Три мушкетери - Дюма Александр - Страница 36

— Мені здається, що знаю.

— Хто ж вона?

— Зважте — я нічого не стверджую, пане комісаре, я тільки підозрюю.

— Кого ви підозрюєте? Швидше! Кажіть правду.

Пан Бонасьє зовсім розгубився; він не знав, відмагатися йому чи говорити правду. Якщо він буде відмагатись, можуть подумати, що він надто багато знає, аби сказати все як є; якщо ж він розповість правду, то доведе цим свою добру волю. Тому Бонасьє вирішив говорити правду.

— Я підозрюю, — сказав він, — високого брюнета з гордовитим обличчям і манерами вельможного пана; мені здалося, що він досить часто стежив за нами, коли я зустрічав дружину біля воріт Дувру, щоб одвести її додому.

Комісар не міг стримати хвилювання.

— Його ім'я? — спитав він.

— Імені я не знаю, але якщо я коли-небудь зустріну цього незнайомця, то, смію вас запевнити, відразу його впізнаю, навіть серед тисячі інших.

Комісар насупився ще дужче.

— Отже, ви впізнаєте його серед тисячі інших? — перепитав він.

— Тобто, — пробелькотів Бонасьє, збагнувши, що схибив у відповіді, — я хотів сказати…

— Ви сказали, що впізнали б його, — перебив комісар. — Гаразд, цього на сьогодні досить; перш ніж продовжити допит, я мушу повідомити про те, що ви знаєте викрадача своєї дружини.

— Але ж я не сказав, що знаю його! — вигукнув Бонасьє у розпачі. — Навпаки, я сказав…

— Виведіть в'язня, — звелів комісар наглядачам.

— А куди його відвести? — спитав секретар суду.

— До карцеру.

— До якого?

— Та до першого-ліпшого, аби тільки він добре замикався, — відповів комісар з байдужістю, від якої бідолашний Бонасьє мало не знепритомнів.

«Ой лихо, лихо! — думав він. — Лихо на мою голову! Певно, моя дружина вчинила якийсь страхітливий злочин; мене вважають її спільником і покарають разом з нею; мабуть, вона сказала правду, призналася, що розповіла мені про все; адже жінки — такі слабкі істоти! До карцеру, першого-ліпшого! Оце так! Ніч незабаром мине; а завтра — на колесо, на шибеницю! О Боже, Боже, зжалься наді мною!»

Не звертаючи уваги на відчай пана Бонасьє — зрештою, вони давно вже звикли до відчаю арештантів, — наглядачі взяли в'язня під руки й вивели з кімнати, а комісар хутко написав якогось листа й передав секретареві.

Цієї ночі Бонасьє й на мить не склепив очей, і не тому, що його замкнули в одному з найпохмуріших карцерів Бастилії, а через те, що невимовно мучився й потерпав. Усю ніч він просидів на своєму ослінчику, здригаючись од найменшого шереху; і коли перші промені сонця ковзнули по стінах, йому здалося, що навіть вранішня зоря зійшла над землею в жалобному вбранні.

Тут він почув, як клацнув замок, і підскочив, немов ужалений. Він вирішив, що його зараз поведуть на ешафот; тож коли замість ката побачив на порозі вчорашнього комісара в супроводі секретаря суду, галантерейник мало не кинувся їм на шию.

— Ваша справа дуже заплуталася з учорашнього вечора, мій любий, — сказав комісар, — і я раджу вам розповісти чисту правду. Тільки щире каяття може відвернути від вас гнів кардинала.

— Та я радий розповісти все, — вигукнув Бонасьє, — принаймні все, що мені відомо! Питайте, будь ласка.

— Передусім, де ваша дружина?

— Я вже сказав, що її викрали.

— Так, але вчора о п'ятій пополудні вона з вашою допомогою втекла.

— Моя дружина втекла! — заволав Бонасьє. — О нещасна! Добродію, якщо вона і втекла, то я в цьому не винен, присягаюсь вам.

— Навіщо ви вчора заходили до пана Д'Артаньяна, вашого квартиранта, і про що ви так довго з ним розмовляли?

— Авжеж, пане комісаре, це правда, і я визнаю свою помилку. Я й справді був у пана Д'Артаньяна.

— З якою метою ви приходили до нього?

— Я хотів попросити, щоб він допоміг знайти мою дружину. Я думав, що маю право на її повернення; але, певно, я помилився, і дуже прошу пробачити мені за це.

— Що вам відповів пан Д'Артаньян?

— Пан Д'Артаньян пообіцяв допомогти; але незабаром я переконався, що він зраджує мене.

