Три мушкетери - Дюма Александр - Страница 34

Бекінгем занімів, засліплений її красою; ніколи ще — ні на балах, ні під час свят і розваг на каруселях — Анна Австрійська не здавалася йому такою красунею, як тепер, коли, вбрана в скромну шовкову сукню білого кольору, вона з'явилась перед ним у супроводі доньї Естефанії, єдиної її іспанської покоївки, котра ще не стала жертвою ревнощів короля та переслідувань Рішельє.

Анна Австрійська підійшла до герцога; Бекінгем упав їй до ніг і, перш ніж королева встигла йому перешкодити, поцілував край сукні.

— Герцогу, ви вже знаєте, що не я надсилала вам листа.

— О так, вельможна пані, так, ваша величносте! — вигукнув герцог. — Я знаю, що був божевільним, безрозсудним, коли повірив, ніби сніг може сам собою розтопитись, а мармур — ожити; але що вдієш — коли кохаєш, так хочеться вірити у взаємне кохання. До того ж, моя подорож виявилася зовсім не марною — адже я все-таки побачив вас.

— Гаразд, — відповіла Анна, — але вам добре відомо, чому і як я погодилась на цю зустріч; безжальний до мого лиха, ви вперто не хочете виїхати з міста, де, самі ризикуючи життям, ви й мене змушуєте ризикувати честю; я зустрілася з вами, щоб сказати: нас роз'єднує все — глибочінь моря, ворожнеча королівств, святість шлюбної клятви. Боротися проти всього цього — злочин, мілорде. Отож я зустрілася з вами, щоб сказати: нам не слід більше зустрічатися.

— Говоріть, вельможна пані, говоріть, моя королево! — мовив Бекінгем. — Ніжність вашого голосу скрадає суворість ваших слів. Ви кажете про злочин! Але найбільший злочин — розлучити два серця, які Бог створив одне для одного.

— Мілорде, — вигукнула королева, — ви забуваєте, що я ніколи не говорила вам про своє кохання!

— Але ви ніколи не говорили також і про те, що не кохаєте мене, бо й справді, вимовивши такі слова, ви були б надто несправедливі до мене. Скажіть, де знайдете ви таке кохання, яке ні час, ні розлука, ні безнадія не можуть згасити; кохання, що вдовольняється загубленою стрічкою, задумливим поглядом, випадково почутим словом? Минуло три роки, вельможна пані, відколи я побачив вас уперше, і от уже три роки я вас безмежно кохаю. Нагадати, як ви були вдягнені тоді, коли я побачив вас уперше? Хочете, щоб я змалював усі прикраси вашого туалету? Я бачу вас, наче зараз: за іспанським звичаєм, ви сиділи на подушках, на вас була зелена, гаптована золотом і сріблом шовкова сукня, широкі, прикрашені великими діамантами рукава вільно спадали на ваші прекрасні руки, ось на ці чарівні руки; круглий мереживний комір, малесенький капелюшок того ж кольору, що й сукня, на капелюшку — перо чаплі. Повірте, заплющивши очі, я бачу вас такою, якою ви були тоді; розплющивши, бачу такою, якою ви стали тепер, тобто незрівнянно прекраснішою!

— Яке божевілля! — прошепотіла Анна Австрійська, не в силі сердитися на герцога, що так вірно зберіг її образ у своєму серці. — Яке божевілля ятрити марні почуття такими спогадами!

— Чим же я маю жити інакше? Адже мені лишилися самі спогади. Це моє щастя, моє багатство, моя надія. Кожна зустріч з вами — осяйний діамант, який я лелію в скарбниці свого серця. Ця зустріч — четвертий діамант, що ви його впустили, а я підняв; адже за три роки, вельможна пані, я вас бачив лише чотири рази: про першу зустріч я щойно розповів, удруге я бачив вас у пані де Шеврез, утретє — в Ам'єнських садах.

— Герцогу, — відказала королева, зашарівшись, — не згадуйте про той вечір.

— О ні, навпаки, ваша величносте, згадаймо про нього! То був найшасливіший і найрадісніший вечір у моєму житті. Пригадуєте, яка була чудова ніч? Яке ніжне й пахуче повітря, яке синє небо, всипане зорями! О вельможна пані, мені на якусь мить пощастило залишитися з вами на самоті; того разу ви ладні були розповісти мені про все — і про вашу самотність, і про смуток вашого серця. Ви сперлися на мою руку, ось на цю руку. Нахиляючи голову, я відчував, як ваше ніжне волосся ледь торкалося мого обличчя, і від кожного такого дотику я тремтів з голови до ніг. О королево, королево! Ви не знаєте, якого небесного щастя, якого раювання можна зазнати в таку мить! Все своє багатство, славу, решту днів, що їх мені судилося прожити, я ладен віддати за таку мить і за таку ніч! Бо тієї ночі, ваша величносте, ви покохали мене, присягаюсь вам у цьому.

