Три мушкетери - Дюма Александр - Страница 138

Барон вийшов з кімнати.

Міледі вислухала погрозливу тираду із зневажливою усмішкою на губах, але з шаленою люттю в душі.

Принесли вечерю; полонянка відчула, що їй треба підживитися, — адже вона не знала, що станеться цієї ночі, яка вже наближалась, похмура й грізна, бо по небу клубочились важкі хмари, й далекі спалахи блискавок віщували грозу.

Гроза почалася близько десятої години. Міледі з радістю бачила, що природа поділяє сум'яття, яке панувало у неї в душі. Грім гримів у небі, мов гнів у її серці; їй здавалось, що пориви вітру куйовдять її волосся точнісінько так, як гнуть віти дерев і зривають з них листя. Вона голосила, наче ураган, і її голос зливався з могутнім голосом природи, яка немовби теж несамовито стогнала в розпуці.

Раптом міледі почула — хтось стукає в шибку. В спалаху блискавки вона помітила за ґратами людське обличчя.

Вона підбігла до вікна й відчинила його.

— Фелтоне! — вигукнула вона. — Я врятована!

— Так, — відповів Фелтон, — але тихше, тихше! Мені треба ще підпиляти прути на ґратах. Стережіться, щоб вони не побачили вас у віконечко дверей.

— Оце вже вам доказ того, що Бог за нас, Фелтоне, — сказала міледі. — Вони забили віконце дошкою.

— Це добре — Бог позбавив їх розуму! — відповів Фелтон.

— Що я маю робити? — спитала міледі.

— Нічого. Тільки зачиніть вікно. Спробуйте заснути або принаймні лягайте в ліжко не роздягаючись; коли я скінчу роботу, то постукаю в шибку. Але чи зможете ви йти за мною?

— Авжеж!

— А ваша рана?

— Завдає мені страждань, але не заважає ходити.

— Тоді будьте напоготові; чекайте мого знаку.

Міледі зачинила вікно, погасила лампу й лягла, скрутившись калачиком у ліжку. Серед стогону бурі вона чула скрегіт ножівки по ґратах і за кожним спалахом блискавки бачила Фелтонову тінь за шибкою.

Цілу годину вона пролежала, затамувавши подих, дослухаючись, вкриваючись холодним потом і відчуваючи, як серце в неї заходиться від моторошного страху при найменшому шурхоті, що долинав з коридора.

Бувають години, довші за роки.

Нарешті Фелтон знову постукав у шибку.

Міледі скочила з ліжка й відчинила вікно. Два прути ґрат були перепиляні, і в отвір могла вільно пролізти людина.

— Ви готові? — спитав Фелтон.

— Так. Що мені взяти з собою?

— Золото, коли воно у вас є.

— Так, на щастя, мені залишили те золото, яке я мала при собі.

— Тим краще, бо я витратив усі свої гроші, щоб найняти корабель.

— Візьміть, — сказала міледі, віддаючи Фелтонові мішечок з луїдорами.

Фелтон узяв його й кинув униз, до підніжжя стіни.

— А тепер, — мовив він, — спускаймося.

— Гаразд.

Міледі стала на крісло і висунулась у вікно. Вона побачила, що молодий офіцер висить над безоднею на мотузяній драбині.

Вперше в житті її охопив жах: адже вона все-таки була жінка. Вона мало не заточилась.

— Саме цього я й боявся, — мовив Фелтон.

— Дрібниці, дрібниці, — відповіла міледі. — Я заплющу очі.

— Ви довіряєте мені? — спитав Фелтон.

— Ще б пак!

— Простягніть мені руки; схрестіть їх. Ось так.

Фелтон зв'язав їй зап'ястя своєю хусткою, а поверх хустки ще й мотузкою.

— Що ви робите? — здивовано спитала міледі.

— Покладіть мені руки на шию й нічого не бійтеся.

— Але ж ви можете втратити рівновагу, і ми обоє розіб'ємось.

— Будьте спокійні — я моряк.

Не можна було гаяти ні хвилини. Міледі обхопила руками шию Фелтона і з його допомогою прослизнула у вікно.

Фелтон почав повільно спускатися зі сходинки на сходинку. Незважаючи на вагу двох тіл, драбина хиталася в повітрі від лютих поривів бурі.

Раптом Фелтон зупинився.

— Що сталося? — спитала міледі.

— Тихше, — сказав Фелтон, — я чую кроки.

— Нас помітили?

Вони замовкли, прислухаючись.

— Ні, — мовив нарешті Фелтон, — нічого страшного.

— Чиї це кроки?