— Ви обманюєте суд! Пан Д'Артаньян змовився з вами, розігнав, внаслідок цієї змови, поліцейських, які арештували вашу дружину, і сховав її від переслідування.

— Пан Д'Артаньян викрав мою дружину! Отакої! Та що ви мені вигадуєте?

— На щастя, пан Д'Артаньян у нас в руках, і ви зараз матимете з ним очну ставку.

— Слово честі, я не бажаю нічого кращого! — вигукнув Бонасьє. — Мені буде дуже приємно побачити знайомого.

— Введіть пана Д'Артаньяна, — наказав комісар. Наглядачі ввели Атоса.

— Пане Д'Артаньяне, — мовив комісар до Атоса, — розкажіть, що сталося між вами і цим паном.

— Але це зовсім не пан Д'Артаньян! — вигукнув Бонасьє.

— Як — не пан Д'Артаньян? — здивувався комісар.

— Ні, це не він, — відповів Бонасьє.

— Як же звуть цього пана? — спитав комісар.

— Не можу сказати — я з ним не знайомий.

— Як? Ви з ним не знайомі?

— Ні.

— Ви ніколи його не бачили?

— Бачив; але не знаю, як його звуть.

— Ваше ім'я? — спитав комісар у арештованого.

— Атос, — відповів мушкетер.

— Але це не людське ім'я, це скоріше назва якоїсь гори! — вигукнув бідолаха-комісар, відчуваючи, що в нього голова йде обертом.

— Це моє ім'я, — спокійно мовив Атос.

— Ви ж казали, що вас звуть Д'Артаньян.

— Я?

— Авжеж ви.

— Тобто це мені сказали: «Ви — пан Д'Артаньян?» Я відповів: «Ви так гадаєте?» Поліцейські закричали, що вони в цьому певні. Я не хотів з ними сперечатись. До того ж, я міг і помилитися.

— Добродію, ви ображаєте гідність суду.

— Ні в якому разі, — спокійно заперечив Атос.

— Ви — пан Д'Артаньян.

— От і ви кажете мені про це.

— Але, — вигукнув пан Бонасьє, — запевняю вас, пане комісаре, тут не може бути жодного сумніву! Пан Д'Артаньян — мій постоялець; тому, хоч він і не платить мені за квартиру, а точніше, саме у зв'язку з цією обставиною, я й повинен його знати. Пан Д'Артаньян — юнак, якому ледве минуло дев'ятнадцять, може, двадцять років, а цьому добродію принаймні тридцять. Пан Д'Артаньян служить гвардійцем у пана Дезессара, а цей добродій — мушкетер роти пана де Тревіля: гляньте на його форму, пане комісаре, ви тільки гляньте на форму.

— Це правда, — прошепотів комісар. — Хай йому чорт, правда! Саме в цю мить двері розчахнулися, і вістовий, якого ввів один з наглядачів, передав комісарові листа.

— О нещасна! — вигукнув комісар.

— Як? Що ви сказали? Про кого? Сподіваюсь, не про мою дружину?

— Навпаки, саме про неї. Кепські ваші справи, нічого не скажеш.

— От тобі й маєш! — нестямно заволав галантерейник. — Поясніть мені, будь ласка, добродію, яким чином мої справи можуть гіршати залежно від того, що робила моя дружина на волі, поки я перебував у в'язниці!

— Бо те, що вона робила, є продовженням задуманого вами плану, і до того ж, пекельного плану!

— Присягаюся вам, пане комісаре, ви глибоко помиляєтесь! Я нічогісінько не знаю про те, що збиралася робити моя дружина, я зовсім не причетний до того, що вона зробила, а коли вона накоїла дурниць, то я зрікаюся її, відмовляюсь від неї, я проклинаю її!

— Комісаре! — мовив Атос — Якщо я вам більше не потрібен, накажіть одвести мене куди-небудь, бо цей ваш пан Бонасьє таки й справді наганяє нудьгу.

— Відведіть в'язнів до їхніх камер, — наказав комісар, одним помахом руки вказуючи і на Атоса, і на Бонасьє. — І хай їх охороняють якнайпильніше.

— Одначе, — як завжди спокійно зауважив Атос, — коли у вас є справи до пана Д'Артаньяна, то я не уявляю, як саме зможу вам його замінити.

— Виконуйте наказ! — вигукнув комісар. — І нікому ні слова! Чуєте?

Атос рушив за наглядачами, лише злегка знизавши плечима, а пан Бонасьє залементував так, що міг би розчулити й тигра.

Галантерейника відвели до того самого карцера, де він уже ночував, і залишили там на весь день. До самісінького вечора Бонасьє голосив, як і годиться галантерейникові, бо, за його власними словами, в ньому й справді не було нічого військового.