— Можливо, мілорде, що принадність місцевості, чарівність того вечора, блиск ваших очей, усі ті тисячі дрібниць, які часом об'єднуються, аби занапастити жінку, і вплинули на мене того фатального вечора; але ж ви бачили, мілорде, що королева в мені взяла гору над слабкою жінкою; тільки-но я почула перше необачне слово, тільки-но ви дозволили собі першу вільність, на яку я мусила відповісти, я покликала служницю.

— О, все це правда! І чиєсь інше кохання не витримало б такого випробування; але моє кохання стало від цього ще палкішим, ще незгаснішим. Ви сподівалися, що, повернувшись до Парижа, втекли від мене, гадали, що я не насмілюсь покинути той скарб, який мій володар доручив мені охороняти. Але що для мене всі скарби світу і всі королі земної кулі! Вже за тиждень я знову був тут, вельможна пані. Цього разу ви не могли дорікнути мені: я важив прихильністю свого короля, власним життям, аби тільки побачити вас хоч на мить; я навіть не торкнувся вашої руки, і ви пробачили мені, відчувши мою покірливість та каяття.

— Так, але всі ці безумства породили безліч пліток, хоч я й була ні в чому не винна, і ви це чудово знаєте, мілорде. Король, підбурюваний паном кардиналом, страшенно розлютився: він заборонив з'являтися при дворі пані де Верне, загнав на заслання Пютанжа, піддав переслідуванням пані де Шеврез, а коли ви надумали приїхати до Франції як посол, сам король — згадайте, мілорде, — сам король не схотів бачити вас.

— Це так, і Франція заплатить війною за відмову короля. Нехай я не зможу більше бачити вас, вельможна пані; але я хочу, щоб ви щодня чули про мене. В чому, ви гадаєте, полягає мета експедиції на острів Ре[90] і союз із протестантами Ла-Рошелі, який я замислив? Лише в приємній можливості бачити вас. Я зовсім не сподіваюсь зі зброєю в руках оволодіти Парижем, мені ясно, що це не так просто; але війна приведе до примирення, а примирення вимагатиме переговорів, які вестиму я. Тоді вже мені не наважаться стати на перешкоді, я знову прищу в Париж, знову побачу вас, і це буде найщасливіша мить мого життя. Правда, за моє щастя тисячі людей заплатять своїм життям: але хіба це зможе затьмарити радість знову побачити вас! Усе це, можливо, й божевілля, але скажіть мені, яка жінка мала палкішого закоханого? В якої королеви був відданіший слуга?

— Щоб виправдати себе, мілорде, ви говорите про речі, які ще більше звинувачують вас; адже всі ці докази вашого кохання прямо-таки злочинні.

— Це тому, що ви не кохаєте мене, вельможна пані. Якби ви мене кохали, то зовсім інакше дивилися б на мої наміри. Якби ви мене кохали… о, якби ви мене кохали, це було б для мене таким щастям, що я збожеволів би! О, пані де Шеврез, про яку ви оце згадали, пані де Шеврез не була такою жорстокою; Голланд кохав її, і вона відповідала на його кохання.

— Пані де Шеврез не була королевою, — прошепотіла Анна Австрійська, мимоволі переможена силою такої палкої й глибокої пристрасті.

— То якби ви не були королевою, ви покохали б мене, вельможна пані? Скажіть, ви покохали б мене? Чи можу я сподіватися, що тільки недосяжність вашого сану змушує вас бути такою жорстокою? Чи можу я сподіватися, що, коли б ви були пані де Шеврез, бідолашний Бекінгем мав би на що надіятись? Я вдячний вам за це чарівне визнання, о моя прекрасна королево, без міри вдячний!

— Мілорде, ви не так зрозуміли, не так витлумачили мої слова; я не хотіла сказати…

— Замовкніть! Замовкніть! — вигукнув герцог. — Якщо я щасливий тому, що помилився, однаково не віднімайте мого щастя, це жорстоко. Ви сказали, що мене заманили в пастку, де я можу накласти головою. Та зважте — хоч як це дивно, але я й сам уже давно передчуваю близьку смерть. — І на вустах герцога майнула усмішка, сумна й зворушлива водночас.