скарати коханців ганебною смертію.

Мати молодої панії теж була непомалу обурена і вважала, що дочка за переступ свій суворої заслуговує кари, та, дорозумівшися із слів Куррадових, яку розправу він готує винуватцям, не змогла на теє пристати і почала благати розгніваного мужа, щоб погамував своє серце: де ж то видано ? стати на старості літ убивцею рідної дочки, ще й скаляти руки кров'ю слуги свого? Чи немає іншого способу гнів свій справедливий заспокоїти? Укинути їх обох до в'язниці, нехай там помучаться, гріхи свої сподіяні оплакуючи.

Такії речі і ще багато іншого говорила побожна жінка чоловікові і таки розраяла його од того заміру. Куррадо велів ув'язнити винуватців у різних місцях, наказавши держати їх у чорному тілі під пильною вартою, допоки він не розпорядиться інакше. Так і зробили. Легко собі здумати, як то їм обом жилося там у неволі, у сльозах невгавущих та в постах занадто довгих і несамохітних.

Так уже з рік бідували Джаннотто і Спіна у в'язниці, а Куррадо немовби й забув про них; тим часом король Педро Арагонський{103}, склавши угоду з мессером Джаном ді Прочіда, збурив острів Сицилію, і одняв її в короля Карла. Куррадо, як гібелін, вельми зрадів тим подіям.

Коли Джаннотто дізнався про се од свогб вартівника, він глибоко зітхнув і сказав:

? Ох, я нещасний! Уже чотирнадцять років поневіряюсь я світами, ждучи отсього дня. От і діждався, то що мені по тому, коли сиджу я в тюрмі, і хіба мертвий з неї вийду!

? Овва! ? здивувався тюремник. ? Що тобі до того, що там роблять ясновельможні королі? Яке тобі діло до тієї Сицилії?

? Аж серце мені крається, ? одповів Джаннотто, ? як згадаю, ким був там мій батько. Хоч і був я малим дитям, як ми звідти тікали, проте пам'ятаю, що за життя короля Манфреда батько мій був там високим достойником.

? Та хто ж такий твій батько? ? спитав тюремник.

? Хто такий мій батько, ? одказав Джаннотто, ? тепер я вже можу признатися, бо минула та небезпека, що нам давніш загрожувала. Звали його (і тепер зовуть, як він іще живий) Аррігетто Капече, а я теж не Джаннотто, а Джусфред. Якби мені тільки вирватися звідсіль і дістатися до Сицилії, я не сумніваюсь, що матиму там високе становище.

Вартівник не розпитував далі ні про що і того ж дня розповів про все панові. Куррадо, почувши його розповідь, удав, ніби йому те байдуже, проте пішов до мадонни Берітоли і спитав її, чи не мала вона з Аррігеттом сина на ім'я Джусфред. Та одповіла, плачучи, що, якби її старший син був живий, то звався б він Джусфредом і мав би досі двадцять і два роки.

Сеє почувши, упевнився Куррадо, що Джаннотто і є правдивим Джусфредом, та й надумав за одним заходом і милосердя велике явити, і ганьбу свою та доччину змити, оддавши її за сього молодика. От викликав він його до себе потаєнці та й давай його про все минуле життя докладно розпитувати. Пересвідчившись остаточно, що перед ним справді син Аррігетта Капече, він сказав йому:

? Джаннотто, ти знаєш сам, як тяжко ти мене зневажив, дочку мою знеславивши. Я був до тебе завжди ласкавий і приязний, сподіваючись, що ти, яко вірний слуга, про добро моє і честь мою горливо дбатимеш. Якби ти іншому комусь учинив таку швабу, то не минути б тобі ганебної смерті, та я вже змилостивився над тобою. Дознавшися отсе од тебе, що ти син шляхетних батьків, хочу я твоїм злигодням край покласти і, як ти того забажаєш, із неволі тебе визволити і воднораз тобі й собі честь повернути. Спіна, що з нею тебе лучила любовна (хоч і неподобна для вас обох) пристрасть, як тобі відомо, вдова і має чимале віно. Яка в неї вдача, хто в неї батько-мати, сам добре знаєш. Про твій теперішній стан я не кажу нічого. Коли хочеш, то я згоден, щоб вона, бувши тобі незаконно коханкою, стала тепер твоєю законною дружиною, а ти моїм сином; живи собі з нею у мене, скільки сам забажаєш.