— Це вартові обходять замок.

— А де вони мають пройти?

— Саме під нами.

— Вони нас помітять.

— Ні, якщо не спалахне блискавка.

— Вони зачеплять за кінець драбини.

— На щастя, вона на шість футів не дістає до землі.

— Ось вони, Боже мій!

— Тихше!

Затамувавши подих, втікачі нерухомо висіли в двадцяти футах над землею.

Саме в цю мить під ними, сміючись і розмовляючи, проходили солдати.

Для втікачів настала страшна хвилина.

Патруль пройшов; кроки подаленіли, й голоси мало-помалу затихли.

— Тепер, — сказав Фелтон, — ми врятовані. Міледі зітхнула й знепритомніла.

Фелтон знову почав спускатися. Діставшись до кінця драбини й не відчуваючи далі опори під ногами, він став чіплятися за сходинки руками. Вхопившись нарешті за останню сходинку, молодий офіцер повис на ній і торкнувся ногами землі. Фелтон нахилився, підібрав мішечок із золотом і взяв його в зуби.

Потім він схопив міледі на руки й хутко подався в бік, протилежний тому, куди пішов патруль. Незабаром він звернув з дозорного шляху, спустився поміж стрімчаків до моря і, діставшись до берега, свиснув.

У відповідь долинув такий самий свист, і за п'ять хвилин неподалік з'явився човен з чотирма веслувальниками.

Човен підплив так близько, як тільки було можливо, але недостатня глибина все-таки не дозволяла йому пристати до берега.

Фелтон увійшов по пояс у воду, нікому не довіряючи свою дорогоцінну ношу.

На щастя, буря почала вщухати. Тільки море ще лютувало. Маленький човен стрибав на хвилях, неначе горіхова шкаралупа.

— До шхуни! — наказав Фелтон. — Веслуйте швидше. Матроси почали гребти. Але море так вирувало, що весла ледве розтинали воду.

І все-таки втікачі віддалялись од замку; це було найважливіше. Ніч була така темна, що з човна майже неможливо було розрізнити берег, а про те, щоб з берега хтось побачив човен, годі було й думати.

На воді похитувалась чорна цятка.

Це була шхуна.

Поки матроси веслували до неї, Фелтон розплутав спочатку мотузку, а потім і хустку, якою були зв'язані руки міледі.

Вивільнивши їй руки, він зачерпнув морської води і збризнув утікачці обличчя.

Міледі глибоко зітхнула й розплющила очі.

— Де я? — спитала вона.

— Ви врятовані, — відповів молодий офіцер.

— Врятована! Врятована! — вигукнула міледі, — Так, ось небо, ось море! Повітря, яким я дихаю, повітря волі. Ах!.. Дякую вам, Фелтоне, дякую!

Молодий офіцер пригорнув її до серця.

— А що з моїми руками? — мовила міледі. — Мені їх наче здушили в лещатах!

Міледі звела руки: її зап'ястя й справді заніміли й посиніли.

— Бідолашна! — зітхнув Фелтон, дивлячись на ці гарні руки й сумно схиливши голову.

— О, це дрібниці, дрібниці! — вигукнула міледі. — Тепер я пригадала!

Вона кинула оком довкола себе.

— Він тут, — сказав Фелтон, ногою підсунувши до неї гаманець із золотом.

Втікачі підпливли до шхуни. Вахтовий гукнув до них; з човна відповіли.

— Що це за корабель? — спитала міледі.

— Шхуна, яку я найняв для вас.

— Куди вона мене довезе?

— Куди вам буде завгодно, аби тільки ви висадили мене в Портсмуті.

— Що ви збираєтесь робити в Портсмуті? — спитала міледі.

— Виконати наказ лорда Вінтера, — відповів Фелтон з похмурою усмішкою.

— Який наказ? — спитала міледі.

— Невже ви не розумієте? — сказав Фелтон.

— Ні; поясніть, прошу вас.

— Не довіряючи мені більше, він вирішив стерегти вас сам, а мені звелів одвезти на підпис Бекінгемові наказ про ваше заслання.

— Коли він вам не довіряє, як же він не побоявся доручити вам цей наказ?

— Хіба мені треба знати, що я везу?

— Ваша правда. І ви їдете до Портсмута?

— Я не можу гаяти часу: завтра двадцять третє число, і Бекінгем відпливає з флотом.

— Куди ж він рушає?

— До Ла-Рошелі.

— Він не повинен туди поїхати! — вигукнула міледі, забувши про своє звичне самовладання.

— Будьте певні, — відповів Фелтон, — він не поїде.