Хоч і зв'ялила неволя юнакове тіло, та не вмалила анітрохи шляхетного духу, що мав він зроду, не пригасила палкої любові, що почував він до своєї коханки. Він сам щиро прагнув того, що пропонував йому отсе Куррадо, і хоч був цілком у його владі, нічим не схибив проти благородства і одповів, як воно йому веліло.

? Куррадо, ? сказав він, ? ані жадоба влади, ані бажання наживи, ані жодна інша причина не могла мене на те підбити, щоб важив я по-зрадницькому на життя твоє чи на добро твоє. Дочку твою любив, люблю й любитиму довіку, бо вважаю, що вона гідна любові моєї. Якщо я повівся з нею, на дечию думку, не надто пристойно, то я тільки допустився того гріха, що завжди з молодістю в парі ходить і дасться викоренити лише разом із нею; якби згадали сивії голови, що вони творили замолоду, і міряли чужі гріхи тою ж мірою, що й свої, то не таким би вже й тяжким здався мій переступ і тобі, й багатьом іншим; та і вчинив я його як друг, а не як ворог. Я давно вже мріяв про те, що ти мені отсе пропонуєш, і щоб я міг сподіватися на успіх, давно б уже був сам попрохав у тебе сієї ласки; тепер вона мені тим миліша, чим менше мав я на неї надії. Якщо в тебе на мислі справді щось інше, не те, що ти виявив словами, то не дражни мене марними сподіванками, одішли знову до в'язниці і муч, скільки сам знаєш, бо, поки любитиму Спіну, поти любитиму й шануватиму тебе, що б ти зо мною не робив.

Дуже здивувався Куррадо, почувши такі слова, і ще миліший став йому Джаннотто, як побачив він його благородство і його щире кохання. Устав старий, обійняв і поцілував юнака та, не довго думавши, велів привести нишком сюди ж і Спіну. І вона, в тюрмі сидівши, не та стала ? схудла, змарніла, охляла, і Джаннотто був не такий, як перше; проте з обопільної згоди вони тут же, в присутності Куррада, заручились по місцевому звичаю.

Кілька день, не кажучи нікому нічого, Куррадо тримав молодят у схові, звелівши давати їм усе, чого вони бажали й потребували; нарешті він вирішив, що настав час ощасливити їхніх матерів. Гукнув він до себе жінку, а разом із нею й Сарну, та й каже:

? Що б ви сказали, добродійко, якби я повернув вам вашого старшого сина й зробив його своїм зятем?

Сарна одповідала:

? Я б вам сказала тільки, що була б вам удячна поки віку мого, більш удячна, ніж тепер, якщо се можливо. Ви повернули б мені те, що дорожче мені над власне життя, ви воскресили б мої померлі надії.

Та й замовкла, заплакавши.

Тоді обернувся Куррадо до дружини:

? А що, ? каже, ? жінко, якби я тобі такого зятя дістав?

А та йому:

? Не тільки такому шляхетному, а й послідущому лайдакові рада буду, аби вам був до мислі.

Тоді Куррадо сказав:

? Маю в бозі надію, що через кілька день обидві дознаєте сієї радості.

Побачивши, що молодята стали вже на стану, Куррадо велів убрати їх призвоїто і спитав у Джусфреда:

? Ти, я бачу, щасливий; чи не був би ти щасливішій удвоє, якби віднайшов матір свою?

На те одказав йому Джусфред:

? Не віриться мені, щоб лиха доля не звела її досі в могилу; та якби вона була жива, я радів би несказанно. Окрім усього іншого, допомогла б вона мені своєю порадою одзискати високе становище в Сицилії.

Тоді Куррадо велів покликати туди обох паній. Вони вельми зраділи, побачивши молоду, і дивом дивувались ? чого се раптом Куррадо так роздобрився, що поєднав її з Джанноттом?

Тим часом Берітола, пам'ятаючи Куррадові слова, почала пильніше придивлятися до юнака; якась недовідома сила воскресила в її спогаданні синові дитячі риси. Не чекаючи певніших доказів, кинулась вона йому на шию. З надмірної радості й любові материнської не могла вона й слова промовити, зомліла на руках у сина. Зачудований Джусфред пригадав собі, що не раз уже сюю жінку в замкові бачив, та досі не впізнавав; тепер обізвалася в ньому кров, і, дорікаючи собі за те занедбання, він пригорнув, плачучи, рідну матір до грудей і ніжно поцілував її.